Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна.
Олена Пчілка, українська письменниця, меценатка, перекладачка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка

Токiо, який завжди з тобою

Закони японської гармонії — в новій книжці Олени Кулінич
6 липня, 2017 - 18:00

Збірка есе «Мій Токіо у свята і будні» стане у пригоді тим, хто збирається до Японії й прагне дізнатися про традиції та етикет цієї екзотичної країни. І для всіх читання цієї книжки видавництва «Самміт-Книга» може перетворитися на захоплюючу мандрівку. Адже з неї можна дізнатися про легендарних особистостей Японії та нащадків її аристократичних родів, про тонкощі традиційних мистецтв, як-то каліграфії, і логіку складного церемоніалу. Про все це розповідає Олена Кулінич, дружина екс-посла України в Японії Миколи Кулініча, яка загалом прожила в Токіо десять років.

Читачі «Дня» знають Олену через есе про деякі особливості життя в Японії. Власне, нову книжку відкриває текст «Моє місто — Токіо», який два роки тому виходив на наших шпальтах. Сьогодні життя віднесло Олену в інший далекий куточок світу, в Канберру, де Микола Кулініч очолює українську дипломатичну місію в Австралії. З Оленою ми встигли зустрітися за день до її від’їзду на «зелений континент» і поговорили про особливості японського характеру, якого хочеться навчитися.

«МОЄ СЕРЦЕ ОДРАЗУ ВІДКРИЛОСЯ ЦЬОМУ МІСТУ»

— Робота над книжкою «Мій Токіо» тривала доволі довго, — говорить Олена Миколаївна. — Та й історія її народження доволі цікава. Загалом ми з чоловіком прожили в Японії десять років. Під час нашого першого перебування в Токіо з 1994 по 1998 роки, коли ми ще не могли користуватися зручною допомогою Google, в мене з’явилась ідея зробити щось на кшталт елементарного довідника для жінок, які приїжджали з України до Японії, з суто побутовими порадами, корисною інформацією про те, де, наприклад, придбати конверт, або як розрізнити сіль і цукор на полицях супермаркету.

Згодом, коли ми були в Японії вдруге, з 2007 по 2013 роки, я почала занотовувати враження про цікаві події, унікальні традиційні фестивалі та зустрічі з видатними особистостями, справжніми «легендами», такими, як великий сумоїст Тайхо Кокі, чий батько був українцем, або видатний актор Кабукі — Данджюро ХІІ. Спілкуючись з японцями в різних ситуаціях, починала замислюватись над необхідністю описати дещо із особливостей специфічного японського етикету. Деякі жести й манери японців подібні до українських, деякі — унікальні. Навіть у ліфті японці стоятимуть залежно від статусу, там є найпочесніше місце й місце для наймолодшого.

Вже після повернення додому з Японії я побачила в інтернеті пропозицію одного видання описати місто поза межами України тим, хто прожив там не менш ніж тиждень. Це підштовхнуло мене до ідеї розповісти про Токіо, який став для мене рідним за десять проведених там років. І я написала своє перше есе «Моє місто — Токіо», опубліковане в «Дні», за що щиро вдячна улюбленій газеті нашої сім’ї, оскільки саме це й стало першим кроком до початку роботи над книжкою.

Ви розповідаєте, що відчули себе своєю в місті буквально в перший день там. Чому?

— Мені просто пощастило. Не знаю, чим це можна пояснити. Можливо, існує якась магія єднання енергетик. Але це справді так. Звісно, деякі речі відрізнялися від того, до чого ми звикли в Україні. Як з тим же «горезвісним» конвертом, який я намагалася придбати на пошті, тоді як в Японії його продають лише в канцелярських магазинах. Але це та інші дрібниці аж ніяк не вплинули на те, що моє серце одразу відкрилося Токіо.

І я люблю це місто різним. Сучасну людину там може вразити новітня архітектура, хмарочоси у 50 поверхів або інші дива суто технічного плану. Але мені до вподоби і вони,  й старомодний квартал із непоказними  будиночками та маленькими крамничками.

А до приїзду в Токіо ви цікавились Японією?

— Звісно, хоча ніколи не уявляла, що колись житиму там. Одне з есе в книжці починається спогадами про мою першу книжку про Японію, яку мені подарували, коли я була першокласницею. Це була тонесенька книжка, присвячена Святу дівчат. Не можу сказати точно, чи усвідомлювала я тоді, де саме розташована Японія, та що це за країна, але чудово пам’ятаю цю книжку й те, наскільки вона мене вразила.

В Україні й раніше видавалися гарні переклади українською японських авторів. Наприклад, «Тисяча журавлів» і «Країна снігу» Ясунарі Кавабата, «Жінка» Такео Арішіма, якими я була вражена. Але 1994 року, коли ми вперше приїхали до Токіо, японську мову вивчали лише в університетах на території РФ.

Зараз ситуація докорінно змінилася. Я завжди підкреслюю, що з того часу в цьому плані відбулися надзвичайні зміни. У нас з’явилися та надалі з’являються професійні, кваліфіковані, талановиті перекладачі та викладачі японської.

«ЯПОНЦІ ВМІЮТЬ ДУЖЕ ЕФЕКТИВНО ВІДПОЧИВАТИ»

Чим, на вашу думку, зумовлена складність японського етикету?

— Гадаю, відповіді на це запитання варто було б присвятити окрему книжку. Якщо ж спробувати викласти кількома фразами, то почати необхідно з того, що для кожного японця надзвичайно важливою є гармонія. Людина має жити в гармонії з природою, з тими, хто її оточує, а для цього треба не порушувати гармонію іншого. Можливо, це змушує до життя за чітко визначеними правилами. Тобто я заздалегідь знаю, як поводитиметься той, хто поруч. Якщо ми обидва дотримуємося правил, у нас не буде моментів, які нас дратують, вносять дисгармонію у життя.

Етикетом Японії обумовлені правила щодо того, як дарувати подарунки та як їх приймати, і щодо того, як заходити до будинку, як вітатися, як проводжати гостя. До речі, для японця дуже важливо правильно проводити гостя. Просто зачинити  двері буквально в нього за спиною буде образою. Якщо ви приймали гостя  у власному будинку — треба проводити його до воріт. Якщо ви зустрічалися в звичайній квартирі, то його варто проводити  принаймні до ліфта. Якщо не можете цього зробити — дочекайтесь моменту, коли гість буде в ліфті, й тільки тоді зачиняйте двері.

Японці розуміють, що іноземці багато чого не знають. Але якщо ви хочете бути ввічливим, варто дотримуватися цих правил. Тоді, можливо, між вами і японцем одразу встановляться приязні стосунки.

— У назві книжці говориться про будні. В інтернеті можна прочитати про те, що японці є неймовірними трудоголіками. Як жителі країни ставляться до своєї роботи?

— Японці, справді, повністю віддаються обраній справі. Працюють іноді в настільки напруженому ритмі, що буквально гинуть від перевтоми, як сталося з дівчиною, про історію якої нещодавно писали всі японські ЗМІ. На мій погляд, японці, безперечно, не лише  віддані своїй роботі, але й знаходять у цьому задоволення. Наприклад, звичайний паркувальник може перетворити рутинний процес на цікаве видовище! Певно, в цьому є раціональне зерно. Так цікавіше минає робочий час, і це рятує його від обтяжливої одноманітності.

Разом з тим, у книжці я розповідаю й про свята. Японці вміють дуже ефективно відпочивати. Вихідні дні вони проводять так, що встигають поновити сили. Для цього є багато можливостей. Можна поїхати з дітьми до Діснейленду — найвідомішого і найбільшого у світі. Недавно поруч з ним побудували комплекс водних атракціонів Дісней Сі, а також комплекс готелів, в яких і зупиняються сім’ями на цілий вікенд. Заведено відпочивати в традиційних невеличких готелях «рьоканах» з гірськими гарячими джерелами — онсенами. Вода в них насичена мінералами, склад яких різниться залежно від регіону. Популярним відпочинком залишається сходження на гору будь-якої пори року. А коли Японію накриває хвиля цвітіння сакури  — милування і відпочинок під нею тривають протягом тижнів.

А які яскраві святкові фестивалі влаштовують японці, що не лише захоплюють, а й справді об’єднують членів громади! Справжнім святом стає і кожна зміна сезону, на символи яких не можна не звернути уваги. На початку року це буде перша квітка сливи, потім — перша квітка персика, перша квітка сакури, за ними — іриси, азалії... Спекотними літніми вечорами спостерігають дивовижне мерехтіння світлячків, восени милуються червоним листям клена... Вмінням побачити красу в кожному сезоні японці обдаровані від народження, проте розвивають цей дар протягом цілого життя.

До речі, японський календар поділений на 72 міні-сезони, якими визначено і приліт гусей, і перша паморозь на траві, й період чистого неба... Японці ще в школі опановують віршування в жанрі вака і потім у різних ситуаціях складають поезії. Одним із головних моментів при цьому є ключове слово сезону, яким, наприклад, для новорічних свят може бути «дзиґа».

«УКРАЇНЦІ ТА ЯПОНЦІ МАЮТЬ БАГАТО СПІЛЬНОГО»

— Взагалі, як у Японії переплітаються сучасність і давні традиції?

— Надзвичайно гармонійно, буквально на кожному кроці, й виглядає це насправді природним. Серед найпопулярніших сюжетів фотографії іноземних туристів — дівчина в коштовному яскравому кімоно фурісоде з суперсучасним телефоном або авангардні «неформали» з Хараджюку, які, хоча й набираються західних манер, вітаючись,  вклоняються суто по-японськи.

Торік сталася нечувана річ: імператор Акіхіто оголосив, що планує передати владу своєму синові Нарухіто. Наскільки важлива для японця постать імператора?

— Безумовно, імператор є авторитетом. Хоч які б зміни відбувалися в суспільстві, ставлення до імператорської сім’ї залишається найшанобливішим. Згідно з останніми соціологічними дослідженніми, 5% японців і надалі вважають імператора і наслідного принца прямими нащадками богині Сонця — Аматерасу. Ця глибока повага зумовлена тим, що імператор та імператриця в найскрутніших ситуаціях намагаються підтримати людей. Наприклад, після страшного землетрусу 2011 року в Тохоку (найсильніший землетрус в історії країни з центром за 373 кілометри від Токіо, який викликав потужне цунамі. За офіційними даними, загинули майже 16 тисяч осіб. — Ред.) траплялися випадки, коли «іноземні» дружини полишали на певний період Японію, тоді як їхні японські чоловіки відмовлялися від цього, оскільки «їхній імператор залишався на місці».

До речі, як позначається на японському укладі постійне життя під загрозою стихійного лиха?

— Ми звикли до поштовхів — вони в Токіо відчуваються постійно, хоча іноді бувають й зовсім непомітні. Усі сучасні будинки побудовані з урахуванням вимог сейсмостійкого проектування. Всі будинки, зведені до 1985 року, перебудували після набуття сучасними стандартами чинності. Тож ми знали, що перебуваємо в будинку, який відповідає необхідним вимогам, і тому сприймали поштовхи відносно спокійно.

Але коли стався землетрус 2011 року, я вперше відчула, що відбулось щось надзвичайне. Після першого поштовху побачила, що люди починають підніматися з метро — транспорт зупинили — і збираються на великих відкритих місцях подалі від будівель. Японці змалку опановують правила поведінки в подібних ситуаціях. У момент першого потужного афтершоку (підземний поштовх, який слідує за землетрусом. — Ред.) я була якраз біля поштового відділення, оскільки мала відправити важливого листа. Через гучномовці передавали інформацію стосовно того, що відбувається, проте, з огляду на стресовий стан, я не розуміла жодного слова. Деякі перехожі сідали посеред проїзної частини вулиці, дехто виходив у захисному шоломі. Я розгубилась, але в той самий момент побачила, що моя малесенька пошта працює, і зайшла туди. Співробітниця привітала мене, як зазвичай, взяла лист, зважила, видала мені марку і чек, я подякувала їй і вийшла. Ця дівчина не змінила звичайну поведінку ні на йоту. Згодом, коли я усвідомила масштаб того, що трапилось, завжди згадувала цей момент і достойну поведінку співробітниці пошти. Відповідальне ставлення японців до своєї місії вражає.

Перші після землетрусу дні в Токіо, відверто кажучи, були напруженими, але люди поводилися з гідністю. Їм було нелегко, багато хто втратив родичів у Тохоку. Проте їхня витримка, відсутність паніки, принаймні ззовні, вражали мене. Я дуже хочу, щоб і ми хоч трохи більше дізналися про це й намагалися так поводитись. Тим більше, в критичних ситуаціях саме це й рятує.

Наскільки українці зрозумілі японцям?

— Зі мною спілкувалися люди, які виявляли зацікавленість Україною, повагу до неї. Ставлення до України в Японії дуже позитивне. На мій погляд, у нас багато спільного, як, скажімо, давні традиції життя громадою.

«ХОТІЛА Б ВИХОВАТИ У СОБІ ШАНУВАННЯ КОЖНОЇ ХВИЛИНИ, ЯК У ЯПОНЦІВ»

Ви пробули в Токіо десять років. Змогли вмістити в книжку все, про що хотіли розповісти?

— Я писала не тільки про Токіо, а й про чайну церемонію, про традиційний японський театр, про каліграфію, якою займаюсь... Коли завершувала книжку, почала поспішати. Зараз проходить Рік Японії в Україні, і я хотіла, щоб книжка вийшла саме в цей час. Розумію, що варто було б написати ще про багато цікавих речей. Можливо, зроблю це в майбутньому.  Що довше вивчаєш японську культуру, то більше відчуваєш, що треба досліджувати її глибше, а це потребує часу.

Які зв’язки з Японією підтримуєте сьогодні?

— У мене в Японії залишились друзі. У Канберрі ми маємо чудові стосунки з послом Японії в Австралії, відвідуємо заходи, які влаштовує посольство. Японія залишається близькою мені. Це було особливо відчутно  цього року, коли я працювала над книжкою, заново передивляючись старі матеріали, пригадуючи найцікавіші моменти, інколи відкриваючи для себе щось нове  про цю унікальну  країну.

Як вас змінила Японія?

— Я б хотіла виховати у собі «японське» ставлення до життя — із шануванням кожної хвилини кожного сезону. Звісно, ще не досягла цього, та й не знаю, чи це можливо. Але принаймні я намагаюсь...

Перебування в Японії певною мірою змінило мене, безумовно, сприяло розширенню світогляду. Японія назавжди залишається у моєму серці, й це впливає на мій внутрішній стан навіть зараз. Важко пояснити почуття, коли ти усвідомлюєш, що десь далеко-далеко від тебе є земля, яка стала тобі рідною.  Як і моє місто — Токіо, яке назавжди зі мною.

***

В одному з есе у книжці «Мій Токіо у свята і будні» Олена Кулінич пише: «Що більше я знайомилася з японцями та спілкувалася з ними, то більше переконувалася в тому, що щасливі збіги — закономірність».  Коли ми з Оленою попрощались, я йшла біля Золотих воріт і почула звуки флейти. Музикант із косичкою та в сірому вбранні награвав на ній східні мелодії. Це було ранком вихідного дня, коли людей на вулицях мало, і чужі балачки ще не збивають власних думок. Тож під тиху музику, за понад 13 тисяч кілометрів від Токіо, я розкрила книжку з сакурою на обкладинці й почала знайомство з цим містом.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День». Фото з архіву Олени Кулінич
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments