Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Чи перебувала Україна під радянською окупацією?

5 липня, 2007 - 00:00
«РАДІСТЬ НЕЗНАННЯ» / ФОТО НАТАЛІ КРАВЧУК, Київ

У першій половині червня в Києві був відкритий Музей радянської окупації, який викликав бурхливий і неоднозначний суспільний резонанс. Щодо цього в «Дні» 19 червня була опублікована стаття професора Юрія Шаповала «Музей окупації? А хто окупанти?!», а також думки наших експертів. Тоді ж ми запросили до дискусії всіх, хто бажає. Першим відгукнувся професор Станіслав Кульчицький (див. «День» від 27.06). Сьогодні ми друкуємо закінчення його статті. Але на цьому тему «музею окупації», нам здається, закривати передчасно.

(Закінчення.
Початок в «Дні» від 27.06.07)

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА КРЕМЛЯ

Радянський Союз мав унікальну здатність мобілізувати людські та економічні ресурси на досягнення однієї, конкретно поставленої мети. Це пояснювалося, з одного боку, заглибленістю влади в народну товщу (не випадково комуністичні пропагандисти називали її «робітничо-селянською»), а з другого — абсолютною неспроможністю народних мас, багатомільйонної державної партії або навіть номенклатури впливати на рішення, що приймалися в самій серцевині радянської влади — політбюро (президії) Центрального комітету. Країна нагадувала легковаговика (якою вона й була насправді за ступенем розвитку економіки), здатного змагання на рівних з важкоатлетами. Довгий час їй вдавалося неможливе — випереджати США в ракетно-космічному змаганні. Концентрація максимуму сил і засобів на одній меті завжди тяжко позначалася на життєвому рівні народу, але після кількох десятиліть терору протестуючих майже не стало.

Через те, що Україна знаходилася в епіцентрі терору, існує спокуса розглядати радянську владу як окупаційну щодо неї. Тим більше, що ця влада була нав’язана їй трьома послідовними вторгненнями російських збройних сил. Адже після розпаду імперії Україна уже встигла створити національну державність, засновану на таких самих демократичних цінностях, як і Російська республіка доби Тимчасового уряду. Та не все так просто...

Тандем «партія—ради» давав більшовикам неоціненну перевагу над білогвардійськими генералами, які тупо бажали реставрувати «єдину і неділиму» Росію. У цьому бажанні більшовики з генералами не розходилися, але у них була можливість уникнути конфронтації з національно-визвольним рухом пригноблених народів і навіть обернути на свою користь їхній людський та економічний потенціал у громадянській війні. Центральний уряд радянської Росії вимагав від цих народів лише одного: зробити основою свого політичного устрою ради.

Більшовики виявилися майстрами не тільки соціальної, але й національної демагогії. У січні 1918 року в Росії відбулися дві гучні події. Внаслідок розгону Установчих зборів зійшла нанівець Російська (Русская) революція. Майже одночасно III Всеросійський з’їзд рад прийняв Декларацію прав трудящого й експлуатованого народу, за якою Росія проголошувалася республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На з’їзді В. Ленін заявив: «Навколо революційної Росії все більше й більше групуватимуться окремі федерації вільних націй. Цілком добровільно, без брехні й заліза, зростатиме ця федерація, і вона незламна».

Ми повинні з висоти теперішніх знань чітко усвідомлювати глибинний підтекст цих високих слів. За рік перед тим, у січні 1917 року, Ленін та його однодумці ще були нечисленною сектою у вигнанні. Впродовж року вони стали масовою партією, яка поставила за мету відновити колосальну імперію і навіть більше — розпалити світову пожежу. Ще тривала війна, яка мусила змінити, як всі відчували, світовий порядок. Солдати воюючих армій за три з половиною роки перебування в окопах втратили відчуття цінності людського життя. Робітники і селяни тяжко працювали, але результати їхньої праці негайно губилися у вогні війни. Сліпа класова ненависть оволодівала планетою, і більшовицьким агітаторам варто було лише спрямувати її руйнівну силу у потрібному напрямі. Ленінська партія використала надані їй тонни кайзерівського золота для розкладу державних інститутів власної країни в умовах війни. Тепер же вона почала використовувати неспівставно більші матеріальні ресурси цієї країни для організації світової революції. Десятки ленінських емісарів з валізами конфіскованих у буржуазії валюти і дорогоцінностей незабаром розбіглися по всій Європі, щоб створювати партії для Комуністичного інтернаціоналу.

Ленін називав свою партію каплею в народному морі, але йому здавалося, що він знайшов у радах універсальний важіль для побудови на руїнах воюючих одна з одною імперій світової «держави-комуни». Більшовики знали спосіб упоратися з радами, які здавалися всім іншим політичним партіям дикими мустангами. Англійський письменник Герберт Уеллс даремно називав вождя більшовиків кремлівським мрійником. Утопічна казка про комунізм як лад, в якому кожний одержуватиме стільки благ, скільки захоче, призначалася для народу. Для Леніна та його однодумців радянський устрій являв собою лише зручну форму політичної та економічної диктатури.

Колосальні можливості подвійної структури радянської влади у конструюванні нібито незалежних, але цілком підпорядкованих Кремлю національних держав не стали секретом для такого проникливого фахівця в галузі російської історії, як американський професор Ричард Пайпс. У книзі «Росія в умовах більшовицького режиму» він писав: «Як тільки заселені неросіянами території знову завойовувалися і вводилися у склад нової, радянської імперії, вони діставали фікцію державності за умови, що їхні установи теж починали контролюватися («паралізуватися», за словами Леніна) РКП(б). Що стосується партії, то її Ленін зовсім не збирався подрібнювати за національною ознакою. Результатом ставав федералізм з усіма ознаками державності, здатними нібито задовольнити основні вимоги неросійського населення, який приховував жорстко централізовану диктатуру з центром в Москві».

Ця довга, але необхідна цитата ілюструє поширене на Заході тлумачення національної радянської державності. В ній все вірно, але не вистачає деталей. Доводиться стверджувати, що в цих непомічених Пайпсом деталях прихована сама суть більшовицьких підходів до національного питання.

Твердження Р. Пайпса про те, що державна влада в країні більшовиків лише формально належала радам, у свої чергу можна розцінювати як формальне. Пайпс не помітив, що тих рад, які існували у 1917 році, вже не існувало. Не можна сумніватися в тому, що ради у кожній ланці владної вертикалі цілком підпорядковувалися партійним комітетам. Немає сумніву і в тому, що дикий мустанг Російської (Русской) революції після Жовтневого перевороту перетворився на сумирного мерина. Механізм такого перетворення виявився простим до примітивності: ради стали частиною більшовицької партії і тому користувалися повнотою виконавчої влади. Не можна, наприклад, недооцінювати ролі очолюваного В. Леніним Раднаркому, який знаходився на вершині радянської владної вертикалі.

Все це означає, що в національних республіках ради так само були цілком реальною владою, а не «фікцією державності». Вони «паралізувалися» по партійній лінії, якщо в Кремлі вважали це потрібним. Але для тих керівників централізованої і дисциплінованої більшовицької партії в Москві, які відповідали за національні республіки, не було спокійного життя. Доводилося постійно слідкувати за тим, щоб не втратити контроль над становищем в них і навіть за тим, щоб філіали РКП(б)— ВКП(б)—КПРС в цих республіках зберігали цілковиту лояльність центру.

Вожді твердили про другорядність національного питання і його підпорядкованість класовому. Насправді, однак, вони ставилися до національної периферії у власній державі з підвищеною увагою. З особливою пильністю вони слідкували за процесами, що відбувалися в Україні — найбільшій за людськими і матеріальними ресурсами радянській республіці на кордоні з Європою.

Створена ленінською партією радянська імперія більше не існує, і у нас є можливість вивчати обставини її народження й загибелі одночасно. Ми можемо зафіксувати колізію, яка виникла під час тиражування російської радянської державності в національних регіонах. Колізія полягала в тому, що тоталітарна держава з максимально звуженою кількістю носіїв диктатури одночасно являла собою сукупність країн (з 1923 року — союзних республік), в яких допускалося існування національних урядів, наділених реальною управлінською владою. Національні уряди були цілком підпорядковані центральному уряду, але своїм існуванням створювали радянській федерації вигляд демократичної держави, в якій владні повноваження розподілялися між центром та її суб’єктами. Але це була псевдофедерація. В усіх радянських конституціях слово «федерація» вживалося тільки у назвах республік. Федерація неможлива без розподілу влади, але такий розподіл неможливий при диктатурі.

Комуністичний лад створювався всупереч інтересам і бажанням більшості населення, особливо сільського, яке само по собі становило більшість радянських громадян. Тому масовий терор був неминучий всюди. Та при завершенні розгляду цієї теми доречно поставити таке питання: чи відрізнялися за інтенсивністю терору російські регіони від неросійських? Відповідь випливає з попереднього розгляду: багатонаціональна країна, що складалася з республік, наділених національною державністю і великими конституційними правами, завжди носила в собі загрозу розпаду у випадку кризи в Кремлі, яка (криза) унеможливлювала диктатуру. Парадоксально, але факт: чим більше задекларованих в конституціях прав мали національні республіки, тим більшою ставала загроза репресій проти них з боку Кремля.

НАРОДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Чому вожді РКП(б) закладали у побудову своєї «держави-комуни» національну радянську державність, якщо вони усвідомлювали, що остання може виявитися джерелом сепаратизму? Хіба не простіше було б формувати національні республіки без ознак державності? Тим більше, що Російська Федерація від початку створювалася як централізована держава з автономним, тобто бездержавним устроєм в своїх національних регіонах. Відповідь доволі проста: В. Ленін та інші вожді РКП(б) бачили небезпеки національної радянської державності, але змушені були йти на компроміс із визвольним рухом, який після падіння самодержавства розірвав колишню імперію на її складові частини. Конструювання в Кремлі радянської України добре ілюструє всі звивини національної політики більшовиків.

Ми тепер більше ніж звичайно звертаємося до подій Української революції, тому що їй виповнюється 90 років. В дискусії про окупаційний характер радянської влади не можна обійтися без співставлення її подій з подіями Російської (Русской) революції. Не слід забувати також, що Російська революція відбувалася й на території України. Мова йде про діяльність загальноросійських партій, профспілок і рад, про формування більшовиками збройних загонів бойовиків-червоногвардійців, про громадянську війну між білими і червоними. У свою чергу, події Української революції теж виплескувалися за межі території, на якій українці становили більшість населення (йдеться, наприклад, про українізацію армії на всіх фронтах Росії).

Ідея утворення радянської України виникла у більшовиків у боротьбі з Центральною Радою. Як здавалося Леніну, прибрати УНР до рук можна було скликанням, за російським сценарієм, Всеукраїнського з’їзду рад і обранням на ньому замінника Центральної Ради — Центрального Виконавчого Комітету рад України.

Готуючи Всеукраїнський з’їзд рад, Раднарком відступив від принципової позиції попереднього російського уряду у питанні про кордони України. Тимчасовий уряд погоджувався визнати Україну як політичну реальність у складі Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини і частини Чернігівщини. Мова йшла тільки про державу гетьмана Б. Хмельницького, приєднану до Російської держави у середині ХVII ст. Не визнавалася, отже, приналежність Україні колонізованих здебільшого українцями Слобожанщини і азово-чорноморських степів.

Та мережа опанованих більшовиками рад була більш-менш розвинутою якраз у східному та південному регіонах України. Сподіватися на успіх комбінації із заміною Центральної Ради ЦВК рад України можна було лише у випадку визнання української національної державності на території дев’яти губерній.

Через день після затвердження Центральною Радою закону про вибори в Українські Установчі збори, тобто 17 листопада 1917 року, нарком Російської Федерації у справах національностей Й.Сталін у телеграфній розмові з представником обкому РСДРП(б) Південно- Західного краю в Києві С. Бакинським заявив: «Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харків’яни, катеринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з’їзду».

Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання у цьому тексті була безсумнівним, хоч і опосередкованим свідченням прагматичного визнання Раднаркомом заявлених Центральною Радою кордонів України у складі дев’яти губерній, включно з Харківською, Катеринославською, Херсонською і Таврійською (без Криму).

Підступний задум «переобрати» Центральну Раду у Києві не здійснився. Проте більшовикам вдалося повторно скликати Всеукраїнський з’їзд рад у захопленому за день до того Харкові. На ньому в грудні 1917 року було проголошено утворення формально незалежної від Росії Радянської республіки під тією ж назвою, яку дала державі Центральна Рада — Українська Народна Республіка. Радянський уряд назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом, як у Москві. Схожість у назві з Генеральним секретаріатом Центральної Ради теж кидалася у вічі. Після утворення харківського радянського центру Раднарком дістав змогу воювати з Центральною Радою з-за спини Народного секретаріату.

Конструювання «незалежної» радянської республіки в Україні було вимушеним кроком з боку Кремля. Та вожді більшовиків почали відмовлятися від такого небезпечного кроку, як тільки поліпшилася ситуація на фронтах. Коли УНР була окупована німецько-австрійськими військами, вони створили в Москві Комуністичну партію (більшовиків) України, скорочено КП(б)У, на правах обласної організації єдиної централізованої партії — РКП(б). В резолюції установчого з’їзду ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки».

Однак 28 листопада 1918 року політбюро ЦК РКП(б) санкціонувало утворення «робітничо-селянського» уряду України. Щоб пояснити причини цього, доведеться зацитувати частину листа, який написав Ленін наступного дня головкому Червоної армії І. Вацетісу: «З просуванням наших військ на Захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естонії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів».

Отже, Ленін промовив ці слова: «окуповані області». Територію, яка залишалася поза впливом його уряду, вимагав окупувати, тобто застосувати для здобуття контролю над нею силовий вплив. Але на підконтрольній території вождь більшовиків надавав перевагу пропаганді, а не терору. За допомогою облудної пропаганди і тимчасових поступок можна було домогтися кращих результатів, ніж через застосування сили. Не забуваючи про стратегічні цілі партії, він умів відступити в усіх випадках, коли відчував сильний опір.

Було зрозуміло, що вожді партії мали намір будувати централізовану державу. Пріоритети національної політики VIII з’їзд РКП(б) у березні 1919 року визначав у новій партійній програмі доволі чітко: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянських типом». Певний час після цього в Кремлі зважали, чи не варто ліквідувати національну державність і обмежитися для відповідних регіонів статусом автономних утворень у складі Російської Федерації. Л. Каменєв 24 травня 1919 року навіть прилюдно висловився з цього приводу в газеті «Правда»: «Взагалі треба злити Україну з Росією». Але восени 1919 року, коли армії Л. Троцького визволяли Україну від білогвардійських окупантів, ніхто в Кремлі вже не говорив про злиття обох країн. Тому у той складний час на комуністичну платформу перейшла основна частина представників діючих в Україні соціалістичних партій, у тому числі українських есерів та соціал-демократів. І не випадково! У резолюції «Про Радянську владу на Україні», яка визначала політичну лінію в республіці після денікінської окупації, декларувалися відновлення національної державності й відмова від передбаченого новою програмою РКП(б) переходу до радгоспів і колгоспів у сільському господарстві.

ПІДСТУПНА УКРАЇНІЗАЦІЯ

Сполучення диктатури з народовладдям в рамках радянської державності створювало тільки ілюзію розв’язання національного питання. Проте така побудова влади сприяла відродженню волелюбних прагнень українців, придушених у 1920 році мільйонною армією, яка прийшла з радянської Росії.

Усі призначення на посади губернського і окружного рівнів, не кажучи вже про керівників радянської України, були прерогативою Кремля. Однак після тривалої праці в Україні кремлівські призначенці нерідко починали керуватися інтересами республіки. Таке трапилося, зокрема, з Християном Раковським, який очолював український уряд від початку 1919 року (посада голови уряду тоді була найвищою в компартійно- радянській ієрархії, так само як і в Росії). Документи свідчать, однак, що він не дуже переймався, наштовхуючись на незриму силу, яка паралізувала його дії. Врешті решт, будучи членом ЦК РКП(б), він сам являв собою частку цієї сили.

На відміну від Раковського, Микола Скрипник щиро обурювався обмеженнями і заборонами, які йшли всупереч офіційним деклараціям радянської влади. Він навіть дозволяв собі політичні заяви про «подвійну бухгалтерію» партії в національному питанні.

В історіографії діаспори, так само як в пострадянській історіографії, М. Скрипник став надзвичайно позитивною фігурою. Мені не хочеться полемізувати з такою оцінкою. Це була виключно порядна людина з трагічною долею. Не можна не визнавати її велетенських заслуг в дерусифікації Української радянської республіки і населених етнічними українцями районів Північного Кавказу. Не слід недооцінювати його ролі у перетворенні українців з етнографічної маси в націю, яка усвідомлювала своє історичне минуле. Але якраз М. Скрипник разом із групою керівних діячів партії українських есерів, які стали спочатку боротьбистами, а потім комуністами, зробив все, щоб радянська влада в Україні втратила окупаційний характер. Він рано став одним з керівників більшовицької партії, був переконаним прихильником диктаторських методів управління, врешті решт — одним із засновників зловісної організації чекістів. Комунізм — не в його пропагандистській оболонці, а в практичному втіленні — завжди пов’язаний з диктатурою, а диктатура — зі сваволею і злочинами. Слід визнати, що національні особливості російського, українського або китайського комунізму не впливали ні на суть доктрини, ні на практику її втілення в життя.

За допомогою мільйонної армії можна було завоювати Україну, але не контролювати її повністю. Українці мусили переконатися, що радянська влада — це їхня влада. Посадові особи, пропагандисти, чекісти і вчителі мусили спілкуватися в установах, закладах освіти і засобах масової інформації українською мовою.

Виступаючи на VII Всеукраїнській партконференції у квітні 1923 року, Л. Троцький вказав, що відчуженість правлячої партії і радянського апарату від основної маси населення небезпечна. Стократ небезпечнішим він вважав, однак, непорозуміння з селянством, якщо останнє не належало до національності, яка була у монархічній Росії пануючою. Звідси випливав висновок: потрібна не тільки господарська змичка з селянським ринком, уже започаткована новою економічною політикою, треба подумати і про національну змичку: мову, школу, культуру.

Те ж саме через кілька днів сказав Й. Сталін на ХII з’їзді РКП(б), тільки з акцентом на користь добрих стосунків, а не катастрофічний негатив непорозумінь: «Щоб Радянська влада стала і для інонаціонального селянства рідною, необхідно, щоб вона була зрозуміла для нього, щоб вона функціонувала рідною мовою, щоб школи і органи влади будувалися з людей місцевих, знаючих мову, звичаї, побут неросійських національностей».

Кампанію, яку започаткував ХII з’їзд РКП(б), стали називати коренізацією, тобто укоріненням радянської влади в національних регіонах. В Україні коренізація набула форму українізації.

Німецький фахівець в галузі національної політики Кремля Герхард Зімон справедливо вважав, що коренізація мала запобігти розвитку тих національних сил, які у 1917—1918 рр. зруйнували Російську і Дунайську імперії. Поступки у мові, культурі і кадровій політиці повинні були зупинити поширення автономістських і сепаратистських настроїв.

Однак політика коренізації була безпечною і навіть корисною для Кремля лише до певного ступеня. У такій національно потужній республіці з великими традиціями визвольної боротьби, як Україна, загальносоюзному центру не вдалося обмежитись укоріненням влади. Українізація вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження.

Відомий український (у минулому — канадський) дослідник Богдан Кравченко слушно пов’язував успіхи в українізації з появою націонал-комуністичної течії в правлячій партії. Справді, ця течія сформувалася вже не стільки на основі колишньої партії М. Грушевського, а з управлінської молоді, яка прийшла в партію під час масових наборів і свято вірила всьому тому, що вона читала в радянських газетах. Це було поповнення того молодого покоління комуністів, яке згадував Сталін у листі до Леніна від 22 вересня 1922 року, коли обстоював ідею «автономізації» незалежних радянських республік у складі Російської Федерації: «Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».

Для партії, побудованої на засадах «демократичного централізму», націонал-комунізм був вкрай небезпечним. Він організаційно ослаблював компартійно-радянський центр, одночасно посилюючи й без того грізний для Кремля за своїми масштабами харківський субцентр влади. Рано чи пізно націонал- комуністи на чолі з М. Скрипником, які приймали за чисту монету норми радянських конституцій, повинні були наразитися й наразилися на превентивні репресії з боку Кремля.

ВИСНОВКИ

Радянська окупація — це термін, що має право на існування. Ми можемо говорити про окупацію регіонів, захоплених Радянським Союзом за пактом Ріббентропа-Молотова. Ми не знайдемо іншого визначення для статусу Радянської армії в деяких країнах Європи, яка прийшла з визвольною місією у 1945 році, але затрималася на довгі десятиліття. Та використовувати цей термін стосовно основної частини України — некоректно з наукової і політичної точок зору. Наукова некоректність випливає з усього, що сказано вище. Зупинимося тут на некоректності політичній.

Давно вже немає людей, які брали безпосередню участь в подіях, започаткованих 90 років тому революцією в Російській імперії. Можна по-різному ставитися до тих подій, можна ставати на сторону певної політичної сили або конкретного політичного діяча. Все це буде тільки грою, яка аніскільки не вплине на «мертве минуле». Не варто тільки використовувати історичні події для розпалювання сучасних політичних пристрастей. Невже нам мало тих конфліктів, які народжуються сьогодні?

Повернемося, однак, до провокаційного перейменування експозиції «Забуттю не підлягає» в «Музей радянської окупації», з якого й починалася ця стаття. Невже більшість членів київської «міської організації «Меморіал» думає так само, як її голова пан Р. Круцик?

Є й таке поняття, як авторське право. Основу експозиції «Забуттю не підлягає» становлять планшети, розроблені Ю. Шаповалом. Він — рішучий противник перейменування і має підстави протестувати, у тому числі по суду.

Реакція суспільства на цей епізод була гострою і нервовою. Можливо, вона пояснюється тим, що Р. Круцик — не приватна особа, а заступник керівника Інституту національної пам’яті?

Функції цього інституту важливі й благородні — відроджувати історичну пам’ять українського народу, долати міфи, які нагромадилися у свідомості людей за радянських часів, добиватися згуртованості суспільства. Чи спроможний буде інститут виконувати подібні функції, маючи такого керівника?

Коли ми твердимо: «радянська окупація», то маємо на увазі зовсім інше словосполучення: «російська окупація». Коли ми прив’язуємо приховане поняття російської окупації до назви виставки «Забуттю не підлягає», в якій показана загибель мільйонів громадян України в роки будівництва ленінсько-сталінського комунізму, то тим самим у відносини між українцями та росіянами (руськими) закладаємо вибухівку й запалюємо гніт. Невже Ви це робите з любові до українців, пане Круцик?

Не треба перекладати відповідальність політичного режиму тієї чи іншої країни на саму країну і народ, який її населяє. Особливо не варто цього робити, якщо народ позбавлений можливості обирати тих людей, які уособлюють режим. І тим більше не варто цього робити, беручи до уваги, що українці й росіяни опинилися разом (разом з багатьма іншими народами) в тій країні, де запанував тоталітарний режим.

Можна довести, що росіяни більше, а українці менше посприяли виникненню тоталітарного режиму. На це були свої причини, частково пов’язані й з національними особливостями обох народів. Наприклад, тікаючи від аграрного перенаселення, українці надавали перевагу переселенню на вільні землі азіатської частини імперії, а не роботі у промисловості в найближчих від свого села містах. Внаслідок цього робітничі ради в містах України стали елементом Російської (Руської), а не Української революції. Але ради так само зруйнували російську демократичну державність (Тимчасовий уряд), як і Українську Народну Республіку, після чого зникли з поверхні політичного життя і розчинилися у партії більшовиків.

Якщо подивитися на національний склад цієї партії після здійснення кампанії коренізації, то ми побачимо, що частка українців в ній приблизно відповідала питомій вазі українців у складі населення СРСР. Чи винна у всіх трагедіях багатонаціональна РКП(б)—ВКП(б)— КПРС? Згадаємо долю тієї її частини, яка знаходилася в Україні. Півмільйонна КП(б)У була переполовинена Сталіним практично одночасно з «нищівним ударом» (сталінський вираз) по українському селянству у 1932—1933 рр.

Ні, не можна політичні режими уособлювати з народами! Треба придивитися, чому стали можливими ті зловісні процеси в ленінській партії, які призвели до колосальних жертв серед українців, росіян, німців, поляків і представників усіх інших народів, що населяли Україну, Росію і всі інші республіки. Коли ж придивимося, то наш аналіз, побудований на ретельному дослідженні архівів Кремля, знайде першоджерело всіх трагедій — комуністичну доктрину.

Чи це не парадокс, коли політична сила, яка сповідує комуністичну доктрину, входить до складу парламенту і уряду України на 16-му році незалежності? Ні, це не парадокс, це — постгеноцидна Україна.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments