Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Майдан. Рік по тому

У суспільства є великі сумніви, що влада пройшла-таки через очищення вогнем чорної гуми
20 листопада, 2014 - 18:03
Майдан. Рік по тому
«НА ВИСОТІ ЗАВДАНЬ» / ФОТО НАТАЛІЇ КРАВЧУК

Рік тому ми жили в повній «стабільності». Гривня стабільно падала, щоправда, не так стрімко, як зараз. Бюджет країни стабільно порожнів, примушуючи Януковича помітно нервувати, адже у наступний рік виборів він міг увійти з поганою міною. Страуси в Межигір’ї стабільно розмножувалися, ну а сам Янукович стабільно прямував до Європи. В Луганську кілька десятків бабць з дідусями виходили з іконами царя Миколи Другого і волали, що не бажають кормити «Євросодом». Вони натхненно піднімали до гори очі, палко хрестилися на образ царя і грозили перехожим перстами. Аж раптом стабільність скінчилася.

Янукович, який два роки інколи навіть через коліно розганяв країну в європейському напрямку так, що проєвропейські декларації демократа Ющенка на його тлі здавалися парою, в один момент розвернув цей рух на 180 градусів. Цим Янукович довів одну з істин — закони фізики інколи можна застосувати до суспільних законів. Інерція спричинила хвилю обурення. Обурення мирного, нічого лихого не обіцяючого. Все почалося з того, що журналіст Мустафа Найєм запропонував своїм дописувачам у соціальній мережі вийти на Майдан з протестом і «попити чаю». Цей чайок ми сьорбаємо по цей день. Переконаний, що саме тоді Янукович мав шанс реабілітувати власний падаючий рейтинг. Народ жадав ясності, відкритості, зрештою навіть популістських гасел. Народ, як зраджена дівчина, образився, але хотів щоб з ним поговорили, втішили і нехай навіть щось збрехали. Але, як справжній директор автобази, Янукович не знав сентиментів. Нічого кращого, ніж дати ляпас, він вигадати не зміг. Саме з ляпасу почався справжній Майдан, головне досягнення якого було в тому, що він явив народну гордість. Уже потім ці події абсолютно справедливо назвуть Революцією Гідності. Вона доведе, що нарешті в лоні країни через муки народилася Нація. Нація, до якої приставляють сухе слово «політична». Із того моменту ми мали низку трагічних і не завжди однозначно трактованих подій.

23 СІЧНЯ 2014 року/ ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

19 листопада цього року в Укрінформі відбувся круглий стіл «Річниця Майдану» за участю відомих учасників тих подій. Мустафа Найєм, Руслана Лижичко, Наталя Соколенко, Олексій Гарань, Марія Томак, Ірина Бекешкіна поділилися своїми висновками до чого прийшов Майдан, які його наслідки і здобутки. Статистика говорить про те, що загалом у подіях Євромайдану брали участь 20 відсотків населення: 5% брали участь у акціях протесту в Києві, 6%   — в інших містах чи селах, ще 9% допомагали мітингувальникам. Звичайно, одноосібно залучити таку масу людей до протесту, організувати її та забезпечити матеріально було неможливо. Все говорило про те, що цей на перший погляд стихійний процес мав абсолютно природні стимули (здатність нашого суспільства до самоорганізації і свідомого руху згодом довели волонтери). Його треба було лише підгодовувати та своєчасно очолити. Очолити так і в той час, коли він не зможе вас скинути зі своєї неслухняної спини, а навпаки за певних умов єдиною хвилею підніме догори. Три тодішні лідери на Майдані виглядали сумно. Їх роль була інколи зовсім незавидною, коли натовп вимагав рішучих дій, і його треба було заспокоювати. Наприклад, коли люди вимагали походу на Верховну Раду, трійка зі сцени вгамовувала народ пропозиціями побудувати ще одну барикаду, щоб, так би мовити, «розширити площу волі». Чергові походи «трійки» до Януковича спочатку виглядали обнадійливо, потім нудно, а потім навіть принизливо.

Не легко було і Януковичу, який став ізгоєм навіть у Китаї. Лише Росія, знову ж таки на принизливих умовах, дозволила йому випросити фінансову «допомогу», яку Кремль мав видавати частинами в обмін на активи українських підприємств. Історія ж у середині країни все більше нагадувала казку Леоніда Філатова: «там собрался у ворот, этот... как его? народ!» Янукович, потрапивши в ситуацію, коли величезна маса людей продемонструвала відверту непокору, впав в особливий стан безпорадності, а відповідно рефлексії. Є версії, що хтось цими рефлексіями непогано користувався для того, щоб примусити «батю» наробити якомога більше трагічних помилок. Із кінця листопада по кінець лютого його кроки мали самовбивчий характер. Із політика, який декларував вектор європейської інтеграції, він перетворився на злочинного диктатора в найгіршому розумінні цього слова. Диктатора, який безсоромно грабує країну, який затуляє рота пресі (сумнозвісні і фатальні закони 16 січня, які ще більше розлютили Майдан), який б’є, а потім убиває на вулицях власний народ.

Цього тижня ми відзначаємо ще й десяту річницю помаранчевої революції. Десять років — достатній термін для того, щоб простежити закономірності. Що змінилося за цей час? По всьому видно, що Майдан-2004 вирішив лише одне завдання — до влади прийшов Ющенко. Щоб потім зрештою поступитись... Януковичу проти кого і був спрямований Майдан. Рік тому в народі була укорінена думка, що Майдан абсолютно дискредитував себе і на якійсь потужний організований спротив надіятися було марно. Вкотре обмануті люди болюче  відчували зраду. А перемога Януковича  2010 року стала свого роду доказом того, що народ стомився і хоче нехай примарної, але «стабільності». «Стабільність» — популістський гачок на який чіпляв людей як Кучма так і Янукович. Саме тому для багатьох, зокрема й самих учасників Майдану-2013, як визнають це присутні на круглому столі, народження потужного, лавиноподібного спротиву в масах було несподіванкою. І на цьому важливо наголосити, адже це говорить про стійкість народного невдоволення і перманентну спроможність до нових виступів.

Чим відрізнявся Майдан 2013-го року від Майдану 2004-го? Насамперед жертвами, про що зокрема зазначається в докладі Фонду демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва. Також вразила особлива здатність суспільства до самоорганізації і захисту своїх інтересів через спротив. Можливо, умовою для цього стала поява на Майдані молоді, яка вже дозріла за часів незалежності.  2004 року незалежній Україні було лише 13 років і ті, хто зіграли ключову роль форвардів на Майдані минулого року, були тоді ще дітьми. Можливо, така ініціативність суспільства привела до того, що Майдан-2013 був без єдиного лідера. Політики, принаймні зовні, відступили на другий план. 2004 року протестні процеси гуртувалися навколо двох лідерів — Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.

Зараз не всі згадують, що під час другого Майдану якось непомітно з’явився на екранах уже забутий Леонід Кучма, який відверто визнав жахливий стан економіки країни і не приховував власного роздратування. Все здавалось логічним — колись обрані президенти мали стати посередниками між владою і народом. Круглі столи тодішньої опозиції, колишніх президентів і Януковича виглядали, як фарс, адже навіть серед «представників» Майдану виявилися ті, хто працював на Партію регіонів. У рефлексивність, безпорадність і навіть безпомічність Януковича багато хто не міг повірити, адже він уявляв собою все ж таки образ сильного чоловіка. Але саме тоді згадались яйця в Івано-Франківську від яких він знепритомнів ще в далекому 2004 році, а згодом побачили як зганяє злість перед телекамерами демонстративно ламаючи олівці (але то вже було потім, коли історія закрила за собою двері для виправлення помилок). Це все штрихи до портрету людини, яка довгий час не зникала з горизонту подій в Україні, навіть полишивши її. Не секрет, що фінансування багатьох дестабілізаційних процесів  2014 року на сході України приписується саме сім’ї Януковича (мапа АТО — це мапа теренів на які зокрема поширюється бізнес-інтереси «Сім’ї»). На жаль, ці яйця і поламані олівці на практиці вилилися для країни в сотні смертей спочатку на вулицях Києва, а потім в тисячі на Донбасі. Безпорадний диктатор — це не словесний оксюморон, це джерело великої біди.

Якось відомий олігарх Ігор Коломойський в інтерв’ю одному з телеканалів дав цікаву оцінку Льовочкіну, як людині, що за кілька років у приватних бесідах уже передбачала, що «корабель Януковича тоне». Можна лише зробити припущення, що в певний час, цьому кораблю хтось допоміг потонути якнайшвидше. Льовочкін, за словами Коломойського, зістрибнув із цього корабля завчасно (до речі, завдяки цьому на нього не поширюється непідкупна люстрація). Росії вже був непотрібний в Україні «безпорадний диктатор» — непередбачувана маріонетка власних страхів (Янукович маніакально боявся загинути і справді звертався до афонських старців). На той час Москві потрібні були не просто свої, а прогнозовані люди. Але його — Януковича — можна було ще використати як спонсора компенсації власного приниження, який зробив багато чого, щоб перетворити свою рідну землю Донбасу на згарище. «Ви ще згадаєте про Донбас», — якось сказав Янукович. Жахливо, але його прикладу наслідували деякі місцеві олігархи і «князьки», які взялися спонсорувати власні «батальйони» і загравати з бандитами. А тоді в лютому Янукович, натворивши біди на вулицях Києва, неочікувано втік по-англійськи. Його чекали свої в Харкові на з’їзді його ж партії, але не дочекалися, після чого в ефірі з’явилось відеозвернення Олександра Єфремова про «зраду Януковича», яке на той час здавалось ілюзією, сном. За деякий час ми всі дізнались, що Януковича, прихистила Росія.

Далі був втрачений без жодного пострілу Крим. Поступово були здані спочатку стратегічні об’єкти, а згодом і цілі міста сходу, а зрештою розгорілась війна, яку нарекли Антитерористичною операцією. Війна розпалювалась, перериваючись на «перемир’я». Особливим явищем цієї війни стали так звані Мінські угоди, на яких знову з’явився Леонід Данилович Кучма (а в червні абсолютно не соромлячись навіть Віктор Медведчук з Нестором Шуфричем). У Мінську стіл перемовин нагадував «клуб друзів» Володимира Путіна. Головним досягненням цих зустрічей визнається обмін полоненими. Дехто говорить про припинення вогню, якого на практиці ніколи не було. Хтось зазначає, що за час «перемир’я» ми змогли укріпитись і наростити військову потужність. При цьому по факту ми маємо насичений російськими військами Донбас, проведені «референдуми» і навіть «вибори» до «парламентів» псевдореспублік.

За цей рік ми обрали нового президента, щоб проголосувати за якого, наприклад, деякі луганчани на свій страх і ризик їздили через блокпости із Луганська в Новоайдар та Старобільськ. Після приїзду додому з них, «голосовавших за бандеровцев», кепкували. Що означає таке кепкування в Луганську в наш військовий час, гадаю, зрозуміло багатьом. Тому термін «кредит довіри» стосовно Петра Олексійовича не зовсім адекватно відбиває ту відповідальність, яка на нього покладена. На згаданому круглому столі Мустафа Найєм визнав, що народ обирав не Президента, а Головнокомандуючого.

«Ніхто ще не подолав систему. В країні ще продовжують існувати феодали», — говорить Руслана Лижичко, яка стала одним із образів Майдану. Руслана згадала, що Путін не вірив у реальний спротив українців і саме це його обурило. Співачка додала: «Путін гадав, що Майдан  — це вірус. Майдан — це ліки! Я прошу нашу нову владу, не набирайте до себе своїх — братів та сватів, залучайте професіоналів». Піднімалася тема і Майдану-3. Але ми ще не завершили Майдан-2, який має продовжитись не на вулицях, бо то вже буде в цей час грою на руку Кремлю, а в стінах Верховної Ради, яку ми так само обрали саме за цей рік. Щоправда, враховуючи той факт, що вона складається із більш ніж 50-ти відсотків старого складу, гадаю, відкриття її має починатися з вічного вогню покришок. Як натяк і як нагадування. Бо суспільство має великі сумніви, щодо очищення влади вогнем чорної гуми. Більш того, лики вже підзабутих демонів минулого знову з’явилися крізь його кіптяву. Тому ми маємо бути готові до чергових випробувань.

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ