«Ми маємо шанс і обов’язок тяглість української європейськості спрямувати в майбутнє»

Газета «День» та Ігор Радикович знайшли одне одного 13 років тому. Від того часу журналіст став співавтором усіх історичних проектів «Дня» — «Україна Incognita», «Історія і «Я», книжок із серії «Бібліотека «Дня». Активно співпрацюючи з Інститутом історії НАН України, І. Сюндюков познайомив читачів газети з цілою когортою відомих українських та зарубіжних істориків. «Офіційно я не є дипломованим істориком, — часто любить повторювати ювіляр. — Я — журналіст. Але як і всі журналісти повинен знати і практикувати історію, дослідженню невідомих сторінок якої присвятив своє життя».

— Як журналіст, який активно працює в жанрі історичної публіцистики, скажіть, чому, на Вашу думку, для українців сьогодні залишається такою актуальною тема історичного минулого?

— Бо це не зовсім минуле, адже сьогодні воно міцно тримає нас у своїх лещатах. Те, що було колись, тисне на нас сьогодні, тому минулого як такого не існує. Саме в цю хвилину, тримаючи нас в обіймах, минуле переходить у майбутнє. З іншого боку, з минулого потрібно брати найкраще й будувати з ним майбутнє. А того, що важкою хмарою тяжіє над нами, потрібно безповоротно позбуватися. Колись американський письменник Фолкнер писав, що «минуле не мертве. Воно навіть не минуле, адже присутнє сьогодні». Я з ним згоден. Розподіл на минуле, сьогодення, майбутнє — деякою мірою умовний. Існує безперервний потік буття, тому дуже часто межу між минулим і сьогоденням провести важко.

— Чи готові українці зі своєї історії винести позитивні уроки?

— Готові, але тільки за умови, якщо вони знають свою справжню історію. На превеликий жаль, чимало українців не знає своєї історії. Сьогодні мене сильно турбує невігластво та дезорієнтація суспільства у питаннях нашої минувшини. Коли люди плутають Другу світову війну з Троянською, вважають, що історія починається з моменту їхнього народження, а до них нічого не було й після них нічого не буде — це типовий погляд люмпена. Такі люди — на щастя їх меншість — ніколи за визначенням не будуть готові винести уроки з минулого. Справа навіть не у відсутності освіти, а в етичній позиції. Українці повинні зрозуміти: минуле нас до чогось зобов’язує. Ми несемо відповідальність перед тими людьми, цілими поколіннями, які жили на цих землях до нас.

«День» бачить свою місію в тому, щоби бути трибуною для розумних людей, які відчувають тяглість історії та мають що з цього приводу розповісти.

— Професійно займаючись історичною журналістикою, які Ви для себе зробили відкриття з минулого України?

— Зробив дуже багато відкриттів. Позитивне відкриття — переконався в тому, що європейськість України, яка простежується впродовж усього історичного минулого нашої країни, не є міфом. Це справжня реальність! Це історичне буття нашого народу. Ми маємо шанс і обов’язок цю тяглість української європейськості спрямувати в майбутнє. В цьому можна переконатися, ознайомившись з історією України від доби Київської Русі... й до наших днів. Але були й негативні відкриття. Від доби Руїни, смерті Богдана Хмельницького й до сьогодні українцям притаманні «три гетьманства», боротьба за булаву, «мискоборство», як це явище влучно узагальнила видатна поетеса Ліна Костенко. Це нас губить. На жаль, протиотруту цьому явищу важко знайти. Якщо ми не позбудемося «мискоборства», в нас не буде світлого майбутнього.

— Якось Ви сказали, що премія імені Джеймса Мейса для Вас «означає заборону писати абияк». Скажіть, наскільки сьогодні журналісти відчувають міру суспільної відповідальності? Чи вистачає журналістам фундаментальних світоглядних основ?

— На жаль, світоглядних основ багатьом із нас не вистачає. Чимало журналістів, будемо відверто говорити, не відчуває й міри суспільної відповідальності. Проблема в тому, що журналісти в нас соціально і матеріально залежні. Значна частина журналістів заангажована та «пригодована» певними політичними групами. Звичайно, в таких умовах журналісти будуть писати те, що від них очікують. Не зважаючи на те, чи відповідає це сучасним критеріям роботи медійників, європейським вимогам, зрештою, чи відповідає це взагалі правді. Навіть якщо людина є добрим аналітиком, справжнім професіоналом, їй сьогодні дуже важко працювати незаангажовано. Потрібно побороти передовсім себе, знайти в собі совість. Важко писати про те, що ти справді відчуваєш, а не те, що від тебе хочуть. Небажання, нездатність та неготовність писати правду, як на мене, найбільші перешкоди розвитку української журналістики. Якщо ти йдеш у цю професію, будь готовий писати правду, навіть якщо це тобі нашкодить, навіть якщо це ризиковано, навіть якщо це не схвалять.