«Чорна кішка» Петра Симоненка і Леоніда Кучми
Однак, на мій погляд, принципова відмінність хрестоматійного прикладу від української ситуації в тому, що «чорна кішка» дійсно є. Більше того, випущена на свободу спільними зусиллями Леоніда Даниловича і Петра Миколайовича з товаришами, ця кішка здатна перебігти дорогу українській державності. Причому справжній українській державності, а не просто збереженню на карті планети формально незалежної, зі своїм прапором і представниками у міжнародних організаціях, а насправді — маріонеткової держави, підвладної впливу зі всіх боків і чужої власному народу.
Давно відомо, що справжню державу мало просто проголосити маніфестом чи декларацією про незалежність. Вона має народитися і бути викоханою у душах, в самому єстві людей, що живуть на її території. Причому відчуття «своєї» держави не можна викликати гучними патріотичними заклинаннями. Це відчуття, вочевидь, має існувати незримо і постійно на рівні підсвідомості. Як мрія і надія на краще, гідне життя. Напевно, шлях кожного до такої держави і називається знайденням Батьківщини.
Є такий шлях і у тих, кого сьогодні називають громадянами України, тобто у нас із вами. Спочатку невиразно-хаотичні мрії та надії великих попередників. Потім болісне усвідомлення власного громадянського «я» у роки радянського безчасся та його агонії. І нарешті — референдум 1 грудня 1991 року. 92% голосів за незалежність України — це гідне підхоплення естафетної палички від тих, хто мріяв про «свою» Україну, але не дожив. Саме надії людей на те, що у своїй державі вони, нарешті, будуть господарями, і підштовхнули їх до такого голосування.
І що ж ми маємо сьогодні, на дев'ятому році незалежності?! На жаль, доводиться констатувати, що за останні 8 років, і, особливо, за останні 5 років, коли від державницького романтизму «епохи» Кравчука не залишилося й сліду, українська державність зазнала втрат набагато більших, ніж, наприклад, за попередні 70 з невеликим. Ні, звичайно ж, Сталін солдатськими багнетами зібрав воєдино багато шуканих українських земель. Кучма закріпив недоторканність і непорушність кордонів України навіть у Великому договорі з Росією. За це — честь і хвала їм обом разом і кожному окремо.
Але це, так би мовити, зовнішні успіхи. А всередині Україну все більше й більше вбивають у душах її громадян, у свідомості та мріях. Дев'ятий рік Україна продовжує свій страшний і незаслужений шлях від «кравчучки» до «кучмовоза» в руках молодих і старих, які ведуть безнадійну війну за виживання. Чи не це є вбивством Батьківщини?! Чи про таку про неї мріяли?!
І сьогодні, оцінюючи результати діяльності влади та спостерігаючи за діями комуністичної опозиції — організації, яка називає владу «антинародним режимом» — уже можна стверджувати, що об'єктивно, повторюю, об'єктивно, війну на поразку власної країни вони ведуть спільними зусиллями, але з різних боків.
Щоб зрозуміти цю об'єктивність, треба, на мою думку, відразу ж відкинути суб'єктивні оцінки кучмістів і комуністів. По-перше, тому що зрозуміло: вони — дві частини однієї й тієї ж номенклатури, що звикли (і не подолали цієї звички) завжди «будувати те, що скажуть». Одним, можливо, кажуть із Москви, іншим — уже з Брюсселя або Вашингтона. Звідси — і теоретичні нестиковки, і протилежні за змістом лозунги та заклики. Але суті справ це не міняє.
По-друге, безглуздо припускати, що Л. Кучма і П. Симоненко коли-небудь сиділи за одним столом і обговорювали спільні плани знищення України як держави. Вона їм також, як не дивно, потрібна. Як зручний інструмент для задоволення власних інтересів та інтересів тих, хто стоїть за їхньою спиною. Тільки стоять там різні, і аналізувати їхній персональний склад немає сенсу. Та й не важливо.
Важливе, на мій погляд, інше. Комуністи і кучмісти потрібні один одному, бо взаємно забезпечують комфортне власне існування і співіснування. Їм не потрібна остаточна перемога одного над iншим, бо тоді доведеться робити щось самому. Леоніду Кучмі, наприклад, здійснювати «радикальні ринкові реформи», а Петру Симоненку — усувати «руйнівні наслідки правління наймитів міжнародного імперіалізму і МВФ». А кому це треба, коли можна жити без печалі, по черзі киваючи один на одного і виправдовуючи власну бездіяльність «врахуванням об'єктивної реальності» та наявністю вищих інтересів».
І прикладів тому — безліч, бо почалися врахування «вищих інтересів» не у 1999-ому, а ще у 1994 році, коли кучмісти і комуністи спільними зусиллями прокотили на виборах «бандерівця» Кравчука. Адже той міг «через несвідомість» і у романтичному шалі дійсно дати націоналістам та ринковикам будувати нормальну країну. Тепер-то, бачачи Леоніда Макаровича поруч із Леонідом Даниловичем, зрозуміло, що нічого «непередбаченого» не трапилося б, адже яблуко під грушею на падає — фрукти різні. Але тоді, повторюся, ще жили надії, і треба було підстрахуватися. На всяк випадок...
А далі — більше. Оскільки Росія грошей більше не пропонувала (сама не мала), було проголошено курс радикальних ринкових реформ на гроші МВФ і Світового банку. Риторика Кучми комуністів, природно, налякала. Вони перейшли в нібито непримиренну опозицію і... так, у ній і залишилися, перетворившись на постійний жупел «червоної загрози» і «комуністичного реваншу», яким кучмісти лякають західних кредиторів. Захід гроші дає, а Л.Кучма активно призначає комуністичних висуванців на посади всіх рівнів. У результаті: країна перетворюється на «фінансового наркомана», котрий не може жити без західних ін'єкцій, а всередині її іде розплата по політичних векселях. Всім зручно.
Л.Кучма проголошує основою своїх реформ приватизацію, а комуністи, підтримані «червоним директоратом» у парламенті, складають і вводять у ранг законів-табу довжелезні списки держпідприємств, що не підлягають приватизації. Л.Кучма традиційно «враховує могутню політичну силу» — і погоджується. Кучмісти все одно проводять приватизацію «для своїх», крізь пальці дивляться на «прихватизацію», що перетворює «червоних директорів» на «червоних баронів капіталістів», і знову говорять про політичні труднощі для реформ. А комуністи лише потирають руки від задоволення: такі «реформи» імені Кучми їх потроюють, оскільки колишній соціалістичний народногосподарський комплекс залишається незайманим, а отже, його легко повернути на держпланівські рельси у разі повторення соціалістичних експериментів. Про них частина комуністів серйозно думає досі. Для інших лівих такий собі варіант «лукашенковізму» під ширмою реформ — зручний привід поторгуватися з Росією: є з чим проситися під захист Кремля, якщо там сяде, наприклад, Зюганов.
До речі, про Росію і СНД. Л. Кучма проголошує стратегічною метою інтеграцію в західноєвропейські структури, в ЄС. Однак гальмування реформ створює несприятливий інвестиційний клімат, навіть перспективні галузі та окремі рентабельні підприємства занепадають, задихаючись від безгрошів'я: без держкапвкладень і без іноземних інвестицій на модернізацію виробництва. А комуністи тільки задоволені: нікому, крім країн СНД зі схожими економіками, неконкурентоспроможна українська продукція не потрібна, і це лише служить економічним підтвердженням політичної орієнтації КПУ на зближення з пострадянським простором.
Президентські ж перегони лише каталізували своєрідне змагання між кучмістами і комуністами за прихильність російських вождів. І ось уже Л.Кучма підтримує ідею приєднання Верховної Ради до МПА СНД, а ліві й кучмісти узаконюють її голосуванням на сесії. Комуністи у Донбасі проголошують російську мову основною для діловодства, а Президент, мляво виправдовуючись, благословляє складання вступних іспитів до українських вузів російською. І так у всьому — рівність за очками.
Все більш очевидною стає ще одна разюча схожість між Л.Кучмою і П.Симоненком — у російському питанні. Тільки закоренілі ортодокси в оточенні того й іншого хочуть остаточно стати підлеглими чи то Єльцина, чи то Зюганова. І кучмісти, і комуністи по-різному, але вже відчули матеріально- політичні переваги проживання у самостійній країні, і тому плювати вони хотіли і на старіючого Єльцина, і на Зюганова, котрий політично слабшає. З ними вони, повторюю, торгуються, бо панічно бояться російських олігархів, котрим потрібні не рівноправні партнери, а покірні ринки збуту, і котрі не дозволять по-лазаренківськи «балувати» тим, що у Москві вважають надбанням «єднання трьох слов'янських народів»...
...Таких прикладів «боротьби та єдності протилежностей» можна наводити безліч. А країна, так і не ставши для своїх громадян їхньою Україною, чи то ризикує стати «Хохломою» для П.Симоненка, чи то перетворюється в «Кучмаїну» для нинішньої камарильї на Банковій. І саме звідти, зі старої будівлі ЦК КПУ, на Поділ, до нової будівлі ЦК все тієї ж КПУ, бігає згадана чорна кішка.
