Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

12 ознак кризи адвокатури, або Чому юристи розчаровані новим законом

Сьогодні в Україні адвокатської таємниці не існує!
23 квітня, 2013 - 18:11

ОБШУК У АДВОКАТА ТЕПЕР ПРОВЕСТИ — ЛЕГКО

Адвокатура є стержнем правового захисту людини від свавілля влади, судів, прокуратур, для того, щоб професійно допомогти людині розібратися зі своїми правовими проблемами і знайти законний спосіб їх врегулювання, вирішення. До того ж тисячі юридичних осіб час від часу впадають у «правову кому», і щоб оживити їх, включається адвокатура. В Україні понад 35000 зареєстрованих адвокатів. Це досить і досить немало. З них приблизно четверть через різні причини (природні, юридичні) практикою не займається. Ще частина, маючи відповідні свідоцтва, поєднують іншу, юридичну і неюридичну, діяльність, яка дає для них фінансову підтримку, зі статусом адвоката, але фактично ними не є, і близько 17 — 20 тисяч — це постійно практикуючі адвокати. Саме на них лягає тягар і основна відповідальність за стан «правової допомоги» суспільству.

Історично адвокатура дистанціювалася від влади, бо влада до адвокатури в усі часи ставилася з пересторогою. Чим далі «розведені» адвокатура і влада — тим краще суспільству, його суб’єктам, бо тоді адвокатура не прив’язана до влади. Основним мірилом її гідності є незалежність. Тільки незалежна адвокатура і непідневільний адвокат можуть дійсно забезпечити реальний правовий захист особи. Звісно, що не доводиться говорити про абсолютну незалежність адвокатури, але гарантією її продуктивної роботи «на суспільство» є саме цей принцип — незалежність. Він задекларований і в новому законі. Реально ж незалежність існує тільки віртуально, й адвокат є залежним від клієнта, органів адвокатського управління, від суду, де він представляє клієнта, від влади, яка визначає йому «правила» роботи, поведінки.

Нинішні «правила» визначені у такий спосіб, щоб унеможливити адвокатам як ефективну роботу з клієнтом, так і ефективний самозахист себе від влади. Клієнт, який працює з адвокатом, має йому довіряти, а часто довіряє йому свою таємницю, про яку ще ніхто або не знає, або не повинен знати. Це називається «адвокатською таємницею». Більш як півтисячі років тому за зраду клієнта адвокату відрізали язика. Так було за Литовських статутів, які в нас діяли. Адвокат має бути гарантований, що його поради клієнту і його дії з клієнтом не стануть надбанням слідчого, суду, прокуратури. Для цього попередній закон не дозволяв допитувати адвокатів як свідків у цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних, взагалі судових справах. Так от, ця підвалина в українській адвокатурі тепер відсутня.

Характерною рисою нинішнього етапу історії української адвокатури є не безперечне утвердження нею вікових гарантій і традицій, а пошуки, як ці гарантії обнулити, а традиції — понівечити. Була «залізна» норма попереднього закону про адвокатуру: «Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки» — і крапка. І раптом у новому законі ця гарантія повертається вже своїм другим боком: «Інформація або документи можуть втратити статус адвокатської таємниці за письмовою заявою клієнта (особи, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав)». Уже нині, за зовсім короткий час, що пройшов від дії нового «закону» (з 15. 08. 2012 р.), маємо десятки прикладів, коли під впливом «правоохоронців» осіб, які довірили свою таємницю адвокатам, «звільняють» цього «тягаря», і адвокат мусить давати свідчення про все, що йому відомо від клієнта. Потенційні клієнти адвокатів, суспільство мають знати: сьогодні в Україні адвокатської таємниці не існує!

Канула в Лету і ще одна, дуже важлива традиція адвокатської діяльності в Україні й її гарантія. Попередній закон передбачав, що документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Заборонялося втручання у приватне спілкування адвокатів з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим. Це означало, що будь-яке вилучення в адвоката його досьє чи матеріалів із нього, обшук у адвоката не допускалися. Без будь-яких винятків. І хоч були випадки, коли це нахабно ігнорувалось, але тоді ми могли апелювати до суду і розраховувати на його підтримку. Нині не так. Ні, формально все так само, п. 4 ч. 1 ст. 23 нинішнього закону велично проголошує, що «забороняється проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів, пов’язаних із здійсненням адвокатської діяльності», але через три абзаци на цьому гаслі закон ставить великий хрест. Згідно з ч. 2 ст. 23: «У разі проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів адвоката слідчий суддя, суд у своєму рішенні в обов’язковому порядку зазначає перелік речей, документів, що планується відшукати, виявити чи вилучити під час проведення слідчої дії чи застосування заходу забезпечення кримінального провадження, а також враховує вимоги пунктів 2 — 4 частини першої цієї статті...»

Різницю помітили? Раніше — ніяких процедур, бо сама слідча дія заборонялась. Це й є гарантія ! Тепер — розписана процедура зневаження цієї гарантії, й самої гарантії вже немає, слідчий суддя, виявляється, має всього-то перерахувати, що слід вилучити в адвоката! І обшук в адвоката тепер провести — легко. Хто буде при таких «гарантіях» щось розробляти, збирати, кодифікувати в досьє, якщо його можуть і вилучити, і обшукати, і «приєднати до протоколу»?

АДВОКАТСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ

Новий закон зруйнував і той хиткий базис, на якому завжди трималась адвокатура, — колегіальні засади її діяльності. Невипадково ми звертаємось один до одного «колеги», а основною формою організації адвокатури в Україні (світі) були саме колегії — колективні адвокатські утворення, які до 1993 року примусово, а після 1 лютого 1993 р. — добровільно, утворювалися самими адвокатами. На кінець 2011 року в Україні було зареєстровано понад 500 різних видів адвокатських об’єднань (фірми, компанії, колегії, юридичні консультації тощо), в кожне з яких входило від двох до 50 і більше адвокатів. Якась частина адвокатів залишалася «необ’єднаною», але й вони головним чином знаходилися навколо адвокатських об’єднань. Перебування в об’єднанні давало змогу кооперувати інтереси адвокатів по справах, розробляти позицію в них оперативно, а саме головне, адекватно реагувати на виклики у критичних ситуаціях, підтримувати одне одного матеріально і морально. Хороші адвокатські об’єднання ставали справжньою сім’єю адвокатів, школою для молодих колег.

Для влади розвиток адвокатських об’єднань був невигідним, бо адвокати з об’єднань завжди діяли згуртовано, і вона вирішила розправитися з цієї «організаційною формою». Справа в тому, що всі свої взаємини з клієнтом адвокат ѓрунтує на угодах. Відповідальним перед клієнтом і за справу клієнта є адвокат. Завданням об’єднань адвокатів було максимально сприяти адвокатам у виконанні угод із клієнтами, уберігати захист від тиску і зазіхань із боку влади при виконанні угод. Сильні адвокатські об’єднання ставали базою справді майбутньої будови української адвокатури. Це були саме ті об’єднання, де адвокати об’єднались, а не куди їх зігнали. І саме такі адвокатські об’єднання і були небезпечними для влади. Саме тому автори закону записали в ньому положення про те, що в адвокатському об’єднанні угоди укладаються не адвокатом і з адвокатами, а з об’єднанням. А це радикально змінило не тільки сутність взаємних зобов’язань сторін, а й фіскальну практику, адже адвокати оподатковуються за одним режимом, а об’єднання як юридичні особи      — за іншим. Витримати тягар оподаткування юридичних осіб адвокатські об’єднання просто не в змозі. А якщо адвокати, учасники об’єднання не можуть укладати угод, то й сенс їх існування втрачено, й адвокати масово пішли з колегій, фірм, компаній, які були адвокатськими об’єднаннями. Так само сьогодні багато адвокатів на знак незгоди з діями керівних органів адвокатського самоврядування і владою призупиняють дію своїх свідоцтв, щоб перечекати в безпеці.

У такий спосіб горе-законодавці знищили перші паростки майбутнього адвокатури, і тепер в Україні як таких класичних адвокатських об’єднань не існує.

СФОРМОВАНА КАСТА УПРАВЛІНЦІВ, ЯКИХ ТРЕБА УТРИМУВАТИ

Вражає своєю неадвокатською спрямованістю і мстивістю діяльність тих, хто дорвався до керма в адвокатурі. А дорвалися люди, які не є адвокатами в первородному і істинному значенні цього слова. В Україні сформована ціла каста управлінців, які створили під себе величезну піраміду, знизу якої — адвокати (плебс), а далі (вище) йдуть цілі загони, яких той самий «плебс» має утримувати для того, щоб управлінці ним поганяли. Судіть самі: в кожній області є ради адвокатів (до 20 чоловік), у яких є голова, заступники, секретарі — всі платні; є кваліфікаційно-дисциплінарні комісії (теж до 20 членів), у яких голова, заступники, секретарі, голови палат, їхні заступники й секретарі — також платні; ревізійні комісії, у яких голова, заступники, секретарі — теж платні. В Україні — Рада адвокатів (30 осіб), Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (теж 30), ревізійна комісія — все платне! А апарат, а консультанти, а ревізори! І всю цю гільдію слід утримувати адвокатам! А вони, отримуючи зарплату, плодять положення, директиви, інструкції, накази, депеші, позови проти адвокатів. І все тому, що у намаганні «прибрати» адвокатуру дійшли до того, що вигадали цілу систему заходів, «важелів безпеки», навіть департамент такий придумали для «контролю за законністю в діях адвокатів». Тепер зрозуміло, чому деякі керівники так добивалися «обов’язкового членства» всіх адвокатів у Національній асоціації адвокатів України, бо саме в такий спосіб лише й можна було зобов’язати всіх адвокатів платити кошти на їхнє утримання.

В жодному з регіонів України адвокати, так мамо й «центральні» органи, не обиралися таємним голосуванням, практично вибори були безальтернативними. У деяких містах (Ужгород, Харків та інші) «незгодних» взагалі не допустили до голосування. Традицією української адвокатури завжди було обрання своїх достойників таємним голосуванням, максимум на три роки. Тепер це — сумна згадка в історії.

Хіба такого закону чекали українські адвокати? У них украли адвокатуру, цинічно узурпували адвокатське самоврядування, і нині воно в національній адвокатурі відсутнє. На чолі цих органів опинилися ті, за кого, я певен, якби вибори були чесними і демократичними, а голосування таємним, адвокати ніколи б не проголосували, а за більшість тих, хто нині біля керма української адвокатури, годі й говорити.


Криза української адвокатури — сьогодні вже очевидний факт. Які ознаки вказують на це?

1. Глухе бродіння у середовищі адвокатів і очевидне невдоволення роботою органів адвокатського самоврядування, яке через відсутність лідерів не здатне поки що вилитися в необхідні організаційні форми.

2. Низький суспільний авторитет адвокатури, її пасивність в оцінці актуальних суспільних подій і явищ.

3. Підлабузницьке стремління органів адвокатського самоврядування сподобатися владі, підігравання владі, здача без боротьби «своїх» владі.

4. Законодавчий поділ адвокатури на «державну» (безоплатна правова допомога) і «решту».

5. Узурпація влади в адвокатурі неадвокатським елементом.

6. Розкол адвокатської спільноти за регіональною ознакою і стимулювання цього розколу владою.

7. Розправа нині чинної адвокатської верхівки з усіма, хто «не з ними».

8. Існування невизначеності фіскальної політики держави щодо адвокатів і зростання потенційних загроз появи  адміністративних і кримінальноправових переслідувань у сфері        оподаткування адвокатської діяльності.

9. Неприпустима легкість і безпринципність в отриманні статусу адвоката, заполоненість адвокатури колишніми суддями, працівниками міліції й прокурорами, для яких традиції адвокатури й її світогляд — ніщо.

10. Реалізація в Україні проекту «колгоспної» адвокатури, коли в «єдину професійну організацію» зігнано всіх адвокатів, нехтуючи їхнім волевиявленням.

11. Створення управлінської піраміди в адвокатурі на чолі з міністерством адвокатури, яким є Рада адвокатів і її підрозділи на місцях, та кваліфікаційно-дисциплінарні органи.

12. Повне ігнорування нинішньою адвокатською «верхівкою» традицій української адвокатури, насаджування їй таких форм і змісту, які плюндрують українську адвокатуру, призводять до її знищення як суспільного інституту, перетворюють її у прислужницю влади, а не слугу суспільства.

Наслідком кризи є неможливість суспільства отримати адекватну правову допомогу, власне, реалізувати право, яке гарантоване ст. 59 ще діючої Конституції України — на правову допомогу адвоката.


Основних рушіїв, що спричинили кризу, є три:

♦  набуття чинності нового Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» і його тенденційна та керована владою реалізація;

♦  безпрецедентний вплив органів державної влади в період первинного формування органів адвокатського самоврядування з метою підпорядкувати адвокатуру;

♦  створення всупереч волі адвокатів обов’язкової для всіх піраміди — Національної асоціації адвокатів, куди їх «записали» незалежно від згоди.

Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (2012 р.) ішов у Верховну Раду під грифом «президентський». Це значить, що його розглядали у позачерговому порядку. До розробки і прийняття цього закону приклалися головним чином ті, хто не займався адвокатською практикою, але через своє тривале перебування у «владі в адвокатурі» вважав, що саме він «висловлює» волю адвокатів. Тепер вони «пожинають» плоди цієї «законотворчості».

Сергій САФУЛЬКО, адвокат, член Вищої ради юстиції
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ