Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Ми перебуваємо на початку шляху до свободи

Депутат від народу товариш Сухов
19 червня, 1999 - 00:00

Декілька разів харківський таксист Леонід Сухов писав листи
вищим керівникам держави з приводу недоліків у побудові суспільства. Писав
Брежнєву, писав Андропову, писав Горбачову. А потім настала перебудова.
Одного разу в його таксі абсолютно незнайомий пасажир сказав, що не вірить
ні в яку демократію й що не може людина з вулиці, а не від партії, стати
депутатом. Сухов миролюбно відповів: «А якщо спробувати?» «Та хто тебе
обере?» — здивувався пасажир.

Він спробував — і вийшло. Це був другий у Радянському Союзі
випадок самовисунення кандидата в депутати, причому людини невідомої, просто
таксиста. Час був такий. Харків'янам, мабуть, потрібна була людина не з
партноменклатури. І тоді потрібна була правда, у будь-яких її проявах.
На зустрічі з виборцями його спитали: «А чайові ви берете?» «Беру, якщо
дають, у мене сім'я велика». Ця нехитра фраза передавалася з вуст у вуста.
Цікаво, що зараз таксист Сухов каже деяким пасажирам: «З бідних чайових
не беру!». Хоч у нього відключили квартирний телефон за несплату.

На виборах у народні депутати Леонід Сухов переміг п'ятьох
висуванців від трудових колективів, а на виборах серед харківської депутації
у Верховну Раду — першого секретаря обкому КПУ Владислава Мисниченка. Час
був такий.

Він тоді говорив багато, але погано. Зараз він розмірковує
краще, мислить узагальненими категоріями, але теж багато. Може, тому в
організації «Трудова Харківщина», куди він приходить, його вважають демагогом.
Ти, кажуть, просто таксист, а в мене — дві вищі освіти. Але демагогія —
це своєкорисна брехня політика, а Сухов нічого зі своєї короткої політичної
кар'єри додому не притяг. Навіть роботу не поміняв.

Звичайно, він і залишився політиком. У тому розумінні,
в якому політики — всі, хто мислить й розбирається у владних процесах.
Звичайно, своєрідний, але чесність завжди своєрідна. Наприклад, Сухов вважає
себе щирим комуністом, хоча ніколи в партію не вступав, навіть не намагався.
Очевидно, на цих президентських виборах він буде голосувати за Петра Симоненка,
вважаючи, що той навряд чи переможе: у Симоненка немає міцної команди,
а виборцi ще не укрiпилися в думцi, що комунізм — це майбутнє…

Він вважає, що якщо чимось незадоволений у житті, то сам
має i впливати на перебіг подій. Але вже розуміє, що один депутат, байдуже,
партія його висунула чи він сам по собі, мало що змінить. Тому що тоді
була система, в якій було багато невпорядкованості, але шляхом голосної
критики, правдивої інформації від них, депутатів, що прийшли, як він каже,
«з місць», невпорядкованості можна було виправити. А тепер такої системи
немає, триває процес руйнування держав. Одиниця — нуль. І все ж він хотів
піти у Верховну Раду. Він написав листа до ЦК КПУ, в якому обгрунтував
таку пропозицію: секретарі партійних комітетів будь-якого рівня, аж до
найперших, не мають бути депутатами. Нехай працюють над системою заходів
щодо виходу з кризи, вивчають справу на кожному заводі. А парламентаріями
мають бути рядові комуністи. Пропозиція розуміння не знайшла. Звернувся
по підтримку до товаришів по таксопарку, як і десять років тому. Йому сказали:
«Голосувати за тебе будемо, а агітувати — ні. Зараз потрібні гроші, а в
тебе їх немає».

Дехто пам'ятає депутата Сухова за те, що в своїх репліках
на з'їзді і в інтерв'ю по телевізору «діставав» Михайла Сергійовича за
те, що він надто підкреслює роль Раїси Максимівни. Він же тепер бачить
Горбачова по-іншому. Він вважає його визначним діячем для Заходу й великим
руйнівником своєї країни. Це він сказав кореспондентові лос-анджелеського
телебачення «NBC». Він зумів повести за собою величезні маси людей.

А як же щодо його звички за все відповідати самому? Він
вважає, що не зумів висловити йому недовіру. Пересвідчившись, що з кожним
роком справи в країні йдуть дедалі гірше, незважаючи на його роботу у Верховній
Раді, Леонід Сухов вирішує подати у відставку. Умовив Лук'янов. «Їдь додому,
— каже, — порадься з товаришами, з виборцями. Як вони скажуть, так і роби».
Товариші сказали залишатися в Москві. Сухов прилучився до міжрегіональної
депутатської групи (пам'ятаєте цей прообраз опозиції?), разом з Оболенським
і ще кількома депутатами вони склали звернення до радянського народу. Вітчизна
в небезпеці — таким був його зміст. Звернення слід було зачитати з трибуни
п'ятого з'їзду. Горбачов не дає слова — він знає, про що піде мова. Оболенський,
Сухов, Куценко, Алксніс і ще декілька осіб блокують трибуну, домагаючись
включення питання до порядку денного. Тепер Горбачов демократично не проти.
Але він, майстер політичної інтриги, так повів з'їзд, що розбурхав честолюбство
Алксніса. Впродовж наданих півгодини говорить він, потім Куценко. Вони
звинувачують Горбачова в утиску демократії, в пориванні до диктатури. А
наданий час минає. І от для того, щоб зачитати звернення, залишається лише
п'ять хвилин. Слід було читати його відразу, а потім виступати з промовами,
вважає Сухов. І вони б урятували СРСР, впевнений він. «Коли ми блокували
трибуну, Єльцин сидів білий як крейда, а в Горбачова трусилися руки, почав
заїкатися. Вони про все вже домовилися, а тут ми могли зірвати…».

В одному інтерв'ю його запитали: не шкодуєте, що пішли
в депутати? Сухов відповів, що він зневажає той день і годину, коли висунувся,
і все ж вдячний долі за те, що вона дала можливість на власні очі побачити
тих людей, які в усьому винні. Що він зневажає номенклатурників і апаратників,
які готові служити кому завгодно, тільки б владу не втратити, але ще більше
зневажає людей, які сидять у залі, яким на все наплювати.

Це було на тому ж п'ятому з'їзді. Обговорювалося сакраментальне
питання, бути чи не бути СРСР. Сухов напружено вслуховувався в дебати.
І раптом поряд сусід сусіда питає: «Сашко, ти квиток додому взяв? А дітям
що-небудь прихопив?» Сухов повернувся: «Сашко, Батьківщину руйнують, який
квиток?» Той спокійно відповідає: «Льоня, ну який з мене депутат? Я — колгоспний
дояр!» «А що ж ти раніше цього не сказав, а зайняв місце справжнього…»

Проте Леонід Іванович намагається в усьому шукати закономірності.
Хто знає закономірності, той володіє ситуацією. Найкраще від усіх, на думку
Сухова, знав об'єктивні закони Сталін. Леонід Іванович його вважає найпрозорливішим
творцем, відкидаючи особисту образу: батько за службу в Російській визвольній
армії Власова був засланий у Казахстан, і Льоня побачив його лише через
тринадцять років. На його думку, розвал Радянського Союзу був продовженням
світової війни, тільки іншими методами. Противник підкупив партійних чиновників
і нових політиків, дискредитував владу. А країна була готова до розвалу
тому, що всі трудові колективи брали зустрічні плани на 20—30 відсотків
вищі, ніж забезпечувалися сировиною та комлектуючими деталями — відсотків
70—80. Навіщо? Для випуску браку.

Ці переконання можна розуміти, можна відкидати. Неможливо
лише відмовити йому в щирості. Так ця людина влаштована. Але одну його
думку важко спростувати. Леонід Іванович каже: «Найстрашніше, що сталося,
— це те, що ми стали вважати себе гіршими від них. Це було ними вправно
проведено».

Леонідом Суховим почалася й ним скінчилася коротка ера
народної демократії в СРСР. Тільки він не визнає, що закінчилася назавжди.

«Мавр зробив свою справу»?

Десятиріччю I з'їзду народних депутатів було присвячено
зустріч делегатів з'їзду — учасників Міжрегіональної депутатської групи,
котра відбулася в Москві 28—29 травня.

Своїми враженнями погодився поділитися з кореспондентом
«Дня» Ларисою РУДЕНКО учасник цієї зустрічі, член МДГ, нині позаштатний
консультант Комітету з питань оборони та національної безпеки Верховної
Ради Валерій ГРИЩУК .

— Зустріч проходила в Міжнародному університеті, президентом
якого є Гаврило Попов. Розпочалася вона з відкриття в Міжнародному університеті
погруддя Сахарова роботи американського скульптора Шапіро. Це, хоч як дивно,
перший пам'ятник Андрію Дмитровичу. Потім всі перемістилися в Будинок кіно,
де в фойє було влаштовано колосальну фотовиставку, ми із задоволенням згадували
ті часи. МДГ — це група, що об'єднувала нас за принципом активного бажання
істотних змін, хоча з багатьох питань, як показало життя, ми потім розійшлися.
Кількість членів МДГ на різних з'їздах коливалася від 150 до 350.

— Чи вшанував Єльцин своєю присутністю ваші збори? Адже
він своїм сходженням на політичний Олімп багато чим зобов'язаний МДГ.

— Збирався, але, як було сказано, через завантаженість
не зміг прийти. Він передав лише привіт, офіційного привітання не було.

— Хто був з наших?

— Збиралися багато хто. Але мало хто приїхав, окрім мене,
— Яворівський, Едуард Козин.

— Який загальний настрій, як оцінювали минулі 10 років?

— Вельми песимістичні оцінки. Звичайно ж, тоді уявлялося,
що все буде інакше. Характерний виступ Гаврила Попова: ми всі бачили вади
Єльцина, вони були очевидні; але ми всіляко сприяли його приходу до влади,
закриваючи при цьому очі на багато що; а треба було переходити в конструктивну
опозицію. І для України це теж вельми актуально — ті ж проблеми у Руху.
Незалежність далася нам легко, а ось хто скористався плодами...

Цікавим також був виступ Віктора Пальма з Естонії (він
був співголовою МДГ): «Лібералізм, демократія, по суті, утопія, якщо не
обставити все демократичними інституціями, ретельно опрацьованими законами,
котрі забезпечують реальну демократію, а не декларативну фікцію».

У контексті оцінки морального стану нинішньої влади часто
згадували Сахарова — як не вистачає його. Чи можна навіть уявити, щоб Сахаров
вступав у дебати, дискусії з такими політиками, як Жириновський чи Березовський.

З трибуни часто лунали попередження про загрозу лівого
реваншу, тоталітаризму — зокрема про це говорили білоруські друзі, які
зараз майже всі пішли в опозицію до Лукашенка у Народний фронт.

— Чим зараз займаються колишні члени МДГ? Чи присутні
в нинішній владі?

— У Росії якоюсь мірою — так. Єльцин все ж людина вдячна,
пам'ятає, завдяки кому значною мірою він розпочав своє сходження у владу
після його вигнання з МГК. Багато хто в науці, громадських організаціях.
А взагалі, як зауважила депутат з Латвії Костянецька, — нас використали...

— А чи згадували Станкевича, Собчака — це ж були зірки...

— У кулуарах говорили. Прикро все це. Зі Станкевичем взагалі
смiшні обвинувачення, з Собчаком же більш заплутана справа — чи то надумано,
чи то дійсно були серйозні правопорушення...

— Чи можна сказати, що ви — політичні романтики — були
усунені компартійцями, котрі набили руку на апаратних інтригах і іграх?

— Я не можу сказати, що було в МДГ багато романтиків. Був
просто певний настрій, що ось тепер все піде класно, за законами класичної
демократії. А на ділі все виявилося далеко не так. До класичної демократії
ще треба було довго і багато працювати. Школи бракувало...

— Якісь рішення були прийняті учасниками зустрічі на
майбутнє?

— На зустрічі були пропозиції ледь чи не партію створити,
але зійшлися на фонді підтримки, який і взяв би на себе місію регулярно
збирати нас — тобто створити щось на зразок політичного клубу.

Отже, «мавр зробив свою справу»... Міжрегіональна депутатська
група, до якої входили в основному інтелігенти і поборники демократичних
змін, але абсолютно не досвідчені в політиці люди, перетворилася на клуб
за інтересами. І їхня зустріч, котра сумно нагадувала всього лише зустріч
випускників, пройшла під загальне — «А пам'ятаєш?..».

ДО РЕЧІ

З виступу Л.Сухова на першому з'їзді народних депутатів
СРСР:

... Ми повинні вільно і відкрито висловлювати свою точку
зору з будь-якого питання, однак дехто з нас не повинен впадати в амбіції:
якщо я обіцяв виборцям, значить, уже завтра маю виконати свої обіцянки.

... Невідповідність заробітної плати визначеному життєвому
рівню — ось де необхідно шукати коріння наших проблем. Мої товариші по
роботі (водії таксі) кажуть: ми втомилися одержувати зарплату приниження
(чайові), ми хочемо одержувати зарплату гордості. Ми всі в нашому суспільстві
за існуючого господарського механізму не боремося з дефіцитом, а шукаємо
шляхи його створення: одні від цього жиріють, інші так жебраками й живуть.

Михайло БІДЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments