Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Чому нас може навчити «умовний» Медведчук

18 жовтня, 2013 - 11:14

«Скандал» навколо «Укр.вибору» та молодих поетів укотре виявив кисневий дефіцит в україноцентричному середовищі. Спільнота римотворців розділилася на тих, хто підтримує лемент, і тих, хто взагалі не бачить проблеми. Усе-таки проблема є. Проте не в Медведчуку, бо його проект «Арт-майданчик» — шикарний. І не в молодих поетах, бо їхнє діло — писати й читати вірші (?! — Ред.). А у мстивому, допубертатному, безпорадному мисленні тих, хто за Україну ладен померти і через бездіяльність яких молоді поети будуть ходити на заходи «Укр.вибору». У нас проблема: бо поки ми любимо Україну — Медведчук замість нас допомагає молодим українським талантам. Це — не просто виклик. Це — ляпас імпотентній опозиції, яка за своїми сумарними капіталами явно не поступається Медведчукові чи Пінчукові, проте тратить їх не на гуманітарні проекти, а на платні мітинги та абонплату за участь у ток-шоу. Медведчук — це вічний докір тим, хто ніяк не може вистрибнути з підгузників популізму, пустослів’я та безкоштовної любові до Вітчизни. Бо він — мастак грати на антитезах. А ми — мастаки забезпечувати йому ганебну антитезу.

Інфантильність реакції на «скандал» із молодими поетами просто вражає. От якби організатором «Арт-майданчику» була партія «Батьківщина» чи «Свобода» — то чи був би скандал? Чи звернув би хоч хтось увагу на те, що молоді поети виступають під прапором із червоним сердечком чи трьома пальцями? Демократію втрачають непомітно — і дуже непомітно на трон усілися подвійні стандарти. «Укр.вибір» — це навіть не партія. Це — громадський рух, який відкрито й аргументовано декларує свої позиції. І він має таке саме право не лише на існування, а й на повноцінну діяльність, як і будь-яка інша організація в Україні. Тому непомітна втрата демократії б’є в саме серце принципу змагальності й справедливості. До Медведчука ставтеся як завгодно — але принаймні навчіться перемагати його, протиставляти його ініціативам свої, не менш якісні. Я готовий навести десятки прикладів, коли маргінальні, шароварні, сільські фестивальчики «однодумців» проводяться за кошт обласної чи місцевої ради — і перетворюються на мітинги ВО «Свобода». Де голоси тих, хто так переживає за чистоту процесу?

Найпростіше було б зараз сказати банальне «а чому би великим патріотам не організувати схожий проект до медведчуківського — і не допомогти в промоції молодим поетам?». Я вже втомився апелювати до народної мудрості «сам не гам — і другому не дам». Незрозуміло інше: кому в голову прийшло назвати проект «Арт-Майданчик» політичним? Учасники цих читань, молоді поети, посередині сцени декламують свої твори — де ні слова про Митний союз, про дружбу з Росією та другу державну російську. А потім релаксують у клубі, неформально спілкуючись у своїх компашках. І ніхто нікого не піарить. І немає там модератора, який щопівгодини наголошує на тому, що «це свято вам дарує Віктор Медведчук» (на відміну від «свободівських» заходів). Особисто я є категоричним противником Митного союзу та «великої дружби з Росією» — але це не заважає мені як експертові брати участь у круглих столах «Укр.вибору» і відстоювати свою позицію. Чи, може, краще порозбігатися по своїх патріотичних норах і боятися дискутувати з опонентами?

Я сотні разів чув про те, що українська культура — у смертельній небезпеці. Звідси мало б випливати, що підтримувати її мусять усі і кожен. Якщо це не роблять опозиціонери та націонал-демократи, а робить «Укр. вибір» — це не вина молодих поетів. Вони, живучи в умовах інтелектуального голоду та андеґраунду, повинні використовувати кожну нагоду для своєї з’яви. Найкраще про це сказав учасник «Арт-майданчика» поет Павло Коробчук: «Те, чим займається поет, — пише і читає вірші. Якщо автор словами відкрито не заявляє в підтримку того чи іншого явища, то не важливо, де саме він виражає свою творчість — у пеклі, на мітингу з беркутівцями, в тюрмі, перед гітлерівцями, поруч із трансвеститами, біля матрьошок, під Стіною плачу, в Чечні...»

Ці слова я (та й кожен читач) міг би високопарно оскаржити. І прочитати цілу лекцію, що наша молода інтелігенція повинна мати моральну позицію і бла-бла-бла. Усе це — гола софістика. І небажання глянути в дзеркало. Живучи в цій країні, кожен із нас іде на компроміси кожної хвилі. Ми самі себе оточили кривими дзеркалами, в яких навіть найбільш благородний намір мати моральну позицію виглядає потворно. Однією рукою наші народні обранці клянуть «злочинний режим», а другою беруть про 40 тисяч на літні вакації. Однією рукою наші обласні обранці голосують за «розпуск антинародного парламенту», а другою приймають грамоти і подяки Верховної Ради України з подальшим записом у трудовій книжці. Однією рукою наші міські обранці пишуть петиції «про тотальну корупцію», а другою віддають свободівцям цілі кінотеатри за 1 гривню. Проект Медведчука «Арт-майданчик» усі бачать за кілометр — а на свої руки ліньки глянути. Це не хвороба, і не упущення. Це — наслідки щоденної втрати демократії по декілька міліграм.

Для наступних поразок україноцентричному середовищу абсолютно нічого не треба робити. Просто нічого не робити — цього буде досить. Траєкторія сучасних українолюбів невпинно рухається до опришків зразка XVII століття: я нічого робити не буду — краще я відберу у багатшого і роздам бідним, щоб мене всі любили і на руках носили. Це — типове мислення політичного баласту, який не створює нічого нового, а ділить існуюче за досвідом минулих століть. Нічим непідтверджена принциповість більше скидається на самодурство і надування щік в умовах вакууму. Може, краще було б, якби поети сиділи собі тихенько вдома і пописували віршики. І Форум видавців краще би загнувся без підтримки націоналістів — аніж узяти гроші в найбільшого олігарха. І Український Католицький Університет варто б розігнати за те, що співпрацює з Фірташем. Це дуже ущербна логіка. Вона глибоко укорінює дихотомне, дальтонічне мислення, яке незабаром навіть власну тінь сприйматиме за ворожу чорноту.

Ми, україноцентрична спільнота, досі не вміємо а) конкурувати б) перемагати в конкуренції в) правильно реагувати на дійсність. Ми досі перебуваємо у чорно-білому дискурсі середини ХХ століття: ворога не треба перемогти — його треба або заборонити, або ліквідувати. Ми, демократи, повелися на тренд тоталітарного мислення. Це — дорога в нікуди. Ми самі себе обкрадаємо. Ми самі збіднюємо своє власне повітря. Ми досі більше заздримо, ніж творимо. Ми досі більше боремося, ніж продукуємо. Ми досі стоїмо «на стрьомі» замість того, щоб розвиватися. В якийсь момент ми навіть не помітимо, що дихати на повні груди стане неможливо. Що ми оточили себе сірими бетонними стінами. Що ми перетворилися у гетто побратимів, у такий собі тераріум однодумців — нетерпимих людей, лінивих змагатися і мобільно реагувати на виклики галопуючої дійсності за склом.

Демократію втрачають непомітно. Ліквідувати Медведчука. Зняти з реєстрації парламентську Комуністичну партію. Затаврувати антидискримінаційне законодавство. Змусити в кожному селі ставити погруддя Бандері. Видворити з країни регіоналів. Провести негайну українізацію. Заборонити «Укр.вибору» допомагати українським поетам. Українським поетам заборонити читати свої вірші в межах проекту «Укр.вибору». Чи не забагато тоталітарних «НЕ» витає в середовищі демократів?

Початок теми: «Сервільність чи бажання самореалізації?»

Остап ДРОЗДОВ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments