Чотири сценарiї Єврореволюції в Україні

(Відгук на статтю Ігоря Сюндюкова «Повстання духу на Євромайдані: «опорні точки» в історії», «День» від 10 січня 2014 року.)

Сьогодні можна ділити час на «до Майдану» і «після Майдану». «До Майдану» всі аналітичні матеріали закінчувалися констатацією розвалу тих чи тих секторів нашого життя або сором’язливим «потрібна політична воля». Хоча розумілось під останнім одне — необхідна інша влада. Відповідні заклики до цього окремих політичних партій, громадських організацій серйозно не сприймались і розглядалися лише як частина їх політичного іміджу.

Майдан вивів невдоволення існуючим становищем з чотирьох стін різних клубів, політшоу на майдани міст і містечок. Він легітимізував несприйняття народом існуючої влади. Чи всім народом? Згадується твердження, В. Хмелька доктора філософських наук з Києво-Могилянської Академії, про те, що населення України складається з двох частин — українці і «совки». На майдани вийшли українці. Вийшли з надією, що їх рішучість, їх хоробрість можуть не щось, а кардинально змінити розвиток країни. Мріялось, що, як відомо з історії, революції робляться в столицях. Не сталось. Україна і тут демонструє свою унікальність. Влада встояла. Майдан вона ігнорує — хочете стояти? Стійте; хочете лаятись? Лайтесь. А караван іде.

То що ж далі? Дати Майдану згинути в часі, як безлічі інших громадських рухів з революційними намірами? Але ж питання про зміну не влади, а країни не знімається з порядку денного за будь-яких варіантів розвитку подій. Майдан, що сформували сотні тисяч людей з усієї України, дає шанс, який не хотілося би змарнувати в котрий раз. Як його можливо використати? Які варіанти розвитку подій можуть бути?

► Демократичний. Майже за рік відбудуться наступні й як завжди історичні для України вибори її Президента. Попри всілякі колізії в стані опозиції, влада до них готується серйозно. Вся виборча вертикаль в її руках. Суди також. Ефективність цієї системи була продемонстрована під час виборів у п’яти проблемних округах. Соціологи стверджують, що у другому турі чинний Президент програє будь-кому. Дуже сумніваюсь. Соціологи оцінювали емоції людей. А проти них буде діяти відпрацьована Система — ЦВК, суди всіх рівнів, десятки технічних партій, загони «тітушок».

Часто наводяться слова з І тому «Капіталу» К. Маркса: «...а пообіцяйте йому 300% і немає такого злочину, на який він би не пішов навіть під загрозою шибениці». 300%. А якщо реально 1000%? Як у сина Президента. На що вони можуть піти, незважаючи на всілякі там майдани і європи?

► Силовий. Безперспективний. Немає такої сили, яка була б здатна на це. І, крім того, можливі непередбачувані наслідки, які нікому не потрібні. Як різновид — «грузинський варіант»: невдоволення серед правлячої еліти, серед олігархату. Але якщо вірити політологам, Президенту вдалось підкорити собі тих, хто невдоволений значним посиленням міці Сім’ї.

► Можливий. Навіяний Майданом. Революція як одноразова дія — захоплення Бастилії, штурм Зимового — у нас не проходить. Моноліт влади треба буде відкушувати шматочками, як відкушували на сувеніри пам’ятник Леніну, поки він не зник назовсім. Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська обласні ради обмежили владу Адміністрацій Президента. І не суть важливо, чим це закінчиться, зважаючи на «неупередженість» наших судів. Вони показали шлях, механізм. На Майдані в Луцьку одна з виступаючих запропонувала оголосити місто «територією вільною від Януковича». Майдани по всій Україні повинні створювати і розширювати такі території, залишаючи в ідеалі за існуючою владою лише столицю.

Не скрізь можуть піти на такі радикальні кроки. Іншим потрібно запропонувати просту, але надихаючу програму створення нової України. Комусь не сподобається, але хочу нагадати, що більшовики повели за собою народ зрозумілими всім гаслами: «земля — селянам, фабрики — робітникам, мир — народам». Заклики, які лунають з трибуни Майдану, або занадто приземлені (хоча і справедливі на кшталт покарати винних у побитті молоді, Т. Чорновол тощо), або занадто абстрактні. Потрібна програма, яка відповідала б таким критеріям:

             простота і зрозумілість, сприймання її і на Сході, і на Заході;

             відповідність реальним інтересам людей;

             відповідність реальним можливостям України;

             відсутність політизованих ідеологічних конструкцій;

             відповідність вимогам глобальної економіки, перспективам розвитку людської цивілізації.

Критерії можливо доповнювати і змінювати, залишаючи суть. Озброєні такою програмою, реалізація якої можлива вже сьогодні, майдани формують паралельну владу. Доречно буде згадати ст.5 Конституції України. Колись таку владу почали творити ради робітничих, селянських і солдатських депутатів (без більшовиків). Хай на себе тепер таку місію візьмуть структури Майдану.

Якщо всі ті, хто причетний до розбудови майданів, усвідомлять історичний шанс, який вони отримують, тоді вдасться зрушити Україну з точки невизначеності і розпочати створення справжньої європейської країни.

P.S. У контексті Майдану не можу обійти увагою часто згадувану тезу про Третю Українську Республіку. Чому саме Третя? Відлік ведеться від Української Народної Республіки, тобто від 1917 року. Тобто за цією логікою історії нашої державності скоро виповниться 100 років. Усього 100. Але чи відповідає це історичній дійсності?

Відомий усім Карл Маркс дуже цікавився історією Російської імперії і мав багато цікавих досліджень. Так от він назвав Запорозьку Січ «першою в Європі християнською демократичною республікою». Наголошую — Республікою. Він це повторював і в інших місцях. Але першим, хто назвав Запорозьку Січ республікою, був посол Венеціанської Республіки Альберто Віміна. Він відвідав її 1656 року. Отже, відлік треба вести від Запорозької Січі. І тоді — IV Республіка. І справа не в цифрах.

Отже, історія республіканського ладу в Україні налічує більше 350 років. А не 100. Для чого ж автори тези про Третю Республіку так звужують, збіднюють нашу історію? Це явна неповага до власного народу. До речі, не випадково на Майдані неодноразово звучало його порівняння із Запорозькою Січчю.