Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

Девальвація патріотизму

На прикладі яких захисників і якої Вітчизни мають виховуватися воїни української армії
5 березня, 2009 - 00:00
«ЯКБИ ТИ БУВ УДОМА» / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

І справді, все переплуталося в цьому світі: «героїзм», «зрада», «відвага», «мужність», «ордени», «медалі»... За що, кому? «За вірне служіння Батьківщині...» Якій Батьківщині й кому саме служили? Можна ставити десятки подібних запитань і на всі будуть різні відповіді.

ЯК БІЛІ ОФІЦЕРИ СТВОРИЛИ ЧЕРВОНУ АРМІЮ

Для одних 23 лютого на все життя — не просто червоний день календаря, не лише дата, а саме свято. Без жодного сумніву, заперечень і пояснень. Усі доводи очевидців, історичні факти про те, що то була вигадка, сфальсифікована більшовицькими пропагандистами, що ні під Нарвою, ані під Псковом жодна «непобедимая» і «легендарная» Червона (Радянська) армія не народилася, що навпаки — саме цього дня ці міста без усякого спротиву з боку неіснуючої Червоної армії були зайняті кайзерівськими (німецькими) військами, відскакують, як горох об стінку.

До речі, ще за горбачовської перебудови ця інформація тиражувалася в пресі. Тобто за два десятки років можна було б усвідомити, що для «свята» не годиться цей день, що він не містить жодного приводу, навіть пам’ятного знака на місці події як головного більшовицького аргументу. А тим більше — для «святкування» в Україні, де в той час була зовсім інша політична, історична та військова ситуація, ніж у Росії. Невже й досі смак і запах кільця докторської ковбаси і двох ложок локшини, якими на честь «свята» пригощали у цей день радянських солдат (автор по собі це знає) настільки приємний і довготривалий, що ні молодші, ні старші чини колишньої Радянської армії не можуть збагнути абсурдність і принизливість ситуації, в якій вони перебувають багато років, відзначаючи цей міфічний день. Найкомічніше, що це компартійно-радянське зомбування подіяло не тільки на тих, хто ніколи не служив у тій армії, а й навіть на наше прекрасне жіноцтво. Більше того, продовжується зараження цією брехнею і нинішнього покоління. І декотрі шановані мною політики цьому допомагають. Дивно.

А якщо дехто за інерцією продовжує відзначати його просто як «чоловічий день», то знову ж таки — жодних героїчних, тим більше — чоловічих учинків, вартих захоплення і наслідування майбутніми поколіннями, теж не було проявлено. Хіба що «господа офицеры» білої армії генерала Корнілова, лицарська доблесть яких досі оспівується на російській та українській естраді, саме у цей день намагалися чинити хоч якийсь опір німецьким військам. Але як це тулиться до Червоної армії? Словом, бажане видали за дійсне.

АРМІЮ ТВОРЯТЬ НЕ ВОЖДІ, А НАРОД

Тим більше, що в історії нашої Вітчизни були реальні факти і реальні герої-захисники своєї землі, які трохи менше як за місяць перед тим, 29 січня 1918 року, вступили у нерівний бій під Крутами. Це дійсно був справжній подвиг кількох тисяч воїнів, серед яких три сотні молодих необстріляних у боях курсантів і студентів, наперекір волі й нерішучості тодішнього українського уряду, який до останнього вірив «байкам» більшовиків, відчайдушно ставших на захист України.

Коли відкрилися архіви у 1990-х роках, для одних це виявилося громом серед ясного неба, для других — незагоєною раною, для третіх — фактом переосмислення та самоочищення від «совєцького» бруду та фальші. Бо це справді був не вигаданий угорі вождями, а народжений знизу, об’єднаний єдиним поривом, освячений єдиним бойовим духом праобраз національної армії, під знамена якої стали усі верстви населення. І не вина тих воїнів, що цим не могла скористатися тодішня верхівка української влади, погрузла у політичних чварах. Але це аж ніяк не принижує героїв Крут. А отже, може бути однією із офіційних підстав для визнання цього дня Національним днем захисника Вітчизни.

На тлі тих кривавих подій під Крутами, відомої ініціативи Президента України слова лідера Партії регіонів В. Януковича інакше, як цинічними і блюзнірськими, назвати не можна: «Ющенко хоче перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня (дата вшанування героїв Крут). Я говорю про це з величезним обуренням. Це торкнеться не тільки героїв-афганців, а й героїв Великої Вітчизняної війни, офіцерів і діючої армії, й офіцерів у відставці, багатьох справжніх чоловіків. Змінювати цю дату в жодному разі не можна».

А я, до речі — офіцер Радянської армії у відставці, — проти. І таких, як я, немало. Так що від імені усіх не варто говорити. Це голосувати у парламенті від імені всієї фракції можна, а тут — у кожного своя думка та позиція.

ПРО СОВІСТЬ, МОРАЛЬ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Не менше вразила мене риторика лідера іншої партії — Народної — В. Литвина. Щоправда, з іншого приводу, але на адресу воїнів тієї ж доблесної Радянської армії. На цей раз цієї високої оцінки удостоїлися герої-афганці, що помпезно святкували 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану. Так ось, їхній «подвиг» спікер парламенту, який у ті дні був особливо щедрим на компліменти «воїнам-інтернаціоналістам», назвав не інакше як «високим пам’ятником патріотизму, відповідальності, совісті і моралі». Не знаю, як розуміти слова «патріотизм», «відповідальність», «совість», «мораль» у контексті тієї безглуздої війни, яку навіть одіозний і найбільш заангажований на цій темі Сергій Червонописький, глава Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) назвав «помилкою політиків». Хоч насправді це був злочин проти афганського та й власного народу. Це була, по суті, перша в історії Росії та Радянського Союзу «засекречена» для народу війна, сини якого гинули невідомо де і за що. Усі десять років влада приховувала, вигадувала, обдурювала власний народ, видаючи свої криваві дії на афганській землі то за «побудову соціалізму», то за «інтернаціональну допомогу братському народу» і навіть за «гуманітарну допомогу».

І на перших порах народ повірив цим брехливим байкам, зокрема й військові. Тисячі офіцерів і солдатів добровільно писали рапорти (декотрі по кілька разів), особливо ті, хто служив на Півночі, Далекому Сході. Вибратися звідти мріяв кожен з них. А тим більше — служити за кордоном. Бо там служба вважалася і престижною, і матеріально вигідною. Це вже на афганській землі, у пеклі, вони зрозуміли, у яку пастку потрапили. Залишалося одне — боротися за виживання, захищати себе, друзів, просто чесно дотримуватися військової присяги. Не задумуючися про наслідки. А іншого вибору в них і не було. Інакше — або чужі, або свої. І таких випадків було немало. Але їх чомусь замовчують.

Звичайно, і серед офіцерів, і серед солдат були такі, які кидалися у бій зі словами: «За Советскую Родину!». Знову ж таки, на перших порах. І то здебільшого швидше в стані психічного збудження, ніж великого патріотичного пориву. Для нього практично у всіх не було жодної моральної мотивації. Бо «Родина» їх, по суті, зрадила. Особливо сільських хлопців з волинської, донецької, полтавської чи іншої української глибинки, яких серед тих майже 200 тисяч, що воювали в Афганістані, було не менше ніж половина. Тому закономірно, що в останні сім-п’ять років цей «патріотизм» згасав і «обмежений контингент Радянських військ в Афганістані» (так офіційно називався у пресі цей «невидимий» радянський фронт) формувався лише у примусовому порядку. Добровольцями були одиниці. Тому що не один офіцер і солдат ставив собі запитання: «Для чого я тут воюю?». І так до лютого 1989 року.

То про який «патріотизм» і на честь чого можна говорити? А тим більше — про «совість» і «мораль», особливо тих штабних офіцерів, які у домовинах і «вантажах 200» («чорних тюльпанах») разом із тілами загиблих переправляли у Радянський Союз наркотики, різні дефіцитні речі. А щодо «відповідальності», то це слово взагалі тут недоречне. Бо хто і яку «відповідальність» поніс чи несе за те, що залишила радянська армія на афганській землі, за те, скільки горя і сліз посіяла на власній, в даному разі — українській землі? Якби справді була ця «відповідальність», то ще тоді, у лютому 1989 року, хоча б виплатили кожній родині загиблого воїна матеріальну компенсацію не менше 100 тисяч тодішніх рублів, а кожному солдату, який брав участь у цій війні і повертався додому далеко не здоровим, при демобілізації вручали б не грамоту, не орден і медаль, а не менше 50 тисяч рублів, щоб вони безбідно влаштували своє життя. Так, до речі, вчинили США після війни у В’єтнамі. А Радянський Союз десятки тисяч морально, психічно та фізично покалічених солдатів і офіцерів кинув напризволяще, на руки батьків і дружин. Багато з них і досі «шукають» себе у цьому житті. Але це тема іншої розмови.

Оце й уся «відповідальність» та рівень милосердя тодішньої влади, наказ якої виконували «хлопці... виявляючи мужність і героїзм», як постійно стверджує той же С. Червонописький. Більше того, за його словами, афганська війна «повинна викликати лише почуття гордості в українському суспільстві». А на прикладах мужності та героїзму, що проявляли «воїни-афганці», «має виховуватися нинішнє покоління молодих людей, серед яких слід культивувати почуття патріотизму» («День», 18 лютого 2009 р.).

Таке враження, що мова йде про перемогу у війні, за рівнем не нижче Великої Вітчизняної. Це по-перше, а по-друге, саме словосполучення «виведення військ» дещо дивне. Я би сказав — політично завуальоване. Не знаю, на кого було розраховане це словоблуддя. Бо замість того, щоб признати військову і політичну капітуляцію, безсилля, безперспективність і абсурдність подальшого ведення війни, яка тільки прискорювала розвал СРСР, вигадали нейтральне слово «виведення»: така собі ні перемога, ні поразка — кому що подобається. Але у воєнних діях такого не буває. Або одне, або друге. А якщо вже просто виводяться війська, то на якийсь певний термін, для передислокації, а країна залишається у стані війни. Щоправда, ніхто нікому війни не оголошував. Це просто була «братська допомога» із веденням бойових дій.

ХТО ПОПРОСИТЬ ПРОЩЕННЯ В АФГАНСЬКОГО НАРОДУ?

Я розумію, що чужої біди не буває, особливо коли це стосується наших людей. Тому цілком погоджуюсь, що 142 гривні, які сьогодні отримують матері за своїх загиблих синів, це не просто мало, а образливо. Раніше взагалі була смішна сума — 39 гривень. Але ж і в інших ці так звані пільги, якщо їх можна так назвати, теж не набагато вищі. Тому, як говориться, треба мати терпіння. Не від нас з вами це залежить. А щодо «героїзації» своїх подвигів на чужій землі і щодо своїх прав та обов’язків держави, хочу єдине сказати воїнам-афганцям: треба знати міру.

До речі, ніяк не можу збагнути, чому більшість із них з такою гордістю називають себе «афганцями». Що в них — національність така чи за особливі заслуги Афганістан присвоїв їм це почесне звання — «воїн-афганець»? А як же тоді називати справжніх воїнів Афганістану — «душманами», «духами», «моджахедами», «талібанцями»? Не думаю, що треба поводити себе так, ніби «афганці» — особлива каста у нашому суспільстві. Тим більше що багато із них не бравують своїм «афганським» минулим, а навпаки — намагаються менше згадувати про нього і більш скромні як в оцінці власних подвигів, так і в претензіях до влади. Не від одного доводилося чути, що вони є жертвами тієї війни, а не героями. Що були «іграшками» в руках тодішньої комуністичної влади. Як правильно зауважив В’ячеслав Білоус, голова Спілки офіцерів: «Треба було тупотіти ногами і свистіти тоді, коли вводили (війська. — Авт.) в Афганістан, але ж боялися, тому що покарання було дуже страшним» («День», 18 лютого 2009 р.). Зате тепер дехто «розперізався» до такої міри, що в Палаці «Україна» влаштували проти влади справжній демарш.

Це з одного боку. А з другого, я не думаю, що «радянські воїни-інтернаціоналісти» залишили серед афганського народу добру та світлу пам’ять про себе. Хіба нас не повинна цікавити думка афганців з цього приводу? То може варто було б хоча б через 20 років, якщо не зробили цього раніше, не влаштовувати артилерійських салютів, не хизуватися зайвий раз подвигами і не вихвалятися бойовими нагородами, на яких не лише українська кров, але і кров того невинного народу (не пам’ятаю випадку, щоб хтось від нагород відмовився), а покаятися за гріхи і головне — попросити прощення на офіційному рівні від імені тих, хто там воював.

Досі цього не зробив ніхто, жоден з президентів, жоден політик. Тим більше — жодна спілка «афганців» не наважилася на такий людський і благородний поступок. Хіба нема за що? Дивимося знову в бік Росії? А вона цього й не зробить. Бо на героїзмі «афганської», «чеченської», «грузинської» війни тримається дух її нинішньої армії.

Як на мене, то було б більш по-людському, якби 18 лютого оголосили Днем пам’яті за полеглими у Афганістані, а біля пам’ятника у Києві запалювали хоча б у цей день понад три тисячі свічок (стільки українських життів забрала та неоголошена війна).

«ШКОДУЮ, ЩО НЕ МОЖУ ДВІЧІ ПОМЕРТИ ЗА УКРАЇНУ»

І останнє, про що варто сказати, коли мова заходить про героїзм і подвиги в ім’я захисту та визволення України, — це про Українську повстанську армію. Можливо, декому абревіатура «УПА» вже набила оскомину і від згадки про неї в багатьох перекошується обличчя, але поки ми по-людському не вирішимо цього питання, не визнаємо, що справді народним героєм можна стати лише обороняючи свою землю, а не загарбуючи чужу, захищаючи свою родину, а не вбиваючи чужу, ми не очистимо ні «совісті», ні «моралі». І «відповідальність» свою не збагатимо новими критеріями.

Я не розповідатиму про «бойові подвиги» воїнів УПА. Про це теж багато сказано й написано. Наведу лише один факт із доповідної слідчого НКВД. Коли одному із вояків УПА перед стратою дали останнє слово, не задумуючись, він сказав: «Шкодую лише про одне — що не можу двічі померти за Україну». Ці слова без сумніву міг би повторити кожен із доблесних вояків. Бо це без перебільшення і будь-якого сумніву справді була народна, національна за духом і легендарна за бойовими вчинками армія. Це про неї говорив французький генерал, а згодом президент де Голль: «Як би я мав таку армію, як УПА, фашистський чобіт і місяця не топтав би французької землі». Протягом минулого століття це був другий після Крут масовий порив українського народу до свободи і незалежності, до визволення рідної землі.

А тепер щодо пошанування справжніх захисників своєї землі — вояків УПА у суспільстві. Теж нічого нового не можу додати до того, що маємо на цей час: повна підтримка однієї частини суспільства та політикуму і неприйняття другої частини. Причому не сприймаються на віру ні дослідження істориків, ні архіви з кадебістських сховищ, ні кінокадри хроніки, ні навіть різні парламентські слухання. Це особливий феномен впертості — совковий, а він, як і «червоно-радянська армія» — непереможний.

У зв’язку з цим хочу знову звернутися до слів Володимира Литвина, який жодним словом ніколи не обмовився про пільги для вояків УПА, про їхнє визнання, зате впевнений, що «учасники бойових дій в Афганістані мають бути за статусом прирівняні до ветеранів Великої Вітчизняної війни».

На місці ветеранів ВВВ я би не менше обурився, ніж коли дехто пропонував вояків УПА прирівняти до ветеранів Великої Вітчизняної. Хоча насправді вояки УПА ніколи й не просили, аби їх до когось прирівнювали. Єдине, чого домагаються, і то не стільки вояки УПА (вони і без офіційних документів знають, за що і проти кого воювали), скільки політики, нагадаю, це прийняття закону щодо визнання їх борцями за незалежність України та надання статусу учасників війни. Тобто поступити так, як це зробили в Іспанії, Італії, Німеччині, Польщі, країнах колишньої Югославії, Прибалтики, де в період Другої світової війни діяли подібні повстанські загони, які роз’єднали націю на своїх і чужих. Але там уже давно одні одних вибачали в ім’я міцної та єдиної нації. А нам, виявляється, недостатньо власного розуму і власної позиції, потрібне добро «старшого брата» і висновки радянсько-російських експертів.

А щодо героїзму вояків УПА, то він не потребує ні порівняння, ні прирівняння, ні пропагандистського міфотворення, ні тим більше захисту. А якщо говорити про виховання і культивування почуття патріотизму, то у нашій вітчизняній історії вистачає достойних прикладів. Тож хоч би як намагалися піддати девальвації все, що пов’язане з патріотизмом і героїзмом нашого народу в усіх національно-визвольних війнах, зробити цього не вдасться ні «своїм», ні «чужим». Бо дух наш, як і воля, — непереможні!

Аркадій МУЗИЧУК, журналіст, учасник війни
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments