Мрія Єжі Гедройца

Мабуть, це рідкісний випадок у світовій історії, коли людина, яка живе в еміграції, далеко від рідного краю, призвела до радикальної зміни у міжнаціональних взаєминах: від ворожнечі до співпраці. Йдеться про постать і діяльність Єжи Гедройця — видавця і редактора польського журналу «Культура», що виходив у Парижі. Нащадок старовинного, спольщеного протягом століть, княжого литовського роду, він народився перед першою світовою війною у Мінську, де його батько був лікарем. Із демократичних переконань Гедройць-старший зрікся титулу князя. Молодий Гедройць пішов тим самим шляхом. Став справжнім демократом, але зберіг усі прикмети аристократа: незвичайну культуру поведінки у взаєминах зі співробітниками, чемність, такт, але водночас і необхідну дистанцію, яка не допускала простацьких манер. У нашій п’ятдесятилітній співпраці, не зважаючи на всі відмінності в поглядах на різні стратегічні й тактичні проблеми боротьби з комунізмом і націоналізмом, ніколи не доходило до гострих суперечок і конфліктних ситуацій.

Ми познайомились на берлінському «Конгресі свободи культури» у 1950 році, коли група західних і східноєвропейських інтелектуалів вирішила підняти боротьбу проти комуністичного наступу під проводом Іллі Еренбурга та його західних компатріотів — на платформі антифашистської боротьби за мир. Згадаймо: у міжнародній політиці йшла «холодна війна», яка поклала кінець колишньому альянсу Сполучених Штатів і Великої Британії з Радянським Союзом на основі рішень конференцій у Тегерані, Ялті та Потсдамі. Сталін власноручно знищив ті угоди блокадою Берліна 1948 року і фактично розподілом Німеччини та насильними методами компартій у країнах Центрально-Східної Європи і на Балканах.

Наша — демократичних антикомуністів — ситуація була складною, бо більшість західних інтелектуалів симпатизувала Москві. Але Берлінський конгрес культури змобілізував американських і західноєвропейських інтелектуалів та їхніх друзів, вихідців зі Східної Європи, до протидії. До тих зовсім нових структур долучились поляки з журналу «Культура» під проводом Єжи Гедройця. Він уже мав великий досвід видавця та редактора. Опинившись 1918 року у Варшаві, став прихильником Пілсудського та його концепції майбутньої федерації Польщі з Україною, Білорусією і Литвою. У 1920 р. зголосився на фронт проти більшовицької навали, яка під проводом Тухачевського і Будьонного йшла з гаслами «Дайош Варшаву! Дайош Берлін!». Польща війну виграла, але Пілсудський свою концепцію програв.

Під тиском Франції на Збручі з’явився перший в історії «санітарний кордон», себто почалося повне відокремлення від Радянської України. Єжи Гедройць намагався врятувати ситуацію. Після університетських студій (а він слухав, серед інших, і лекції українського історика Мирона Кордуби) створив незалежний двотижневик «Бунт Молодих», довкола якого зосередилась група невдоволених політикою влади діячів і журналістів, яка відмовляла українцям у Галичині, на Волині і Холмщині в автономії і реалізувала курс на асиміляцію. Другим завданням Гедройця і його співробітників було поширювати інформацію про події в Радянській Україні. Згодом двотижневик «Бунт молодих» став тижневиком «Політика», а Гедройц залучив до співпраці також українських авторів: редактора львівського «Діла» Івана Кедрина-Рудницького (дядька історика Івана Лисяка- Рудницького), поета Євгена Маланюка, молодого журналіста з Холмщини Геннадія Которовича (дядька сучасного київського музиканта Богодара Которовича) — як парламентарного кореспондента, одного з найкращих журналістів того часу. У 1940 році «Політика» мала стати щоденником, щоби поширити вплив на польське суспільство.

Наступ Гітлера і Сталіна у вересні 1939 року зламав ті плани і змусив Гедройця піти на еміграцію, спершу до Румунії, згодом на Близький Схід і до Італії, а по війні осісти у Франції. Там у місцевості Мезон Ляфітт побіч Парижа у 1947 році почав виходити тепер уже легендарний журнал «Культура», завданням якого було вести ідеологічну війну проти комуністичного поневолення і шукати шляхів до порозуміння зі східними сусідами Польщі. А це останнє було нелегкою справою.

Друга світова війна, найбільш жорстока і нелюдська в історії збройних змагань, поглибила польсько-українську ворожнечу, незважаючи на те, що українські солдати у польській армії і так звані «контрактові» офіцери — колишні петлюрівці — чесно воювали у вересні 1939 року. Але спроби українців під німецькою окупацією здобути хоч би скромну автономію у громадському, культурному і церковному житті в рамках системи Українських Допомогових Комітетів, зустріли з боку поляків гостре засудження, оскільки вони ставилися до таких спроб як до нібито зради дотеперішньої спільної держави. Проявом такого ставлення було вбивство напочатку 1941 року на Холмщині у селі Великі Верещі вчителя Михайла Остапяка, а потім уже кривавий потік братовбивчої боротьби покотився по всій Західній Україні і під кінець війни сягнув апогею в антипольській «етнічній чистці» на Волині. Після того здавалося, що між поляками та українцями вже ніколи не буде миру.

Проти такого песимізму підняв ініціативу редактор «Культури» Єжи Гедройць, хоча для багатьох його сучасників спроба замирення видавалась безнадійною. На рідних землях в умовах комуністичного тоталітаризму діалог був неможливий, а в двох діаспорах панував дух протистояння. Причиною були не так історичні обтяження, як наслідки регіонального походження серед більшості біженців. Польська еміграція складалася переважно з людей, які перед війною жили у Галичині та на Волині, а у роки радянської влади поміж 1939 і 1941 рр. були депортовані на Колиму і до Середньої Азії. Їх звільнено після нападу Гітлера на Радянський Союз на основі угоди між Кремлем і польським екзильним урядом генерала Владислава Сікорського і покликано до армії під командою генерала Владислава Андерса, донедавна в’язня Луб’янки (згодом одруженого з депортованою українкою зі Львова). Польська армія, зорганізована на території СРСР, одержала дозвіл від Сталіна (з огляду на Англію та США) на вихід до Ірану, а згодом на Близький Схід, де вона воювала проти німців у Північній Африці, а потім в Італії. Здемобілізована у Великій Британії, вона залишилась на острові і стала фундаментом для екзильного уряду Польщі. Вибух «холодної війни» викликав серед тих поляків надії на справжню «гарячу», себто третю світову війну, і на відбудову Польщі у старих кордонах. Популярним серед них було тоді гасло: «Одна бомба атомова — і ми вернемось до Львова».

Але і більшість української еміграції складалася з вихідців із західно-українських земель. Перша хвиля пішла на Захід уже у 1939 р. після «визволення», друга у 1944 му — внаслідок наступу Червоної армії. Для жителів центральних, а особливо східних регіонів України не було, з огляду на віддаль, а можливо й ментальність, таких можливостей для втечі. Біженці з тих регіонів були у меншості, і їх досить іронічно називали «східняками». Саме та меншість, вільна від антипольських комплексів виявилась згодом найбільш вартісним і розумним елементом української діаспори. Але західноукраїнська більшість, як і її польська антитеза, також мріяла про третю світову війну, сподіваючись на об’єднання «визволеної» України із втраченими регіонами Холмщини, Посяння і Лемківщини.

Ми, себто Гедройць з його прихильниками (а їх було небагато), і українські «реалітетники», як автор цих рядків, мій друг Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Кошелівець, Михайло Воскобійников та Іван Багряний, дотримувалися позиції, що третя світова війна була б загрозою для самого існування Польщі та України. Нашим девізом була психологічна або ідеологічна війна з імперією в ім’я еволюційного процесу від тоталітаризму до демократії без війни і проливу крови. Ми були переконані, що ми ту боротьбу виграємо. Це був не волюнтаризм чи віртуальний романтизм. Ми виходили з докорінного знання тоталітарної системи, її внутрішніх слабкостей, нездатності до модернізації і реформування. І хоч наші західні друзі комунізму й були переконані в тривкості й здатності до трансформації системи, а нас поблажливо називали «лицарями холодної війни», ми свою справу робили непохитно. А вона стала легшою, коли американці відійшли від доктрини «визволення» і перейшли до політичного й економічного змагання.

В обох діаспорах надії на третю світову війну розвіялись. Настала фрустрація, а деякі кола крайніх націоналістів почали шукати спонсорів у Чанкайші на Тайвані або в генералісимуса Франко в Іспанії. Але польсько-українське протистояння у діаспорі збереглося. А зі сходу надходили вістки про глибоку кризу «зрілого соціалізму» і моральну та матеріальну корупцію періоду брежнєвщини. У Польщі зростало загальне невдоволення і вибухали страйки та заколоти. Треба було шукати сміливих концепцій, щоби близький, як на нашу думку, упадок імперії нас не заскочив і не призвів до нових вибухів взаємної ворожнечі. У такій ситуації Єжи Гедройць вирішив кинути радикальне гасло поєднання поляків із білорусами, литвинами і українцями, проголошенням відмови від претензій на Вільнюс, Гродно та Львів, причому Львів у психології поляків мав ключову позицію. Коли у політичних колах польської еміграції розійшлися чутки про приготування акту зречення, до Гедройця почали приходити різні політичні блоки демократичного напряму — бо з іншими він не підтримував стосунків — і благати, щоб він цього не робив, бо його вб’ють польські шовіністи, вб’ють, а читачі «Культури» відвернуться від журналу і він пропаде. А твердий литвин-поляк вислухував мовчки ті заклинання, посміхався, курив папіроси, а наприкінці спокійним тоном мовив: «Дорогі панове, думаю, що Ви помиляєтесь. Я Вам глибоко вдячний за перестороги, але Ви побачите, що вони помилкові».

Незабаром «Культура» проголосила програму резигнації з колишніх східних земель Польщі ціною поєднання і співпраці з білорусами, литвинами і українцями. Польська діаспора була шокована, але, крім гучних протестів, нічого не сталося. Відійшло трохи передплатників «Культури», але не надто багато. Вирівняли їх українці, які зацікавилися журналом. Українська еміграція сприйняла заяву з обережним недовір’ям. Але число наших друзів почало зростати і захопило помірковані націоналістичні кола з груп «Пролог» та «Український Самостійник».

Але ті зміни були в центрі нашої уваги. Ми чекали відгомону на «сході», у нас дома, хоч проникнення кордонів і поліційних бар’єрів не було легким. Допомагали нам настрої морального розкладу польських комуністів. Гірше було з доступом на Україну, тому що в Києві не було західних дипломатичних місій, через які можна було б передавати матеріали. Рятувало нас радіо: американські радіостанції у Мюнхені, польське «Радіо Вільної Європи» під керівництвом колишнього підпільника Яна Новака-Єзьоранського, який з окупованої Варшави робив рейди до Лондона, і українська радіостанція «Свобода» давнього галицького демократа Михайла Демковича-Добрянського. Вони систематично передавали статті та дискусії з «Культури» в ефір. Ефект у Польщі був феноменальний, в Україні значно слабший.

Вирішальним для майбутнього був успіх у Польщі. На тлі системної ідеологічної кризи марксизму і всієї фальші польсько-радянської дружби ідеї «Культури» почали притягати щораз більше прихильників, особливо серед молоді. А коли у 1980 р. вибухнула масова опозиція «Солідарність», порозуміння з Україною стало на чолі завдань на майбутнє. Після упадку комуністичного режиму, нова демократична влада перейняла програму «Культури». Здійснилася мрія Єжи Гедройця, іменем якого буде названий ініційований мною Європейський колегіум польських та українських університетів у Любліні. Шкода, що й українська влада ще не усвідомила заслуг Гедройця і не назвала площі або вулиці в Києві його іменем.