Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Екран дванадцятого року

11 вересня, 2012 - 00:00

Не можна сказати що двохсотрічний ювілей Вітчизняної війни 1812 року мав особливо широкий відгук у російському суспільстві. Для переважної більшості наших співгромадян усе, що відбувалося за часів Наполеона й Кутузова, — справи давно минулих днів. Тут разюча відмінність від сторічного ювілею, коли пишні державні урочистості відбулися в багатьох містах імперії за активної участі громадськості, було опубліковано безліч джерел, мемуарів і досліджень, присвячених тій війні. Тоді так збіглося, що ювілей припав на переддень іншої війни, Першої світової, яку в царській Росії офіційно називали Великою Вітчизняною або Другою Вітчизняною війною. Сьогодні події наполеонівської епохи навіки заслоняє в суспільній свідомості війна 1941—1945 років, яку радянська пропаганда назвала Великою Вітчизняною. І ніякої хвилі гідних згадки публікацій, присвячених війні 1812 року, зараз не спостерігається — як через кризовий стан російської історичної науки, так і внаслідок відсутності інтересу публіки до цієї теми.

Але є одна специфічна група суспільства, для якої пам’ять про війну 1812 року стала чи не сенсом життя. Це історичні реконструктори — члени військово-історичних клубів, що займаються історією наполеонівських воєн й передусім історією походу Наполеона на Росію. Вони виготовляють військову форму, прапори та зброю того часу й відтворюють на місцевості головні битви, насамперед Бородінську битву. Без їхньої допомоги не могли з’явитися дві головні телепрем’єри, приурочені до ювілею: чотирисерійний документально-художній фільм «1812», показаний на Першому каналі, та авторський художньо-документальний фільм Олексія Пивоварова «1812-й. Вітчизняна. Велика», продемонстрований на НТВ. Звісно, найкращим дарунком глядачам до ювілею була б нова екранізація «Війни й миру», що як мінімум не поступалася б кіноверсії Сергія Бондарчука. Проте режисерів, здатних реалізувати такий проект, у Росії зараз немає. Усе могло обернутися грандіозним провалом і настільки ж грандіозним розтринькуванням бюджетних коштів. Вирішили обмежитися скромнішими телепрем’єрами.

Фільм Першого каналу явно знято як навчальний, призначений для демонстрації на уроках історії в старших класах. Він передував демонстрації епопеї Бондарчука. У фільмі є окремі ігрові сцени, але переважно диктор пояснює, що і як було, на тлі кадрів з реконструкторами й військовими картами. Пивоваров, хоча й не намагався змагатися з Бондарчуком, але створив ігровий фільм, де, щоправда, події, як заявлено, відтворені з документальною точністю. Певна річ, пропагандистсько-патріотичні стереотипи відбилися в обох постановках, але різною мірою. У першу чергу це стосується ролі в російській армії іноземців, насамперед німців. Барклаю де Толлі не пощастило ще за життя, а потім і в романі Льва Толстого. Обидва фільми тут не виняток.

Фільм Пивоварова вирізняється набагато більшою об’єктивністю. Вибрано дотепний метод подання матеріалу. Кожен з головних героїв з’являється як один із сьогоднішніх реконструкторів і водночас як історичний персонаж. Реконструктор — російський генерал виступає й у ролі Кутузова. Реконструктор — французький гусарський офіцер — водночас Наполеон. Реконструктор — російський гусарський офіцер також перетворюється на імператора Олександра I. Є ще два герої, які об’єднують у собі образи реконструкторів і реальних учасників історичної дії. Це російський солдат і Багратіон. Останній, як вождь антинімецької партії в армії, вважається як би росіянином, хоча реальний грузинський князь російською розмовляв навіть гірше, ніж Барклай де Толлі. Кожен з героїв несе глядачеві свою правду про війну 1812 року, а глядачеві дано можливість оцінити, чиї аргументи вагоміші. Але виходить, що правда Багратіона й Кутузова у фільмах є, а правди Барклая — немає, він представлений переважно комп’ютерним персонажем. Навіть у фільмі Пивоварова про роль Барклая у війні говориться побіжно. А вже у фільмі Першого каналу він проходить узагалі по дотичній. Досить сказати, що коли у фіналі говориться, що російські війська 1814 року зайняли Париж, навіть не згадується, що командував ними фельдмаршал Барклай де Толлі. Зауважимо також, що у Пивоварова жахи війни показані набагато натуралістичніше, ніж у фільмі Першого каналу, тож глядач може дійти висновку, що у війнах переможці й переможені нещасні майже однаково.

Тим часом, за моїми підрахунками, з 330 воєначальників, чиї портрети красуються в знаменитій Військовій галереї Зимового палацу, німців 78, а всіх іноземців, тобто неросіян, як мінімум 138 (тут не враховуються українці, але враховуються грузини й вірмени, оскільки Грузія була тільки-но приєднана до Росії, а Вірменія ще була під владою Персії). Досить сказати, що з чотирьох головнокомандувачів російських армій періоду Вітчизняної війни й закордонних походів троє (Вітгенштейн, Беннігсен, Барклай де Толлі) були німцями й лише один (Кутузов) — росіянином.

Насправді як полководець Барклай був на голову вище за Кутузова, але мав порівняно з ним два істотні недоліки: іноземне прізвище й повну відсутність схильності до придворних інтриг. Вельми показово, що, за численними свідоцтвами сучасників, в обох своїх великих битвах з Наполеоном — Аустерліцькій і Бородінській — Кутузов проявляв дивну пасивність і ніскільки не керував перебігом бойових дій. Насправді всюди, де у фільмі Першого каналу про Бородінську битву говориться «Кутузов наказав», треба читати (й чути) «Барклай наказав». Саме Барклай де Толлі зумів не допустити розгрому російської армії при Бородіно й з повним правом писав після битви: «Якщо в Бородінській битві армія не була повністю й остаточно розбита — це моя заслуга, й переконання в цьому слугуватиме мені втіхою до останньої хвилини життя».

Бородінська битва, спалення Москви й характер народної війни — ось іще три спірні моменти війни 1812 року в сучасній російській історіографії. Пивоваров трактує їх більш-менш близько до реальності. Він дає різні версії пожежі Москви, але в глядача, який уміє думати, не залишається сумнівів, що місто з обдуманим наміром підпалили росіяни. У фільмі Першого каналу глядач так і не дізнається, хто винен у спаленні столиці: французькі мародери, губернатор Ростопчин чи проста випадковість. Тим часом, результат Бородінської битви й весь перебіг війни можна зрозуміти лише в контексті московської пожежі. У фільмі Першого каналу результат битви представлений як нічия, що виявилося зрештою набагато вигіднішім російській стороні. Тут наведені занижені дані про російські втрати й завищені — про французькі: відповідно 38-45 тисяч і 34-50 тисяч убитих, поранених і полонених. Насправді найвірогідніші втрати у французів — близько 34 тисяч, у росіян — близько 51 тисячі. У тактичному плані битва була, безумовно, програна росіянами. Вона перетворилося б і на стратегічний програш, якби не пожежа Москви. Якби Наполеон отримав у Москві повноцінні зимові квартири й практично необмежені запаси фуражу й продовольства, він би зміг там спокійнісінько перезимувати й навесні атакувати на власний вибір або Петербург, або південні губернії. Пожежа позбавила Велику армію не лише квартир, а й, що ще важливіше, запасів. Ще в Москві у французьких військах почався голод, і доля Наполеона була вирішена. Виходить, що Вітчизняну війну виграли не Кутузов, а Ростопчин і Барклай. Перший сформував команди паліїв, а другий вивіз з Москви все знаряддя для гасіння пожеж, не зупинившись перед тим, аби залишити в столиці на певну смерть тисячі поранених. Лише російська влада могла піти на свідоме знищення настільки великого міста. У країні фактично не було приватної власності, й навіть вельми заможні піддані не могли не послухатися наказу знищити або кинути напризволяще своє майно. У Західній Європі, де право власності було священним, жоден монарх або генерал не ризикнув спалити свою столицю.

Нарешті, про народну війну. В обох фільмах в її зображенні зроблено наголос на мужиків, які піднімають загарбників на вила. Видовище це, звісно, виграшне. От тільки треба пам’ятати, що в ролі партизанів виступала головним чином російська легка кавалерія — козаки, гусари й улани, а селяни лише приєднувалися до них. А в тих поодиноких випадках, коли діяли самостійні селянські загони, вони зазвичай формувалися або самими поміщиками, або призначеними ними старостами, або російськими офіцерами. Крім того, слід мати на увазі, що народна війна обмежувалася російськими губерніями. У литовських і білоруських губерніях місцева польська шляхта була на боці Наполеона, й партизанських загонів там ніхто не організовував — вони були представлені лише російською кавалерією. Були ще й стихійні партизанські загони самооборони, які лише відбивали напади на свої села грабіжницьких банд, причому не лише французьких. Російська армія самозабезпечувалася так само, як французька, й була анітрохи не меншим лихом для населення. У фільмі Пивоварова наводиться епізод, коли селяни нібито помилково, прийнявши їх за чужоземців, знищують загін російських козаків-грабіжників. Насправді ніякої помилки не було. Селянам було, за великим рахунком, байдуже, хто їх грабує.

Насамкінець хочу нагадати, що під час закордонних походів 1813—1815 років близько 40 тисяч російських солдатів стали неповерненцями, вважаючи за краще залишитися в теплій і вільній Франції, щоб більше не знати гніту кріпацтва й рекрутчини. І, незважаючи на всі старання, Олександру I не вдалося повернути їх до Росії. Людовик XVIII, Louis le Desire, хоча його й повернули на французький трон росіяни й інші союзні багнети, відмовився повертати втікачів проти їхньої волі.

grani.ru, 10.09.2012 р.

Борис СОКОЛОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments