Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Дні Львова в Одесі: наказано «співати та радіти»

Але... людей мають об’єднувати спільні цінності, а не лише «шоколад»
11 жовтня, 2011 - 00:00

7—8 жовтня в Одесі відбулися Дні Львова, які 29 вересня цього року ініціював своїм наказом міський голова Одеси О. Костусєв «із метою поглиблення та розширення співробітництва з дружнім містом Львовом». У межах програми Одесу відвідав міський голова столиці Галичини А. Садовий, який виступив з лекцією перед студентами Одеського національного політехнічного університету. Заступник голови з гуманітарних питань В. Косів прочитав лекцію про туристичний потенціал Львова в Одеському національному університеті ім. І. Мечникова. У центрі Одеси глядачі побачили вистави львівських театральних колективів, мали нагоду продегустувати і придбати шоколад компанії «Світоч», отримати поштівки «Запрошуємо до Львова». Крім цього, відбулися презентація книжкових видань про Львів і зустріч із львовознавцем Ільком Лемком у бібліотеці ім. І. Франка, дарування книжок про Львів учням гімназії № 2. Акцію відкрили промовами міські голови Одеси і Львова О. Костусєв та А. Садовий, в яких закликали до дружби, миру і злагоди, наголошували на необхідності співпраці між одеситами і львів’янами. Одеський очільник назвав Львів візитною карткою України. Під час проведення акції було навіть перекрито рух транспорту на кількох центральних вулицях. Єдина україномовна газета Одеси та Одещини «Чорноморські новини» присвятила події спеціальний випуск.

Акція відбулася без ексцесів, крім низки брудних коментарів відвідувачів сайтів та очікуваного голосіння про «львівських фашистів» на каналі АТВ, у присутності дружньої та зацікавленої публіки, здебільшого з-поміж випадкових перехожих. Одеських українців не могло не потішити те, що А. Садовий, принаймні на офіційному рівні, не зрадив української мови, як 99% решти приїжджих з України «політичних туристів». Натомість одеситам так і не вдалося почути жодного українського слова від О. Костусєва, попри його неодноразові запевнення про володіння українською мовою та повагу до неї. До негативних вражень від акції слід віднести брак попередньої реклами, прояви офіціозу, суто туристичний меседж, що не передбачав інтелектуальних дискусій, обговорення актуальних проблем життя мешканців Львова та Одеси, спільних сторінок історії. На все це та інвазію екстремістів «Родины» 9 травня у Львів влада наклала інформаційне табу. Було просто наказано «співати і радіти», незважаючи на те, що впродовж багатьох років одеські ЗМІ та більшість партій систематично розколювали Україну, поливали брудом усе українське. І цього разу «Родина» не втратила нагоди підігріти свій електорат посиланнями на безпринципність мера, непослідовність в обстоюванні ідеї «русского мира».

Для адекватного сприйняття цієї події, передусім, слід нагадати її передумови та контекст. Останній рік одеська влада демонструє відверту українофобську позицію, прагнення стерти все українське в топоніміці українського міста й у свідомості одеситів. Цьому сприяв нещодавній з’їзд російськомовної преси в Одесі, під час якого міський голова та більшість депутатів усіляко наголошували на російськості Одеси. Подібними рисами відзначався й попередній гурвіцівський «катериноманський» режим, хоч і в значно більш прихованих та м’яких формах. Слід звернути увагу також на те, що міська рада відхилила прохання греко-католиків про побудову власного храму. Неодноразові випади проти С. Бандери та Р. Шухевича (насправді легендарний командир героїчної УПА мав би створити один з містків єднання Одеси і Львова, адже він двічі відвідував Одесу в карколомний і детективний спосіб) супроводжувалися цькуванням галичан як «галицаїв». Українофобська та галичанофобська істерія особливо боляче вдарила по західноукраїнській діаспорі Одеси: часто людей не хотіли брати у квартиранти, наймати на роботу, коли дізнавалися, звідки вони, закликали одеситів не купувати продукції галицьких підприємств. Та й усіх україномовних в Одесі стало прийнято записувати до галицької діаспори. Як реакція, на книжковій виставці-продажу в Одеській національній бібліотеці у травні цього року не було традиційних учасників — книговидавництв із Галичини.

Така ситуація викликала значні протести серед одеситів, апогеєм яких став Світовий форум українців у Києві в серпні цього року. Світова Рада українців рішуче засудила дії міської влади Одеси. Тож О. Костусєв вирішив підважити аргументи своїх запеклих критиків, очевидно, розраховуючи на коротку пам’ять і занадто велику толерантність українців.

Частина української інтелігенції досі плекає надію на можливість конструктивного діалогу з владою, неполітичний шлях українського національного руху в місті, таке собі консервування одеської лояльної української діаспори: мовляв, «ми вам владу, ви нам — спокій». Не полишає їх і надія на те, що українофобські дії пом’якшають, влада без фронтального і перманентного тиску самих українців еволюціонує в бік хоча б певної толерантності до всього українського.

Доречно запитати, чи не довів реверанс О. Костусєва доцільність боротьби українців сходу й півдня за свої права політичними методами? З іншого боку, хіба не свідчить відсутність стихійних масових протестів проти приїзду львів’ян, звучання в центрі міста української мови (а вона дедалі частіше лунає з вуст одеситів) про штучність українофобських акцій, їх непов’язаність із реальними соціокультурними орієнтаціями жителів сходу й півдня, серед яких більшість у принципі готова сприйняти українську культуру, а щодо численних місцевих українців — цілковито повернутися до неї. Ще раз слід наголосити: потрібна лише органічна праця, постійний тиск, щоденна боротьба за власне Я, єднання українців різних областей, створення інформаційних мереж, інформаційна революція, до якої закликав легендарний Ю. Іллєнко.

Чи означає проголошення дружби між Одесою та Львовом, якому у свідомості багатьох належить особлива роль у соціокультурному житті України, визнання одеською владою належності Одеси до української цивілізації? Аж ніяк. Нагадаємо про нещодавній випадок з В. Сибір, зняття імен одесько-галицьких діячів Івана та Юрія Липи в назві дитячої районної бібліотеки наказом прокурора (!) за поданням міської ради. Напередодні шоу єднання одному з ветеранів історичного факультету ОНУ ім. І. Мечникова чиновники міської ради відмовили у фінансуванні його книжки про історію Одеси через її україномовність. Тими ж днями посилилися чутки про плани Одеської міської ради перейменувати Центральний парк культури та відпочинку імені Т. Шевченка на Олександрівський. Так, саме на честь Олександра ІІ, відомого своїми схвальними підписами під репресивними щодо української мови і культури Валуєвським циркуляром та Емським наказом, з якими не погоджувалася навіть більшість російської інтелігенції, — як тут не провести паралелі між підписами Олександра ІІ і скасуванням О. Костусєвим одним помахом пера всіх україномовних навчальних закладів Одеси.

Основні заходи днів Львова відбулися неподалік від балкону В. Сибір; у донедавна україномовній, а тепер буцімто двомовній 2-й гімназії; в бібліотеці І. Франка, яку, цілком вірогідно, невдовзі буде перейменовано на Г. Маразлі. Львівську делегацію «вітали» розміщені по всій Одесі з рік тому бігборди (увечері їх навіть підсвічують) із цитатами видатних російських письменників та поетів про російську мову як найголовнішу і найкращу серед інших. Усе це створювало атмосферу лицемірства, показухи. З якими ще українофобськими здобутками приїдуть, наче вовки в овечій шкурі, одеські депутати до Львова на анонсовані дні Одеси у Львові навесні 2012 року?

З огляду на це можна поставити запитання про стратегію поведінки в Одесі А. Садового. Ідеології «Русского мира» може бути протиставлена лише ідеологія української цивілізації з її основною складовою — соборництвом. Чи думав А. Садовий, що своїм рукостисканням з провідником політики «русского мира» він фактично завдає удару українській ідеї, глибоким традиціям єднання українців Одеси й Галичини? А. Садовий мав повне моральне право надати своїй поведінці більш громадського, а не офіціозного характеру.

Українці повинні навчитися вимагати від своїх провідників, а не лише дякувати їм за маленькі поступки, адже найбільше гноблять того, хто найменше вимагає. Через усунення всіх незручних питань з порядку денного склалося враження, що дружні взаємини встановилися між двома досить близькими політично та світоглядно міськими головами і залежними від них бізнес-структурами, а не між мешканцями двох українських міст. Візит А. Садового нагадував візит мера іноземного міста, який побоюється окреслити спільні соціокультурні орієнтири, підміняючи їх туристично-бізнесовими, хоча під час нещодавнього візиту в Одесу делегації Калуги росіяни відзначалися значно більшою розкутістю.

Для справжнього громадянського єднання необхідна постійна й глибока співпраця між мешканцями, взаємна інтеграція на основі певних принципів, до яких в Україні має належати, передусім, україноцентризм, що не виключає поваги до інших культур, але лише взаємоповаги. А для цього мерам обох міст, особливо одеському, хоч-не-хоч доведеться залучити до співпраці ті українські кола, які є принципово опозиційними і тому неприйнятними для них. З українофобією «Родины», «Регіонів», УПЦ МП це єднання виглядатиме, як замок на піску. Людей мають згуртовувати спільні цінності, а не лише шоколад. Тому українцям обох міст слід і надалі покладатися не на подачки влади, а на справді народну дипломатію, щиро прагнути побудувати єдиний український культурний простір.

Отже, офіціозні й суто бізнесові за своєю мотивацією та сенсом свята не повинні уводити в оману: їхні одеські організатори нічого не зрозуміли й нічого не навчилися і навіть не збираються. Усе українське для них — малозрозуміле, чуже й вороже. Воно є лише розмінною монетою в складній ідеологічно-економічній грі, де на кону стоїть дуже багато, передусім для місцевих одеських українців: бути повноцінною міською громадою чи розчинитися в «новій історичній спільноті» одеситів із виразно російським забарвленням. Перед львів’янами в цьому плані гостро постає альтернатива: чи фактично підігрувати втягуванню Одеси в «русский мир», чи залишатися одним з інтелектуальних джерел для Південноукраїнського П’ємонту.

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент, Одеса
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ