Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Комунофашизм крокує Росією

Та приміряється до Європи
03 жовтня, 10:26
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

Слово «комунофашизм» ще чверть століття тому було образною метафорою. Адже комуністи та фашисти вважалися непримиренними ідейно-політичними антагоністами. Так само комуністи й нацисти — останніх низка дослідників вважає різновидом фашистів, інші дослідники — спорідненим із фашизмом явищем, але в масовій свідомості і Гітлер, і Муссоліні є фашистами, отож у цьому випадку можна обійтися без термінологічних тонкощів. І навіть тоді, коли комуністи та фашисти-нацисти ставали союзниками — як-от Сталін та Гітлер у 1939—1941 роках — то залишалися, як то кажуть, «при своїх». Попри всю схожість методів і цілей та загальний тоталітарний характер політики.

Але з часом слово «комунофашизм» почало переставати бути метафорою; у пострадянській Росії початку 1990-х виник тісний союз, ба, навіть симбіоз так званих червоно-коричневих, де дуже важко було розібрати, хто є хто. А під час жовтневого 1993 року заколоту у Москві це слово стало означенням реального суспільно-політичного явища, хоча вповні явище це розгорнулося тільки зараз. І ми його спостерігаємо у всій широкомасштабній бридоті — як у Росії та на сході України, так і в Європі.

У Росії (почнімо з неї) комунофашизм буяє на повну силу. Володимир Путін та його команда завдяки агресивному шовінізму й імперіалізму досягнули «єдності партії та народу», яка не бачена у тих краях із часів Сталіна. І градус ненависті до «піндосів» та всіляких «гейропейців» та «укропів» — також на рівні пізнього сталінізму, з його відверто расистськими нотками. Щодо обмежень внутрішніх політичних свобод, то вони корелюють із тим, що було у Муссоліні, коли дуче ще не остаточно заборонив інші партії, але вже перетворив їх на своїх маріонеток, витіснивши опонентів на маргінес. А на додачу суто по-гітлерівському проведена анексія Криму та геббельсівсько-ждановська (не розбереш, якого інгредієнту більше) пропаганда. Отож синтез різних тоталітарних напрямів відбувся, перетворився на практику.

Сам Путін є уособленням і взірцем такої практики. Він легко поєднує наслідування фразеології Сталіна зі стилістикою поведінки Муссоліні, до цього додає щось від «турботи про трудящий люд» Брежнєва та Гітлера — і коктейль готовий. Хоча, звісно, у грі на публіку взірцем для російського «нацлідера» є італійський дуче. Той дуже полюбляв справляти враження на публіку, з’являючись у небесах, на землі та на морі в ролі такого собі супермачо, здатного геть на все. Саме Муссоліні запровадив свого часу моду серед політиків узимку кататися на гірських лижах, а влітку показувати клас у морських запливах. А ще Муссоліні справді вмів пілотувати літаки, ганяти на мотоциклах та автомобілях (і навіть випробовував деякі з них). Крім того, дуче небезпідставно полюбляв позувати перед публікою з оголеним могутнім торсом, який здобув передусім у молодості, коли заробляв гроші на прожиття муляром та укладальником бруківки. Гітлера ж Путін відверто копіює, коли спрямовує вістря насильства назовні, а не всередину держави. Адже після першої хвилі репресій у Третьому Рейху аж до літа 1944 року, до військового заколоту, переслідування противників режиму велося у «точковому» режимі. Вибіркові репресії поєднувалися з амністуванням «перевихованих» та залученням до лав нацистської партії колишніх комуністичних активістів. Паралельно з цим, звичайно, розгорталося нищення євреїв, циган-ромів та полонених червоноармійців, але ГУЛАГу з «істинними арійцями» Гітлер не запроваджував; не запроваджує його й Путін. А от позірна багатопартійність у тоталітарній державі — винахід Сталіна. Він, схоже, був готовий її запровадити в СРСР під час війни — в обмін на кілька десятків британських чи американських дивізій під час битви за Москву; але не склалося, бо у союзників тоді просто не було зайвих дивізій. Отож таку багатопартійність залишили для так званих країн народної демократії Європи й Азії, включно з КНР. Путін мав нагоду спостерігати цей сталінський винахід у дії під час служби в НДР — і переніс його у нинішню Росію...

Що ж стосується «ДНР» та «ДНР», то чи не найкраще характеризує ідеологію цих терористичних утворень набір портретів у кабінетах місцевих «начальників»: Путін, Андропов, Чавес, Сталін, Мілошевич і Саддам Хусейн.

З Європою складніше. І драматичніше. Улітку вперше після перемоги над нацизмом у багатьох містах там пройшли багатотисячні маніфестації під гаслами: «Смерть євреям!», «Гітлер був правий!», «Атакувати євреїв по всьому світу!». І до того ж участь у маніфестаціях та погромах, у які вони нерідко переростають, брали, скажімо, ліворадикальні «Молоді французькі революціонери» чи, як-от у Франкфурті-на-Майні, спільно два наче політичні антагоністи — ліва студентська організація Die Linke-SDS та група неонацистів Nationale Sozialisten Rhein-Main. Це «на підкріплення» до різних груп місцевих прихильників «усесвітнього ісламського халіфату»...

А нині у Парижі, як розповідає звідти Алла Лазарєва, проводяться регулярні антиукраїнські мітинги, на яких «можна побачити чимало ультралівих активістів. Але не тільки. Слово беруть місцеві депутати крайнього правого Нацфронту та сувереністи з дуже специфічної радикальної організації «Континентальна єдність». Її активісти, не ховаючись, шукають добровольців до «інтернаціональних бригад» — воювати на сході України. Відразу після ультраправих виступають комуністи. І не комизяться».

Інакше кажучи, й антисемітські, й антиукраїнські виступи об’єднують той самий політичний «букет».

І ще один важливий показник: сьогодні і для тих політичних сил Заходу, яких прийнято називати неосталіністами, і для тих, які традиційно вважаються неофашистами, кумиром є та ж сама особа, тобто Володимир Путін — таке собі живе втілення «сильної руки», яка вказує шлях не тільки пострадянському простору, а й Європі та всьому світові.

Одним словом, комунофашизм, який де-факто вступив у союз із радикальним ісламізмом, — уже не метафора, а брутальна реальність.

Загалом це все, звісно, тоталітаризм чи то пак неототалітаризм, як прийнято позначати новітні й так чи інак замасковані під формальну багатопартійну демократію суспільно-політичні устрої. Саме устрої, а не лише владні режими — адже і класичний, і новітній тоталітаризми глибоко вкорінені у соціальне життя, просякають його, підпорядковують собі не лише політику та економіку, а й культуру та побут. Сила тоталітаризму — в його опорі на повсякденність й апеляції до неї. Бо хіба без вдячного натовпу, без захопленої маси, без розгалуженої мережі фанатичних прихильників може ствердитися великий вождь того народу, який устає з колін, розправляється зі зрадниками та невсипуще протистоїть зарубіжним зловмисникам?

Ясна річ, крім більш-менш усталених форм повновладного «синтетичного» неототалітаризму, існують і політичні рухи, які прагнуть ствердження такого устрою, де фігуруватимуть запозичення і від Сталіна, і від Гітлера, і від Муссоліні (за рідкісними винятками, на взірці ніхто не посилається, але де-факто саме вони лежать у підґрунті актуальних дій та цілей). Водночас неототалітарні рухи користуються всіма вигодами демократії, вони прагнуть для початку прорватися до органів місцевого самоврядування, до національних парламентів та — що стосується країн ЄС — Європарламенту. І це їм останнім часом вдається, вони з року в рік набирають політичну вагу.

Утім, тут теж бачимо наслідування класичних взірців часів Комінтерну та виборчих кампаній Гітлера й Муссоліні: якщо ліберальна демократія така дурна, що допускає існування тоталітарних партій, чом би не використати проти неї зброю загального виборчого права? Щоб при нагоді — тобто після свого приходу до влади — перетворити це право на порожню формальність.

Поміж певними угрупованнями комунофашистів спорадично виникають конфлікти, часом гострі, що не заперечує їхньої внутрішньої спорідненості та стратегічної єдності. Зрештою, у середині 1930-х ледь не дійшло до війни між нацистською Німеччиною та фашистською Італією за Австрію. А наприкінці 1970-х комуністичні Китай і В’єтнам якийсь час запекло воювали між собою. Але конкретні політичні конфлікти — це одне, а підвалини ідеології та стратегічні цілі практичних дій — інше. Головною серед цих цілей виступає переулаштування Євразії та зміна глобального світового ладу.

Загалом, якщо спробувати виокремити засадничі риси зазначеного різновиду неототалітаризму, то серед них можна назвати:

— зневагу до «буржуазної», «ліберальної» демократії — і протиставлення їй «трудової», «народної», «істинної» демократії;

— орієнтацію на «сильного лідера», «національного вождя», який стоїть над писаними законами і слово якого є законом;

— шалений антиамериканізм та заперечення повноцінності американської нації й американської культури;

— поділ народів на «старші» та «молодші», «правильні» та «неправильні»;

— ту чи іншу форму расизму, відвертого чи латентного антисемітизму;

— підміну самостійного та критичного мислення (принаймні, для мас) оперуванням «словесними шлакоблоками» (М. Мамардашвілі);

— побудову національної солідарності на основі патерналістського «справедливого» розподілу частини державних надприбутків за одночасного панування державно-олігархічного ладу;

— активну і повсякчасну пропаганду «величі держави», «культурної і моральної переваги над розтлінними західними лібералами», творення образів «зовнішніх ворогів» та «націонал-зрадників»;

— прагнення до міжнародного єднання політично споріднених сил, до «фашінтерну» (Д.Шушарін), чи то пак «комунофашінтерну».

Сьогодні комунофашизм панує не лише на російському телебаченні чи в суто політичній сфері, а і в повсякденному житті Росії. Опозицію практично знищено навіть у великих містах, максимум, що їй дозволяється, — це провести до муніципальних органів кількох депутатів. Іще не заборонені владою декілька начебто незалежних мас-медіа змушені час від часу відпрацьовувати свою «незалежність», публікуючи (сьогодні це передусім про Україну) вельми сумнівні у сенсі правдивості матеріали. Підтримка Путіна та його агресивної політики зросла настільки, що вибори можна взагалі не проводити. І, нарешті, ця агресивність виявляє себе у готовності більшості російських підданих самостійно знешкоджувати за допомогою сили у себе в країні «націонал-зрадників» та «іноземних агентів»

А вибори до Європарламенту засвідчили, що комунофашисти набирають вагу і в ЄС, — успіх ультраправих, проходження ультралівих — й обидві сили підтримують Путіна та його політичний курс... Отож, варто ще раз за акцентувати: європейські комунофашисти вже знайшли свого фюрера. Питання в тому, хто і коли зупинить їхній похід, метою якого є знищення «неповноцінної» західної демократії та встановлення нового світового ладу.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати