Завжди був націоналістом, пишаюсь цим. Негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його із шовінізмом. Націоналізм – це любов до Батьківщини, а шовінізм передбачає ненависть до інших націй.
Роман Іваничук, український письменник, патріарх української історичної романістики, громадський діяч

Для громадського діалогу між радикальною політичною опозицією і партією влади потрібен «круглий стіл»

13 лютого, 2001 - 00:00


Єдиним розумним способом розв’язання даного конфлікту, на нашу думку, є громадський діалог між його основними політичними силами, який мусять ініціювати політичні партії, українські церкви, громадські організації тощо


Суспільно-політична криза, що розігралася під впливом «касетного скандалу» та незадовільного розслідування справи про зникнення 16 вересня 2000 р. журналіста Г. Гонгадзе загрожує вийти за межі політичних криз, які пережило українське суспільство за останні роки. Розкол української правлячої еліти, який призвів до відкритого протистояння, не вдалося уникнути з допомогою відповідних конституційних механізмів у Верховній Раді. І вперше суспільство стало перед проблемою силового вирішення політичного конфлікту, який виник між радикальною політичною опозицією та «партією влади» або президентською вертикаллю та пов’язаними з нею олігархічними кланами.

Те, що Україна об’єктивно стоїть напередодні великих політичних зрушень — сумніватись не доводиться. Сьогодні вона досягла такого рівня суспільного розвитку, коли межі функціонування пануючого у ній номенклатурного капіталізму та його «політичної надбудови», стали тісними для переважної більшості українського народу, для формування нових, європейського типу, суспільних відносин. І питання лише в тому, чи сама «партія влади» стане ініціатором об’єктивно назрілих змін, чи це зробить політична опозиція.

У ході політичного протистояння, пов’язаного з «касетним скандалом» і справою Г. Гонгадзе, «партія влади» фактично втратила монополію політичної влади над суспільством і зможе її повернути хіба що через рішуче проведення реформ (що є для неї неможливе) або... застосування репресій. Останнє складає одну з головних небезпек нинішньої політичної ситуації. Інша небезпека полягає в тому, що радикальне розв’язання вибухонебезпечного протистояння між «партією влади» та опозиційними силами може призвести до так званого румунського варіанту, який також не додасть авторитету наступним демократичним змінам в українському суспільстві.

Тому єдиним розумним способом розв’язання даного конфлікту, на нашу думку, є громадський діалог між його основними політичними силами, який мусять ініціювати політичні партії, українські церкви, громадські організації тощо. До цієї справи могли б долучитися такі вiдомі державні і громадські діячі, як народні депутати України І. Юхновський, Г. Удовенко, Л. Кравчук, Б. Олійник, І. Плющ, С. Стецько, К. Ситник, незалежні правозахисники, діячі культури, освіти і науки — Л. Скорик, М. Горинь, В. Яворівський, Є. Сверстюк, А. Погрібний, добре відомі в Україні представники української діаспори — Б. Гаврилишин, Б. Футей, Є. Чолій, а також інші представники громадськості як в Україні, так і за її межами, яким не байдуже, як буде розвиватись протистояння між сторонами політичного конфлікту.

Перш ніж висловити певні практичні міркування щодо вирішення нинішньої суспільно- політичної кризи в Україні, необхідно з’ясувати умови і причини цієї кризи.

Найглибшою причиною протистояння між політичною опозицією і партією влади є відірваність державної влади від народу. Наметові містечка опозиції в столиці та у різних обласних центрах це не просто повторення традиції 1990 р. Фактично це продовження президентської виборчої кампанії 1999 р., яка, як відомо, привела до перемоги Л. Кучму. Перемогу треба було закріпити. Це очевидно, але як? Недалекоглядні радники глави держави запропонували провести всеукраїнський референдум… для послаблення політичної ролі його головного конкурента — Верховної Ради України. Зміни до Конституції України 1996 р., ухвалені на референдумі, а точніше кажучи, на плебісциті (що, до речі, далеко не одне й те ж), потрібні «партії влади» не для того, щоб збалансувати відносини законодавчої і виконавчої влади, а виключно для того, щоб позбавити народ реального впливу на державну політику. Звичайно, руками самого народу.

Відомі наслідки так званої імплементації, тобто впровадження результатів волевиявлення громадян на всеукраїнському референдумі на двох останніх сесіях Верховної Ради. Якщо народ у регіонах під наглядом голів держадміністрацій підтримав гаранта Конституції на плебісциті, то народ у Верховній Раді, тобто без контролю цих голів, відмовився підтримати імплементаційні законопроекти в передостанній день шостої сесії — 18 січня 2001 р. Очевидно, що народ завжди правий і останнє його рішення є остаточним.

На жаль, радники нинішнього Президента не розуміли і не розуміють, що Україна не була і не буде другою Росією. Видно, їм не збагнути, що Україна, попри всі негаразди, все ж є західноєвропейською державою, хоч і сильно орієнталізована під впливом свого північно-східного сусіда. Це не наша ідея, це ідея М. Грушевського, яка базується на глибокому історичному аналізі розвитку українського народу. Він також спирався на думку М. Драгоманова, який закликав українців шукати свої духовні витоки у західній культурі.

На відмінність української (республіканізм) і російської (монархізм) політичної традиції вказував і чинний Президент. Наприклад, з приводу так званого престолонаслідування він висловився, що Україна — це не Росія. Але це, скоріш, данина традиції, оскільки реальні престолонаслідники давно вже відомі.

І тим більше Україна ніколи не стане другою Бiлоруссю. Намагання «партії влади» розтрощити радикальну політичну опозицію за білоруським варіантом, який так близький декому в президентському будинку на Банківській, в Україні не можуть мати успіху, оскільки у нас інше співвідношення політичних сил ніж у задавлених президентом Бiлорусі О. Лукашенком та його номенклатурою сусідів-сябрів.

Це також слід зрозуміти керівництву УТН, яке постійно нав’язує нам антипарламентаризм та антиєвропеїзм. Чому тоді дивуємось, що значна частина народу не вірить Європі та власній державі, її органам і посадовим особам: парламенту, Президенту, Кабінету Міністрів, судовій владі чи Генеральному прокурору? А хіба не УТН щоденно докладає до цього свою руку? Адже народ, наприклад, не дуже розділяє владу на різні гілки. Для нього, наприклад, парламент і Президент — це тільки пара чобіт, які не можуть бути різними.

Що ж можна і треба було зробити після перемоги на президентських виборах 1999 р.? Оскільки перемога Президента Л. Кучми на них була хоч і переконливою (53,6% проти 37,8 % П. Симоненка ), але все ж недостатньою для продовження попередньої політики глави держави: третина населення відкрито голосувала проти нього; ще значна його частина — голосувала «ногами», тобто не брала участі у виборах. Разом — більшість політично дієздатних громадян України.

Фактично Л. Кучма став Президентом по волі меншості українського суспільства. І для того, щоб стати Президентом усіх українців, він повинен був зробити відповідні кроки. Один iз таких кроків він зробив — призначив секретарем Ради національної безпеки і оборони свого вчорашнього опонента на президентських перегонах Є. Марчука. Після виборів 1999 р. Л. Кучма також пішов на формування парламентської більшості у Верховній Раді України та певне розширення самостійності Кабінету Міністрів, чого раніше не було.

Однак ці та деякі інші заходи політичного примирення не виходили за межі правоцентристського спектру українського політикуму. Очевидно, що для об’єднання всього українського суспільства після президентських виборів, які, до речі, різко поляризували народ, потрібно було шукати шляхи до більш широкого, фактично загальнонаціонального примирення. Але замість громадського діалогу з парламентською і позапарламентською опозицією тощо був придуманий … всеукраїнський референдум...

Президент та його оточення не пішли на громадський діалог з політичною опозицією, хоча такий шанс на початку «касетного скандалу», безперечно, був. Витримавши політичний тиск від громадського обурення скандалом та даною справою, президентська вертикаль почала контрнаступ, забороняючи наметові містечка у регіонах, порушуючи або відновлюючи кримінальні справи проти опонентів тощо. Однак «партія влади» помиляється, думаючи що українське суспільство, як і в часи тоталітаризму, не здатне захиститись від репресій. Звичайно, ще певний час можна використовувати силові структури: міліцію, службу безпеки, прокуратуру, податкову адміністрацію, митницю та деякі інші. Але політичну опозицію цим не залякати. Вона користується досить широкою підтримкою і симпатією народу, що і додає їй моральних і політичних сил.

З іншого боку, сама партія влади не дуже вірить у свою перемогу силовими методами. Мабуть, неспроста нещодавно у структурі адміністрації Президента з’явилось управління правоохоронних органів. Очевидно, що когось iз нинішніх керівників силових структур чекають призначення до цього управління, коли далі їх використання на займаних посадах буде неможливе.

Оскільки партія влади не наважується на громадський діалог iз радикальною політичною опозицією, то у зв’язку з цим у центристських політичних партій зросли шанси стати політичними арбітрами між ними. Тепер українське суспільство має ще раз переконатись у тому, потрібні йому політичні партії чи ні?

Так, на захист Президента виступив блок громадсько-політичних сил, які підтримували його на президентських виборах 1999 р. Таким чином розширилося коло тих, хто може допомогти у розв’язанні політичного протистояння. Ці сили організували багатотисячні мітинги та демонстрації працівників державних і муніципальних установ та організацій фактично на підтримку гаранта Конституції. При Президентові було створено консультативно-дорадчий орган iз представників цих сил.

Чи готові пропрезидентські громадсько-політичні сили до діалогу з радикальною політичною опозицією? Чи мають вони достатній вплив на президентську вертикаль для попередження силового розв’язання політичного конфлікту між партією влади та політичною опозицією? Чи навпаки, ці сили стануть політичним прикриттям репресивної машини?

Питання непрості, якщо зважити, що пропрезидентські сили досить сильно залежать від президентської вертикалі. Але політична ситуація рано чи пізно змусить їх дистанціюватись від цієї вертикалі, яка поступово втрачає моральний авторитет і політичний вплив. Рано чи пізно ці сили змушені будуть включитися у громадський діалог iз радикальною політичною опозицією і допомогти «партії влади» вийти з нинішньої кризи. Адже ті демонстранти, які вчора вийшли на вулиці під прапорами пропрезидентських сил, завтра можуть вийти на такі ж демонстрації, але з протилежними гаслами та лозунгами. Не кажучи вже про те, що за певних обставин навіть деякі номенклатурні партії зможуть приєднатися до опозиційного блоку:

Важливі політичні зрушення відбуваються і в таборі опозиційних сил. І сподівання партії влади на те, що лівих і правих дуже легко зіткнути лобами, є малоперспективними. Сьогодні Україна нагадує ситуацію на межі 80—90-х рр., коли Народний рух України за перебудову об’єднав як правих, так і лівих противників тоталітарної радянської системи. І тут нічого не вдієш. Незавершеність ліберально-демократичної революції 1990—1992 рр. спонукає суспільство повернутись до своїх упущень і виправляти становище.

Врешті-решт гордіїв вузол суспільно-політичної кризи в Україні буде розрублено — на парламентських і місцевих виборах 2002 р. чи ще до них — і «партія влади» має шанс швидко трансформуватися у звичайну державну адміністрацію, яка буде позбавлена неофіційного права здійснювати політичні функції (навіть адміністрація Президента!). Як суспільна інстутиція, що служить загальному благу, державна адміністрація буде тільки раціонально і відповідально виконувати рішення політичних органів державної влади: Верховної Ради, Президента і Кабінету Міністрів.

Розв’язання нинішньої суспільно-політичної кризи може мати великі наслідки і для української влади. Бо державна влада від «партії влади» повинна перейти до звичайних політичних партій, які будуть нести політичну відповідальність за її здійснення. Закон про вибори народних депутатів України на пропорційній основі — конкретний крок у цьому напрямі. Як і проект закону про місцеві вибори на пропорційній основі, прийнятий Верховною Радою у першому читанні.

Після подолання вищезгаданої кризи Президент має стати тим, ким він повинен бути — гарантом Конституції, а не «партії влади» та її корпоративних інтересів. Про ручне управління треба буде забути. І тоді стане ясно, що політичне управління є більш ефективним ніж ручне управління, і що українці є не менш європейським народом, ніж інші народи Центральної і Східної Європи.

Вихід iз суспільно-політичної кризи приведе до нової ролі уряду, який повинен стати органом політичного керівництва державними справами і реально нести політичну відповідальність, насамперед колективну — перед Верховною Радою, а вже потім кожен його член індивідуальну — перед Президентом.

Якщо після виходу з кризи буде сформовано коаліційний уряд національного примирення, то цей уряд зможе відправити у відставку тільки парламент, а глава держави буде лише арбітром у стосунках двох гілок влади. Коаліційність уряду може також означати необхідність запровадження парламентських заступників міністрів, реформування складу колегій міністерств тощо.

Після подолання кризи парламентська більшість і парламентська опозиція у Верховній Раді повинні здійснювати її законодавчі і контрольні функції без оперативного втручання глави держави. Уряд буде орієнтувати парламент щодо актуальних питань політичного і правового розвитку держави, а глава держави надаватиме політичним зусиллям уряду і парламенту стратегічну підтримку.

Отже, залишається тільки знайти формулу розв’язання суспільно-політичної кризи в Україні. А це сьогодні найважче, оскільки у «партії влади» своя «правда», а в опозиції — своя. Чи погодяться вони на громадський діалог у вигляді «круглого столу», як це було свого часу в Польщі? На наше переконання, повинні погодитися, бо цього вимагають загальнонаціональні інтереси. Бо мета цього діалогу — спрямувати відносини влади та опозиції у демократичне русло, гарантувати відкритий політичний процес без адміністративних і судових репресій, забезпечити суворе додержання сторонами цього процесу чинної Конституції України тощо. Про необхідність національного примирення українців вже відкрито говорять найбільш далекоглядні політичні та громадські діячі.

Громадський діалог — це також правові та інші гарантії представникам партії влади, які в ім’я загальнонаціональних інтересів готові поступитися своїми амбіціями. Так завжди робиться у цивілізованому світі, коли відбуваються зміни у владі. Остання має ставити за мету не помсту своїм політичним опонентам, а встановлення справедливості та верховенства права. З цього питання Верховна Рада повинна прийняти відповідні рішення, щоб колишня партія влади могла інтегруватись у нову громадсько-політичну систему. Тому що від вирішення даного питання серйозно залежатиме подолання суспільно-політичної кризи та стабілізація ситуації у державі.

Володимир КАМПО, голова Товариства конституційного права
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ