Україна приречена бути однією з найкрупніших і найбагатших держав.
Борис Олійник, український поет, академік, громадський діяч

Лібералізм — явище не українське?

17 жовтня, 2000 - 00:00

На превеликий жаль, насамперед я повинен погодитися з цим фактом.

Лібералізм занепав, і не тільки в Україні — в західному світі теж. Ера лібералізму закінчилась ще після Першої світової війни; принаймні відтоді в країні класичного лібералізму, Англії, партія лібералів віддала соціалістам- лейбористам своє місце головного суперника консерваторів. В Європі партії, що прямо апелюють до ліберальних політичних засад, можуть претендувати на треті ролі. Хоча, щоправда, за умов нестійкої рівноваги їхні голоси можуть виявитись вирішальними. Приклад — партія вільних демократів у Німеччині; за нею стоїть нечисленний інтелігентський та буржуазний електорат, але вона вирішувала не один раунд боротьби між ХДС—ХСС та соціал- демократами. Цією реалістичною ремаркою хотілося б натякнути українським політикам із ліберальними амбіціями, що їх вибір означатиме відмову від спроб створити масову партію. І у нас сьогодні ліберальна ідея масового прихильника не матиме.

НА КЛАДОВИЩІ ІДЕЙ

Проте, перш ніж порівнювати наші домашні, скажемо делікатно, дуже специфічні перспективи з європейською реальністю, віддамо шану незаслужено забутим традиціям українського лібералізму. В силу жорсткості і непримиренності взаємин в політикумі Російської імперії слово «ліберал» звучало як насмішка; лібералів ненавиділи і монархісти, і революціонери. Особливо дотепно знущався з лібералів Салтиков-Щедрін, сам радше ліберальний, ніж революційний діяч, і з учнівських лав покоління радянських людей успадкували презирство до «м’якотілого і гнилого лібералізму». Між іншим, обидва ці епітети так само застосовувались до інтелігенції, і вже це одне змушує замислитися: а чи не ховаємо ми разом iз лібералізмом також й інтелігентність?

В українській політичній традиції лібералізм представлений такими іменами, як Михайло Драгоманов, Максим Ковалевський (обидва вони в еміграції були також лідерами загальноімперської ліберальної опозиції), Богдан Кістяківський, Михайло Туган-Барановський, Микола Василенко, Володимир Вернадський... Майже всі згадані люди в той чи інший період були близькими до партії кадетів, більшовиками оціненої як антинародна, а українськими національними діячами як антиукраїнська. Скільки глузувань адресовано до політики дріб’язкових і провінційних «малих справ», а разом з тим — до земств, самоврядних організацій, у яких зосереджували свою роботу ліберали! І хто сьогодні оцінив по справедливості доробок поміркованих у політиці, фанатичних у повсякденній праці провінційних інтелігентів, завдяки якій виникла по Україні мережа земських шкіл та лікарень, — людей, що перемагали масову неписьменність так само важко, як трахому та коросту. Революціонери тоді висміювали кампанії масових політизованих банкетів, де за тостами на масових ювілейних застіллях ледве приховані були антиурядові промови. Але наскільки тодішня ера небезпечних банкетів несхожа на сучасну еру фуршетів!

Жаль, що в Чернігові не знають, хто такий Іван Ілліч Петрункевич, колишній голова місцевого земства, старший друг Вернадського й один із організаторів кадетської партії. Жаль, що в Полтаві забули колишнього голову земства Федора Андрійовича Лизогуба, що був пізніше прем’єр- міністром у Скоропадського, — як забули і його рідного брата Дмитра, повішеного в Одесі народника-терориста ( вдома у них, у Седневі, часто бував друг їх батька Тарас Шевченко, та й батька, інтелігентного нащадка давньої козацької родини, не дуже пам’ятаємо). Наша історія нагадує забуте й закинуте сільське кладовище з безіменними могилками.

Тільки наприкінці одна історична увага з приводу галицької націонал-демократії. Сама назва цієї партії спонукає до пошуків її політичних зв’язків із сучасністю: сьогодні термін «націонал-демократ» став несподівано популярним. Треба зазначити, що прямого відповідника в сьогоденному політикумі стара галицька національна демократія не має. Свого часу позиції цієї партії визначались її основним політичним завданням — обороною інтересів української громади в Австро-Угорській імперії, і навіть безпосередньо в провінції Галичина, що охоплювала тоді також і південну Польщу. Політичним і культурним центром цієї австрійської провінції, в тому числі і її польського елементу, був Львів, а не старий Краків, і польсько-українські взаємини були тут вузлом, в якому спліталися всі соціальні й культурні проблеми. Непримиренним суперником української націонал-демократії в Галичині була вкрай націоналістична польська націонал-демократія («ендеки»). Націонал-демократія Східної Галичини діяла в співпраці з українською католицькою (уніатською) церквою, що, враховуючи консервативну орієнтацію тодішнього Ватікану, визначало і позиції націонал-демократії. Принаймні її не можна однозначно відносити до ліберально-демократичних партій, нашим ендекам не менш була притаманна ультрамонтанська консервативність. Спадкоємицею цієї партії у міжвоєнній Польщі була так звана УНДО, традиції якої сьогодні важко відшукати в наших реаліях. Проблема спадщини галицької націонал-демократії сьогодні — це радше проблема коренів українського консерватизму, ніж українського лібералізму.

«СМЕРТЬ» У ФУНДАМЕНТІ

Отже, повернемося до політикуму сучасності. Головним претендентом на роль ліберальної партії у нас сьогодні, мабуть, можна вважати партію «Реформи і порядок» та відповідну парламентську фракцію. Але з точки зору європейської традиції тут є якась загадка. В Європі були партії реформ, яким протистояли партії порядку; перших умовно відносимо до лібералів, других — до консерваторів. У цілому мандрівка по парламентському довіднику України радше викликає східні асоціації — там є партія справедливості, партія істинного шляху... Є у нас і фракція всіх тих, хто не входить до жодної фракції. Колись утворення блоку всіх держав, які не входять до жодних блоків, викликало посмішки у математиків і логіків, знайомих із парадоксами множин подібного роду. Сьогодні у нас по суті у мало не всі парламентські фракції збираються під подібними гаслами: солодкий загальний девіз праці, відродження, тощо неначе покликаний об’єднати тих, хто там опинився, бо не хотів іти в інше місце.

Ну, та полишимо політичний шербет і повернемося до змісту. Європа віддає перевагу простим назвам, які дозволяють класифікувати партії в політичному спектрі від лівого до правого флангу, спираючись на традиції. Чому ж трапилось так, що ліберальні партії втратили на Заході свої давні позиції і ледве тримаються в політичному спектрі?

Давайте спочатку задамо собі інше питання: а яка доля не організацій, а ідеології? Чи забуті гасла, під якими колись гуртувались великі маси людей?

Основна ідея лібералізму — здійснення свободи особи. Пріоритет людської особистості робить лібералізм індивідуалістичною концепцією, але від анархізму вона відрізняється опорою на правовий державний порядок. Якщо консерваторів радше характеризує певний стиль мислення, ментальність, загальні уподобання, то лібералізм виходить із чітко сформульованих морально-правових принципів, що являють собою основу ліберального порядку. Це принципи свободи, власності, безпеки і права на опір насильству. Лібералізм чітко відрізняє політичні права, що дають особистості можливість брати участь в управлінні державою, і громадянські права, завдяки яким будується громадянське суспільство — реальна база демократії.

Основні гасла західного лібералізму сформульовано наприкінці XVIII ст. в Декларації прав людини, прийнятій Великою французькою революцією, та Конституції США. З часом виявилось, що прекрасні слова американської конституції про права людини відносяться не тільки до білих, а й до «кольорових» громадян США, а ще пізніше — що під «людиною» слід розуміти також і жінку. Коло суб’єктів прав і свобод, розширювалось, самі права уточнювалися, але давні засади лібералізму не зникли, не виродилися, не замулені історією — вони увійшли до фундаменту європейської цивілізації.

Консерватизм, який спирався на аристократію, клерикальні і воєнно-бюрократичні кола та на підтримку селянства, сьогодні геть повністю змінив свої фундаментальні ідеї, перетворився на неоконсерватизм, символізований в минуле десятиліття іменами Тетчер та Рейгана. Тому що порядок, який консервативні сили Заходу мали захищати, грунтується на ідейних засадах лібералізму.

Відбулася також величезна еволюція соціалізму в ліберальному напрямку. Європейські соціалісти навіть тоді, коли вони наближалися до влади і погрожували революцією, прагнули не вдаватися до кривавих заходів і відступали перед насильством. Програма соціалістичних перетворень у другій половині XX ст. залишає недоторканою приватну власність, без якої людина втрачає незалежність від потужного державного апарату та інших сильних світу цього.

Але не всі можуть мати таку власність, яка їм забезпечить особисту незалежність. Сама по собі система прав і свобод залишає беззахисними тих, хто нічого не має, крім робочих рук. І соціальна справедливість не живиться одними лише ліберальними принципами.

Можна сказати, що старому лібералізмові прийшов кінець тоді, коли в Європі настала пора масових рухів, і її політичне життя дуже демократизувалося. Це б слід мати на увазі нашим українським лібералам. Масовий рух не будується на принципах лібералізму. Гасла свободи і права запалюють серця мільйонів лише тоді, коли в розпалі боротьба проти тупого деспотизму. Консерватори і соціалісти різних відтінків за нормальних умов легше можуть знайти масового виборця, ніж «чисті» ліберали. За останніми піде інтелектуальна еліта та рафінована частина бізнесових кіл. Ліберальні політичні конструкції сьогодні радше виконують консервативну функцію, захищаючи ідейні та правові засади цивілізованого суспільства. Цих цілей недостатньо для приведення в дію великих електоральних мас.

Політичне життя західного суспільства постійно напружене, як і колись. Час від часу виникають потреби серйозного реформування норм економічного та політичного життя, і спалахують гарячі політичні битви між прихильниками реформ і захисниками старого порядку, боротьба за різні варіанти і соціальні цілі реформування. Біднішим верствам населення доводиться дуже активно тиснути на політикум, щоб їхні інтереси були враховані. У цих напружених ситуаціях ліберали нерідко заслуговують на гострий осуд у суспільстві своїм традиційним принципом невтручання в стихію економічного розвитку, своїм laisser faire, що приблизно можна перекласти як «нехай іде, як ідеться». Треба сказати, що слово «ліберал» сьогодні на Заході далеко не завжди сприймається як комплімент, хоча і не в традиційно-російському дусі. Ліберальні економічні реформи викликають критику тому, що вони надто покладаються на дію ринкового механізму, і недостатню увагу приділяють державним та громадським інституціям. Зокрема, за бездумний економічний лібералізм критикували реформи в постсоціалістичному світі комісії економістів, створені соціалістичним Інтернаціоналом. Справедливо чи ні, нам вирішувати з досвіду на власній шкірі. Підозрюю, що більшість навіть не дуже компетентних моїх земляків скаже, що справедливо. Між іншим, економічні реформи часів перебудови можна було б назвати наївним лібералізмом, оскільки вони розраховували на необмежено-лікувальну дію прививок ринкових відносин нашій економіці, що повністю знаходилась у руках управлінців. Далеко не наївні менеджери, користуючись відсутністю необхідних норм та інституцій, вмить рознесли всю економіку, від якої залишились самі лише сліди у вигляді рахунків в офшорних зонах. Отже, кінець лібералізму?

ПРО ЧИСТОТУ ПОВІТРЯ

Якщо говорити не про політичні інституції, а про глибокі соціальні рухи і політичну атмосферу, про громадську думку як основний політичний фактор, то справа виглядає зовсім інакше.

Звернімо увагу, що в західному світі майже немає великих і впливових партійних газет. Більшість газет, таких, як «Нью-Йорк таймс», «Монд», «Нойе цюріхер цайтунг» та інші, найвірніше було б окреслити як ліберальні — не в розумінні партійної приналежності, а в розумінні принципів лібералізму, які реально стали основою політичного і громадянського буття західного суспільства.

Громадська думка має свої структурні особливості. Вона не визначається політичними організмами — навпаки, останні орієнтуються на пануючі настрої.

Громадська думка — і преса як її інспіратор — робить більше, ніж політичні партії: вона формує політичний простір суспільства.

Є речі, які не можна чинити в європейському політикумі. Наприклад, не можна сісти за один коаліційний стіл з особами типу Хайдера. Європейське суспільство гнівалося не на австрійських постнацистів — маємо те, що маємо! — а на респектабельних австрійських консерваторів, що порушили правила пристойності, включені в політичний простір Європи.

Комуністи, як не дивно деяким нашим радикалам, допущені до європейського політичного столу. Але з людьми типу Мілошевича не можна мати коаліцій, чого ніяк не урозуміють російські політичні лідери.

Принципи лібералізму потрібні, як політичне повітря, — хоча ніхто не влаштовує партії борців за чисте повітря. І в цьому розумінні лібералізм безсмертний. Лібералізм умер — хай живе лібералізм!

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments