...Від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить підсумок боротьби.
Юрій Горліс-Горський, український військовий і громадський діяч, письменник

Голодомор в Україні за баченням тогочасних німецьких дипломатів

29 листопада, 2006 - 00:00
КИЇВ. МИХАЙЛІВСЬКА ПЛОЩА. 25 ЛИСТОПАДА 2006 РОКУ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У суботу («День» від 25.11.06) ми почали друкувати дослідження Андрія Кудряченка. Нагадаємо, що кілька років тому автору випала нагода попрацювати два місяці в німецьких архівах, зокрема в політичному архіві міністерства закордонних справ ФРН. Мета — з’ясувати: як оцінювали жахливі події 1932—1933 років політично незаангажовані сучасники, зокрема дипломати німецьких консульств в Україні? Автор поставив перед собою три запитання: що було в тогочасній Україні — голод чи голодомор? Яких масштабів набула трагедія, і які соціальні та політичні наслідки вона мала? Сьогодні пропонуємо вашій увазі закінчення цього дослідження.

Щоб більш об’єктивно оцінити реальну політику влади, а не її декларації, варто назвати також «успіхи проведення партійної лінії.» Так, реалізовуючи положення «закону про колоски», лише за перший рік на його підставі було засуджено близько 300 тис. громадян, із них 5% — до розстрілу. У результаті боротьби з «організованим саботажем хлібозаготовок, масовими крадіжками в колгоспах і радгоспах» органи ДПУ ліквідували 1932 року «повстанське підпілля» в Україні, що, за їхнiми даними, «охопило близько 200 районів». Далі, в самий тяжкий період — листопад 1932 — січень 1933 року, в Україні ліквідували понад 1200 «контрреволюційних колгоспних» груп, арештували 6682 особи і впродовж 1932 року з України депортували понад 800 тис. осіб. Ось такою була реальна політична лінія радянської влади.

Хотів би також додати: в політичному архіві МЗС Німеччини відповідного періоду є вельми показове порівняння, наведене німецькими дипломатами, які працювали в Україні. А саме — вони надіслали брошуру — звернення влади до світової громадськості у зв’язку з голодом у Поволжі ще на зорі радянської влади і зазначили, що у випадку 1932 — 1933 років ані брошури, ані звернення до світової громадськості не було. Не вживався на офіційному рівні й термін «голод», нiби його не існувало. Мало того, радянський уряд організував інформаційну блокаду щодо справжнього становища в Україні, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги країни соціалізму. І, як свідчить зміст політичного звіту консульства Німеччини у Києві, під час подорожі французької офіційної делегації влітку 1933 року по Україні їй показували «заможні села» у супроводі представників компетентних органів, як свого часу так звані потьомкінські поселення.

Тобто, тут немає жодного натяку на систему заходів щодо запобігання масштабам і мінімізації наслідків голоду. Саме тому я зі щиросердим співчуттям до наших співвітчизників і з величезним гнівом до можновладців мушу стверджувати: так, це був голодомор, це була цілеспрямована політика геноциду стосовно до населення України з боку московського центру.

У цьому контексті варто також зазначити, як оцінювали німецькі диппредставництва введення радянської паспортної системи. У політичному звіті Генконсульства Німеччини за 1933 р. знаходимо таке твердження: «Поряд з голодом, хлібозаготівельною кампанією є також «неважливе» внутрішньо- політичне питання, воно перебуває десь на другому місці, — це введення паспортів. Адміністративні заходи протидії новому заселенню обезлюднених територій на півдні Київської області та напливу голодних й помираючих селян і дітей не мали успіху. Але серед них достатньо дієвою стала впроваджена паспортна система. Хоча стверджується, що й введено її здебільшого проти кримінальних злочинців, спекулянтів, політично ненадійних елементів і людей без професії». Іншими словами, запровадження паспортної системи було дієвою ланкою заходів влади проти голодуючих сільських жителів.

У пошуках відповіді на поставлене перед собою друге запитання я встановив, як не дивно, що сучасники трагедії в Україні, німецькі очевидці достатньо повно знали про масштаби голодомору. Так, у політичному звіті Генконсульства Німеччини у Харкові за 1933 рік наводиться цифра померлих від голоду — понад 6 млн. громадян України. Лише із 12 млн. жителів Київської, Чернігівської та Вінницької областей, як вказує дипломатичне джерело, це лихо щонайменше охопило понад 2,5 млн. людей. Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою до світового співтовариства, як під час голоду 1921—1923 років. Проте цього не було зроблено.

У даному зв’язку зазначу наступне. Допомога голодуючим народам нашої країни, скажімо німецькій меншині, все-таки надходила із-за кордону, зокрема від громадян Німеччини, Канади, Швеції, Швейцарії. Так, у Німеччині допомогою голодуючим в Україні в той час опікувались такі організації: «Допомога братам, що бідують», «Фаст і брілліант», «Комісія по пересилці пакетів до СРСР», «Центральний комітет німців Чорномор’я», «Союз закордонних німців» та ін. Допомога надходила через Торгсин поштовими переказами по 5—10 марок, пакетами, бандеролями з продуктами, посівним насінням тощо. Обсяги допомоги були чималі. Так, лише комітет «Допомога братам, що бідують» станом на серпень 1933 року зібрав 500 тис. рейхсмарок. За даними Державного Політичного Управління України, розмір допомоги з квітня 1933 року по квітень наступного становив 487825 рублів золотом. В окремих національних районах допомогу отримували до 40—60% німців та їхніх сусідів.

Як же ставилася компартійна влада до цих акцій допомоги? Спочатку радянському керівництву було вигідно поповнювати валютні надходження. Потім секретар ЦК партії Л. Каганович запропонував організувати на місцях «добровільне» відмовлення наших громадян від цих пожертвувань із-за кордону на користь Міжнародної організації допомоги революціонерам. Індивідуальна «роз’яснювальна робота» проводилася з кожним колоністом. Так, у річному звіті Одеського консульського округу німецькі дипломати повідомляли, що німців-колоністів «примушують відмовлятися від цієї допомоги «добровільно». За звітний рік в округ з метою фінансової допомоги було переведено понад 50 тис. рейхсмарок. Звичайно, німці не завжди піддавалися на вмовляння. Адже, як пригадують сучасники, «досить великою була спокуса — у Торгсині так сліпуче біліло борошно, так апетитно пахли дунайські оселедці, а вдома у колгоспника в той час навіть кукурудзяного борошна не було».

Толерантне ставлення влади до одержувачів допомоги із Німеччини наприкінці 1933 року різко змінилося. Розгорнулася рішуча боротьба з «гітлерівською допомогою, яка підривала авторитет соціалістичної держави». Станом на червень 1934 року було заарештовано понад 100 осіб — організаторів допомоги, влада заборонила діяльність благодійних організацій, за межі Радянського Союзу вислали секретаря німецького консульства в Одесі Ганна, представників німецького транспортного товариства «Дойче Леванті Лініє».

Перегорнувши чимало архівних справ, працюючи в політичному архіві МЗС ФРН, у документах того періоду я відшукав рукописний лист німців України до фюрера, до німецького народу. Цей лист потрапив дивним чином через німецьке консульство в Чехословаччині до МЗС Німеччини. У листі, датованому вже 1938 роком, аналізується чимало фактів, зокрема й ситуація з голодом, та оцінюється німецька допомога. Наведу лише кілька красномовних рядків: «Вимирали цілі родини, навіть цілі села. Мертвих знаходили сотнями за селами, вантажили на вози і закопували у братські могили. Чужих, опухлих від голоду людей, котрі приходили в якесь село, сподіваючись тут врятуватись від смерті, також вантажили на вози і викидали за селом, залишаючи напризволяще. Жодна людина не турбувалася цими нещасними істотами, а уряд і згадувати не варто. Цей голод особливо був сильним серед селянства... Селянин умирав на полі під час роботи, і коли він безсило падав, його часто обзивали симулянтом та саботажником. Були з’їдені всі фрукти та їстівні трави. Акації були голі, як зимою. Як божа благодать надійшла допомога фюрера та німецького народу, що тут у нас була названа як «гітлерівська допомога». Не лише ми, німці, а й велика частина росіян та українців вдячні німецькому народові за надану у цей жахливий час допомогу. Треба особливо зазначити, що «гітлерівську допомогу» одержували не куркулі та колись заможні селяни. Ні! Саме «опора більшовицького уряду — незаможні та середняки».

Ця допомога врятувала життя тисячам, і побічно зауважимо, що, на велику ганьбу комуністичної партії, комуністи-більшовики також одержували допомогу. Наведені вище обсяги допомоги це підтверджують. Але, на жаль, влада не вжила всіх можливих заходів, щоб якимось чином зменшити страждання мільйонів жителів України.

Хочу наголосити, що німецькі дипломати оцінювали тогочасне становище як катастрофу, коли державне насилля над людьми, фізичні й психічні тортури видавлювали із знедолених успіхи, коли примусові хлібозаготівлі проводилися завдяки шаленому тиску та боротьбі не за життя, а на смерть. Звичайно, такий жахливий перебіг подій не міг не позначитись на настроях як рядових людей, так і партійних, радянських і комсомольських кадрів. Страх і відчай були постійними супутниками наших співвітчизників. «Радянський примус вдався тому, що зростала жорсткість діяльності кожної державної складової, що весь механізм діяв без огляду на жертви». За визначенням, яке містять архівні документи, «страх перед покаранням — ось мірило партійців, а не їхнє переконання чи дотримання тогочасних указів». Так, лише по київському консульському округу за 1933 р. понад 130 керівників рай- та міськвиконкомів через «службові помилки» були усунені зі своїх посад, значну частину їх було заарештовано. «Чистка партії» торкнулася близько 120 секретарів районних партійних комітетів, що становило 60% їхнього кількісного складу, а також близько 70% голів районних контрольних комісій. Значне зниження довіри до партії підтверджується зменшенням кількості комсомольців. Так, якщо в Києві у 1928-го налічувалося 9600 комсомольців, то у 1933 році — лише 2600.

Водночас варто зазначити, що вірними провідниками сталінської людожерливої політики були як московські емісари В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, так і українські лідери — С. Косіор, В. Чубар, П. Петровський, інші республіканські чиновники. Спроби протесту лунали здебільшого тільки на місцях з боку керівників, які самі бачили весь трагізм голодомору. Але ці протести оперативно придушувалися репресивними методами, всією державною машиною.

Підтвердженням такого висновку можуть слугувати оцінки Генерального консульства Німеччини у Харкові стосовно ролі Постишева, зроблені після XII Всеукраїнського партійного з’їзду у 1934 році. У документі від 26 січня того року наголошувалося: «Постишев за неповний рік зміцнив владу радянської системи в Україні, ідучи на величезні жертви і мільйони померлих від голоду, напруживши до останнього виробничі сили селян, відхиливши непідтримку певних сил, він укріпив єдність федеративного союзу рад та знищив загрозливий національний рух на передбачуваний час. В Україні тим самим є вирішеним національне питання таким чином, як воно є тут зрозумілим».

Прагнучи дати достовірну відповідь на питання стосовно оцінки тогочасними німецькими дипломатичними представництвами соціальних та політичних наслідків голодомору в Україні, я віднайшов досить красномовний документ за травень 1936 року під назвою «Чи українська Україна?». Кілька тверджень і оцінок цього документа варто процитувати дослівно, щоб більш чітко висвітлити весь трагізм українства і для порівняння провести паралель із сучасністю.

1. «Радянська Україна до 1932 року набула справді далекосяжної національно-культурної автономії, передусім завдяки політиці друга Леніна, українського комісара народної освіти М. Скрипника. Він обіймав цю посаду протягом 12 років. Це був час, коли стара гвардія українських більшовиків панувала у країні. Поза сумнівом, вони були справжніми комуністами, але комуністами особливого, саме українського типу. Вони, маючи національне самовизначення, відчували реальну підтримку навіть інтелігенції із числа некомуністично-національних патріотів».

2. «Проте це був спосіб дуалізму поміж національним українським самовизначенням та національно-комуністичною ідеологією, який вже тоді вступив у конфлікт з Москвою. Там розвиток української своєрідності, мови, культури сприймався з величезною недовірою і мав призвести до перелому».

3. «Конфлікт набув особливо тяжкого характеру з приходом голоду 1932—1933 років, який став наслідком колективізації сільських трударів України. Місцеві функціонери, відчуваючи опір селянства, за наказом із Москви змушені були відбирати у голодного населення навіть останні кілограми хліба. Московський центр зі Сталіним на чолі був налаштований на дуже енергійну боротьбу... Стара гвардія більшовиків була розстріляна, знищена».

4. «Українську Україну було знищено. Із дещо більше 30 млн. населення, за приблизними підрахунками, п’яту частину (6 млн. осіб) було втрачено через голодну смерть. Нині народ став доволі крихким, щоб витримати останні удари московського централізму. Було «реорганізовано» Національну Академію наук, «урівнено» вищі заклади освіти, знищено мільйони книг і друкованих свідчень допостишевської ери, а також ліквідовано всі ознаки націоналістичного виховання, які відчувались у бібліотеках і книгарнях, у засобах масової інформації. Водночас впроваджувалась «українська радянська культура». У народних комісаріатах України, інших відомствах розмовляють лише російською мовою».

5. «Майбутнє справедливе історичне дослідження, можливо, встановить більш точно, що українському народові у жахливі 1932—1933 роки було потрощено моральний хребет. І ця заподіяна величезна шкода розтягнеться на десятиліття, а можливо, й назавжди. Коли нині знову були «реабілітовані» постишевською милістю українські народні пісні, коли сьогодні українська опера гастролює в Москві з українськими виставами, коли зараз на московській естраді знову виступають українські танцори, то це є не що інше, як гротескова пародія на долю України».

Ось такі соціально-політичні наслідки бачилися німецьким очевидцям і сучасникам тих справді жахливих і згубних років для українства, для нашої багатостраждальної Вітчизни. Наведені факти і матеріали, твердження й висновки сучасників тих подій можуть значно посилити положення наших висновків, що грунтуються на аналізі здебільшого вітчизняних матеріалів. З огляду на те, що німецьких дипломатів ніяк не можна запідозрити у заангажованості до українства, слід віддати належне їхньому більш об’єктивному висвітленню проблем голодомору, його причин і жахливих, згубних наслідків.

Нині перед вітчизняними істориками постало завдання підготувати максимально повне, енциклопедичне видання про голодомор 1932—1933 років, або навіть про всі голодомори України у XX столітті. Важливо долучити до цієї справи якомога ширше коло науковців, солідний масив важливих документів, а також архівних матеріалів, зокрема із зарубіжних країн. Адже зарубіжні консульскі установи в Україні того періоду були не лише вiд Німеччини, а й Польщі, Чехословаччини, Туреччини та інших країн.

Нам також потрібно ширше впроваджувати у навчальний і виховний процес студентів, школярів сучасні дослідження тематики жахливого голодомору, який пережила Україна у 30-х роках минулого століття. Необхідно і надалі глибше вивчати вітчизняну історію, її архівні матеріали, достовірні джерела. Нам, патріотам рідної землі, треба бути гідними нащадками наших пращурів.

Література

1. Колективізація і голод в Україні.1929 — 1933. Збірник документів і матеріалів. — К., 1992.
2. Костюк Г. Сталінізм в Україні. Генеза і наслідки. — К., 1995.
3. Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали: У 2 кн. — Київ; Нью-Йорк: Асоціація дослідників голодоморів в Україні, 1999.
4. Ченцов В. В. Трагические судьбы. — М., 1998.
5. Deutschland. Politisches Archiv. Auswertiges Amt. Politische Abteilung. Akten — Ukraine. R — 69, R-80, R-349, R-351.
6. Мeuller J.F. Ostdeutsches Schicksal am Schwarzen Meer, 1981.

Андрій КУДРЯЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу стратегій розвитку політичної системи та громадянського суспільства Національного інституту стратегічних досліджень, м. Київ
Газета: 
Рубрика: