Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Імперія та ми

26 січня, 2006 - 00:00
ФОТО ІЗ АРХІВУ «Дня»

«День» продовжує публікацію дослідження історика Станіслава Кульчицького про світові імперії та їх роль в історії України. Сьогодні мова йтиме про Російську імперію.

Продовження. Початок у № 7

5.РОСІЙСЬКА ІМПЕРСЬКА ЕКСПАНСІЯ

Концепцію російської історії слід назвати москвоцентричною. Такою вона залишається від самих першопочатків, хоч перша згадка про Москву зазначена у літопису тільки під 1147 роком. У працях видатних російських істориків В. Татіщева, М. Карамзіна, В. Ключевського і С. Соловйова поставлений знак рівності між історією Російської імперії і російською національною історією. Разом з царями вони зробили все можливе, щоб спотворити історичну пам'ять українського народу і розчинити Україну серед півсотні губерній Європейської Росії.

Багатотомна «Історія України-Руси» М. Грушевського відродила для українців вітчизняну історію. Проте ні Грушевський, ні інші дореволюційні українські історики не вийшли за межі вітчизняної історії. А для всіх радянських істориків вітчизняною стала історія СРСР, що успадкувала з непринциповою правкою (Київська Русь як колиска трьох братніх народів) розвинуту в працях Татіщева та його послідовників концепцію російської історії. Лише за останнє десятиліття завдяки працям німецького дослідника А. Каппелера і вчених Гарвардського університету, передусім американця Е. Кінана й українця Р. Шпорлюка, ми починаємо дивитися по-іншому на проблеми формування Російської імперії.

Росія була проголошена імперією в 1721 році, але стала нею значно раніше. Поширені уявлення про те, що Російську державу слід вважати імперською після приєднання України в 1654 році, теж не враховують подій попередніх століть. Нарешті, позбавлені достатніх підстав твердження про доцільність відліку існування імперій з формального проголошення великого князя Івана IV царем у 1547 році.

Слово «цар» етимологічно споріднене з російським терміном «кесарь» (українською мовою — «цісар»), який походить від імені першого фактичного імператора Давнього Риму Гая Юлія Цезаря. Латинське слово рекс (rex) теж перекладається терміном «цар». Так називали легендарних римських володарів дореспубліканської епохи, а переклад є тільки справою звички. Корені російського імперства слід шукати не в етимології, а в реальних історичних обставинах. А. Каппелер відсунув першопочатки формування Російської імперії до XV століття.

Сприятлива історична ситуація для виникнення у Східній Європі нового державного утворення імперського типу склалася в ході поступової дезінтеграції Монгольської імперії чингисидів і її окремо існуючої частини — Золотої Орди. Найперші кроки до створення власної імперії московські князі зробили ще під час перебування в Орді під гаслом «збирання руських земель». Можливість такої експансії була забезпечена золотоординськими ханами, які з часів Івана I Калити доручали Москві збирати данину з усієї підвладної їм Русі. Найбільшим успіхом московських князів стала анексія земель Великого Новгорода, які простягалися від Балтійського й Білого морів до Уральських гір. Підкорення «братнього» Новгорода Іваном III супроводжувалося жахливими актами геноциду.

Золота Орда розпалася на шість самостійно існуючих держав — Кримський, Казанський, Астраханський і Сибірський ханати, очолювані чингисидами, а також Ногайську Орду й Велике князівство Московське. Після утвердження незалежності в 1480 році Іван III продовжив курс на «збирання руських земель» — тепер уже тих, які входили до Великого князівства Литовського. Від кінця XV ст. почалися московсько-литовські війни. Неможливість протистояти експансії Москви змусила Литву об'єднатися з Польським королівством і створити Річ Посполиту — федерацію, в якій політичні позиції литовської шляхти поступалися позиціям польських панів.

Одним з найбільш стійких історичних міфів є уявлення про те, що Москва з часів Івана III проводила курс на відновлення православної Візантійської імперії, яка загинула під ударами османських турків у 1453 році. Щоб обгрунтувати такий зовнішньополітичний курс Івана III, використовуються факти його шлюбу на племінниці останнього візантійського імператора Софії Палеолог у 1472 році і затвердження візантійського двоголового орла гербом Московської держави. Однак тільки у XVIII—XIX ст. повернення спадщини візантійських імператорів стало використовуватися як ідеологічне обгрунтування політики поглинення вже ослабленої Османської імперії. У XV—XVI ст. метою Москви було, перш за все, оволодіння спадщиною іншої імперії — Золотої Орди.

Факти свідчать, що з часів московського князя Івана I (1325—1340 рр.) державність майбутньої Росії формувалася на зразках Золотої Орди. У Великому князівстві Московському не виникло феодальних відносин з васальною залежністю за ієрархічним ланцюгом і відповідними зобов'язаннями сюзерена перед васалами. Опорою великого князя, а пізніше — царя та імператора був дворянський стан, який діставав від нього спочатку в розпорядження, а потім — у власність землю разом з покріпаченими державою селянами. Кожний власник землі і селян, які сиділи на цій землі, незалежно від розмірів маєтку й становища в службовій ієрархії, фактично був холопом великого князя. Суспільно-економічний лад азіатського типу дозволяв мати сильну армію і здійснювати за її допомогою завойовницьку політику по всьому периметру кордонів.

У російській дореволюційній і в радянській історіографії вплив Монгольської імперії на завойовану Русь і перебування руських князівств в Золотій Орді оцінювалися виключно у негативних виразах («татарське іго»). Жахливі картини монголо-татарського завоювання поширювалися на весь час перебування в Золотій Орді аж до здобуття Московським князівством незалежності. Безсумнівно, що данина, яка сплачувалася завойовникам упродовж майже двох з половиною століть, тяжко позначалася на селянах, змушених витримувати подвійний визиск. Але перебування в Орді на засадах автономії зміцнило державний апарат Великого князівства Московського. Москва повною мірою скористалася, як підкреслював А. Каппелер, досягненнями монголо-татар у галузі військової й адміністративної організації, податкової системи, комунікацій, міжнародної торгівлі, культурного обміну.

Російська імперія збільшувалася у своїх розмірах протягом чотирьох століть. У середині XVI ст. були завойовані Казанський і Астраханський ханати, після чого Велике князівство Московське перетворилося на поліетнічну Російську державу. В середині XVII ст. під контроль царя перейшла Лівобережна Україна з Києвом, після чого західний вектор у подальшому розширенні імперських кордонів став пануючим. Пересвідчившись у техніко-економічному відставанні від країн Заходу, правителі Росії в XVIII ст. взяли курс на вестернізацію. Це допомогло їм перемогти Швецію в тривалій Північній війні, відібрати в Османської імперії азово- чорноморське узбережжя й зупинити завойовницькі походи Наполеона Бонапарта. На початку ХIХ ст. Росія завершила поглинення майже всієї колосальної території колишньої Речі Посполитої.

Після знищення в кінці XVI ст. Сибірського ханату розпочався безупинний рух імперії в східному напрямі. У середині XVII ст. російські землепроходці дійшли до Тихого океану, а потім почали освоювати Аляску і просуватися вздовж узбережжя Північної Америки до Каліфорнії. Услід за землепроходцями йшли військові команди, збирачі податків «білому царю» і купці.

Освоєння Північної Азії відбувалося шляхом осідання власного населення, подібно до того, як освоювалися західноєвропейськими колоністами малозаселені землі Північної Америки, Австралії й Нової Зеландії. З більшим або меншим успіхом, а в Америці — з провалом (у 1867 році американські володіння довелося продати США, тому що вони були надто віддалені від імперських центрів) цей малозаселений простір ставав продовженням Російської імперії. Процес освоєння нових земель зображався в героїчних тонах, але реальна картина не завжди бувала такою. Козацькі і стрілецькі команди, які мали вогнепальну зброю, нещадно винищували аборигенів.

Від початку ХIХ ст. Росія почала експансію в напрямі густозаселених країн Закавказзя й Середньої Азії, які мали багатовікову і відмінну від європейської історію та культуру. Поглинення цих країн зробило Росію колоніальною імперією.

У середині ХIХ ст. Микола I зробив вирішальну спробу оволодіти візантійською спадщиною й покінчити з Османською імперією. Військовий розгром турецької армії був цілком прогнозованим. Великі держави Європи опинилися перед перспективою появи суперімперії, яка могла простягнутися від каліфорнійського узбережжя Америки через Північну Азію й Східну Європу до африканських володінь султана. Тому вони об'єдналися і завдали поразки Росії в Кримській війні. Панівні кола Росії зрозуміли, що обмежуватися поверховою вестернізацією більше неможливо. Країна повинна була здійснити глибоку модернізацію і, перш за все, ліквідувати кріпосне право.

Здійснені в 60—70-х рр. ХIХ ст. реформи допомогли Російській імперії зберегти статус великої держави. Проте країна залишалася неконкурентоспроможною на міжнародному рівні. Імперія не витримала силових навантажень світової війни і в березні 1917 року розвалилася.

6.УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Системними ознаками імперії є наявність політично домінуючого етносу, державної релігії, ідеології і мови. В Росії всі ці ознаки акумулювалися в одній: приналежності до православ'я. Німець, єврей або татарин міг займати вищі державні посади, якщо сповідував державну релігію. Всі інші піддані царя-самодержця зачислялися в категорію «інородців» — людей другого сорту. Вони не переслідувалися за те, що відрізнялися мовою, релігією та національними традиціями. Імперія ставилася до них толерантно, але не довіряла їм.

Коли науковці або публіцисти роблять спробу визначити становище українців у Російській імперії, вони найчастіше забувають про цю головну особливість соціального устрою самодержавної православної імперії. Не враховуючи її, ми ризикуємо геть перекреслити власні твердження про пригноблене становище українців, які спираються на об'єктивно існуючий емпіричний матеріал.

По-перше, українцям не доводилося, як німцям, євреям або татарам, доводити свою відданість імперії переходом у православ'я. Вони були православними від народження. По-друге, імперія не розглядала українців як людей іншої національності. Вона вважала своєю власністю не тільки династію Рюриковичів, яка перетворила маленьке московське князівство на велику державу, але й всю історичну спадщину Київської Русі, включно з населенням губерній по обидві сторони Дніпра. У цього населення навіть відібрали етнічну самоназву. Щоб відмежуватися від домінуючого в імперії народу за назвою, українській інтелігенції довелося в ХIХ ст. перетворювати давньоруський топонім «Україна» в етнотопонім.

Здається, що специфіку становища українців в імперії найбільш вдало визначив відомий російський вчений Олександр Міллер. У книзі «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.)», яка опублікована в Санкт-Петербурзі в 2000 році, він пише так: «Отношение властей империи и великороссов к малороссам и белорусам предполагало интеграцию, основанную на принципе равенства индивидов с одновременным отказом в институционализации этих групп как национальных меньшинств, в то время как по отношению к неславянам, а также к западным славянам (полякам), принцип индивидуального равенства отрицался, но их статус национального меньшинства не ставился под вопрос». Якщо перевести цю наукову формулу на звичайну мову, то доведеться сказати так: коли малорос приймав українську ідентичність, яка виключала його приналежність до російської нації, то в очах імперських чиновників і російських патріотів він ставав, на відміну від представників інших етнічних груп, зрадником і відступником.

Звідси випливає, що українська інтелігенція не могла в принципі розраховувати на терпиме до себе ставлення, адже вона відстоювала право свого народу на власну літературну мову, відмінну від російської національну історію, самобутню культуру. Якби вона цього не робила, то перестала б бути українською інтелігенцією. Самим своїм існуванням вона утверджувала малоросів як окрему від росіян націю, а тому кидала виклик імперським колам. В освіченій людині, яка не переходила в спілкуванні на російську мову, підозрювали сепаратиста- «мазепинця». Малороси не були інородцями, але не мали права на власну інтелігенцію.

Проте українці не залишалися етнографічною масою. Процес творення нації був об'єктивним і невідворотним. Серед малоросів завжди знаходилися люди, які досягали успіху в економічній або духовній діяльності, але не бажали втрачати національну ідентичність. Ті, хто йшов дорогою Тараса Шевченка, поступалися чисельністю тим, хто обирав шлях Миколи Гоголя. Проте кількісні параметри не були вирішальними.

Якщо Росія була одночасно традиційною і колоніальною імперією, то виникає питання про статус українських земель: чи були вони частиною метрополії, чи їх слід вважати колонією? Це не формальне питання. В наші дні воно стало дискусійним, хоча предмету для наукової дискусії не існує.

У вітчизняних підручниках і в публіцистичній літературі Україна часто зображається як колонія Росії. Але перед тим, як формулювати таке твердження, слід замислитися над двома запитаннями. По-перше, чи вважали імперські кола Україну географічним поняттям, тобто територією з окресленими кордонами? По-друге, якщо імперські кола не визнавали існування українського народу на певній території, то як могли формулювати свою політику щодо нього? Цілком зрозуміло, що внаслідок викладених вище причин в їх полі зору могла перебувати тільки українська інтелігенція.

Уявлення про колоніальний статус виникло тільки в пореволюційні часи, коли Україна уперше стала геополітичним поняттям. Цю думку піддав справедливим сумнівам Іван Лисяк-Рудницький. У статті «Роль України в новітній історії», опублікованій журналом «Сучасність» в 1966 році, він писав: «Деякі історики — економісти, які працювали під час раннього радянського періоду (Й. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблін, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали терміну «колоніялізм». Вибір цього поняття, запозиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій Європейської Росії».

Справді, спроби довести тезу про колоніальне становище України суперечать фактам. Після селянської реформи 1861 року за кілька десятиліть виник найбільш потужний в імперії економічний регіон — Донецько-Придніпровський. Дві хвилі залізничного будівництва — в 60—70 х і в 90-х рр. ХIХ ст.принесли особливо вагомі результати якраз в Україні. Передвоєнне економічне піднесення 1910—1914 рр. теж було найбільш результативним в українських містах (поряд з петербурзьким і московським промисловими районами).

Імперські кола не розглядали дев'ять губерній і Кубанську область, в яких перший у Росії перепис населення 1897 року виявив переважання українців, як відмінний від центральних губерній регіон, у межах якого треба було б здійснювати певну національну політику. Власне, в програмі перепису навіть не було питання про національність. Коли експерти Центральної Ради в 1917 році визначали кордони України, вони керувалися даними цього перепису про рідну мову і конфесійну приналежність. Коли Тимчасовий уряд змушений був визнати реальність українського визвольного руху й самої України, він визначив її кордони не за етнографічним, а за історичним принципом: з якими землями увійшла Козацька держава гетьмана Богдана Хмельницького до Російської імперії. Як показував перепис 1897 року, етнографічна територія України внаслідок кількавікової колонізації азово-чорноморських степів виявилася мало не удвоє більшою, ніж первинна.

Відмова від твердження про колоніальне становище України означає тільки одне: доводити пригноблений стан українців в імперії слід інакше. Всі наявні факти зводяться до того, що імперія не помічала присутності українців. Поляки або євреї були інородцями, якщо не приймали православ'я, і щодо них на рівні законодавства і в адміністративній практиці застосовувалося немало дискримінуючих норм. Проте самі ці норми свідчили про те, що імперська влада визнавала існування поляків і євреїв як національних меншин, тобто їхнє право на власну мову й культуру. Українців дискримінуючі норми не стосувалися, але тільки тому, що влада не визнавала їхнього існування.

Революція 1905—1907 рр. зробила можливою постановку питання про право всіх націй на власну мову і культуру. Коли українські політичні сили зробили спробу реалізувати декларативні положення царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, одразу випливли на поверхню ретельно приховувані норми політики імперських кіл щодо українців. У травні 1908 року, коли деякі депутати Державної Думи від українських губерній внесли законопроект про запровадження української мови в народних школах, Київський клуб російських націоналістів зустрів його з обуренням. В його заяві було сказано: «Назначение украинизированной школы заключается в разрушении народного сознания о единстве русского народа, во внедрении в умы малороссов мысли о полной отдельности русского народа, в воспитании их в чувствах духовной розни с великороссами, национального и политического сепаратизма».

Українці реагували не менш гостро на висловлювання «патріотів», які озвучували негласну політику властей. У програмній брошурі Миколи Міхновського «Самостійна Україна» можна знайти жорстку відповідь на подібні заяви: «Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росиян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля».

Дискримінація українців з особливою силою виявилася під час світової війни 1914—1918 рр. Російські війська, які прийшли в Галичину і на Буковину в 1914 році, за лічені тижні зруйнували всю культурну інфраструктуру, яку українці створювали десятиліттями. Німецькі й польські школи продовжували функціонувати, але українські школи одразу були перетворені на російські, хоч діти не знали російської мови. Були ліквідовані всі україномовні періодичні видання. Під час відступу царської армії в 1915 році жандарми депортували вглиб Росії українську інтелігенцію і священиків греко-католицької церкви.

Далі буде

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments