Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

На периферії російської історії

16 липня, 2009 - 00:00

Тягнені владою російські історичні інституції та окремі дослідники непропорційно багато часу приділяють тому, що відбувається в історичному дискурсі сусідніх держав, забуваючи, що в їхньому власному минулому є чимало недодосліджених, контраверсійних і цікавих моментів.

Зокрема, йдеться про факти масового співробітництва росіян у період Другої світової війни з нацистською Німеччиною. Привертає до себе увагу та обставина, що ціла низка народів колишнього СРСР (калмики, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, кримські татари та інші) були репресовані саме за обвинуваченням у співробітництві їхніх представників із німецькими окупаційними органами. Але річ у тім, що представники всіх народів СРСР, що перебували на окупованій території, співробітничали з окупантами (за винятком циган і євреїв, через зрозумілі причини). Але покарані сталінським режимом були лише окремі, вибіркові національні групи. Зрозуміло, не міг бути покараний «керівний», як називав його Сталін, народ. Хоч його представники в справі колаборації відрізнилися ніяк не менше за інших (при максимально делікатних формулюваннях). Не можна сказати, що в нинішній Російській Федерації мало видано книг, опубліковано статей і наукових досліджень на цю тему. Але якось дуже вже старанно обходять її російські ЗМІ, гранично зосереджені на відповідних сюжетах, пов’язаних з Естонією, Латвією, Литвою, Україною, Молдовою. А даремно. Російські сюжети були б багатші й переконливіші. І на цьому фоні українська дивізія «Галичина» у ваффен-СС зовсім не вражає. ЗМІ Російської Федерації дуже довго кидали каміння, забувши, що самі живуть у «скляному будинку». Інша річ, що важко позбутися звички виступати в ролі верховного судді всіх інших, примушуючи їх постійно виправдовуватися й зберігаючи власний, дарований особливим положенням в імперії, імунітет. Дуже комфортно перебувати поза критикою і поза об’єктивними та безсторонніми оцінками себе, улюблених. Не таємниця, що в російських ЗМІ сформувався виразний звинувачувальний нахил стосовно сусідів і їхнього минулого, який, вочевидь, повинен підтвердити «святість» самих обвинувачів. А ось святістю саме й не пахне...

РОСІЙСЬКІ ЛЕГІОНИ ГЕНРІХА ГІММЛЕРА

2009 року в Москві у видавництві «ЯУЗА-ПРЕСС» вийшла книга Дмитра Жукова й Івана Ковтуна «Російські есесівці в бою». З неї випливає, що наймасовішим (в абсолютних цифрах) у військах СС було саме російське представництво (в іноземних формуваннях). Ні фламандці, ні скандинави, ні естонці, ні латиші, ні українці, ні білоруси змагатися тут із росіянами не можуть. Автори московської книги стверджують: «Приблизна кількість росіян, які пішли на співробітництво з СС, можна визначити в 100—120 тисяч осіб. Ця цифра, додамо, не може бути абсолютно точною, оскільки в низці випадків росіяни записувалися на службу як українці, білоруси, козаків, інгерманландці тощо» (с. 238—239). Отже, йдеться про десятки повнокровних армійських дивізій, що воювали на боці Гітлера. Особливе місце тут займає 15-й козачий кавалерійський корпус СС, в якому служило 25 000 росіян. При головному штабі СС був створений спеціальний орган — Резерв козачих військ. Воювали російські есесівці під біло-синьо-червоним прапором, а також під Андріївським прапором. Коли була створена перша російська національна бригада СС «Дружина» отаман генерал-лейтенант Є.І. Балабін у листі розповів про враження свого представника, що здійснив візит у цю військову частину: «Мій представник у генерал-губернаторстві під’єсаул Мойсеєв... побував у Любліні і там провів день під біло-синьо-червоним прапором у російському батальйоні СС».

Чудово зарекомендував себе у воїнстві Генріха Гіммлера й особливий російський полк СС «Варяг» («врагу не сдается наш гордый «Варяг»), сформований колишніми денікінськими офіцерами. Варто нагадати, що нині в Росії А.І. Денікін — національний герой, який оспівується особисто В.В. Путіним. Командував есесівським полком колишній капітан російської імператорської гвардії та офіцер Добровольчої армії Денікіна Михайло Олександрович Семенов. У Гітлера денікінець дослужився до штандартенфюрера СС. Як пишуть Жуков і Ковтун: «Серед особистого складу полку була значна кількість колишніх радянських військовополонених, при цьому близько 60% колишніх радянських офіцерів обіймали командні посади» (с. 136).

Чудово воювали за фюрера 29-а гренадерська російська дивізія СС і 30-а гренадерська російська дивізія СС.

РОСІЙСЬКА ВИЗВОЛЬНА АРМІЯ (РВА)

До кінця війни в складі РВА під командуванням колишнього радянського генерал-лейтенанта А. Власова діяли дві дивізії (близько 50 тис. осіб). До речі, 1920 року юний Андрій Власов у складі Червоної армії брав участь у каральних операціях проти українських повстанців на півдні Україні. В його штабі зібралася «блискуча плеяда» колишніх «пролетарських» генералів і полковників. Ось, наприклад, генерал-майор Благовєщенський І., колишній начальник Військово-морського училища ППО в місті Лібаві (Балтійський флот). Або генерал-майор Буняченко С., уродженець Курської губернії, також, між іншим, учасник каральних експедицій проти українських повстанців у період Громадянської війни. Щоправда, генерала він отримав уже у Власова, у совєтов далі полковника не пішов. А ось ще генерал-лейтенант РВА Жиленков Г. В цивільному житті секретар Ростокінського райкому ВКП(б) Москви. 1941 року — член Військової ради 32-ї армії, бригадний комісар.

Закутний Д.Є. — уродженець Ростовської області, генерал-майор РСЧА, командир XXI стрілецького корпусу РСЧА. Звєрєв Г. — генерал-майор РВА й радянський полковник. Малишкін В.Ф. — радянський генерал-майор, начальник штабу 19-ї армії. Мальцев В.І. — полковник радянських ВПС, з 1942 року — німецький бургомістр Ялти, керував формуванням у районі Сімферополя російських добровольчих частин вермахту. Меандров М. — полковник РСЧА, начальник оперативного відділу штабу 6-ї армії. Трухін Ф.І. — радянський генерал-майор, начальник оперативного відділу штабу Прибалтійського військового округу.

Були в РВА свої Герої Радянського Союзу: старший лейтенант, учасник фінської війни, в РВА командував російською ескадрильєю Антилевський Б. і капітан Бичков, також льотчик.

Про РВА в СРСР і нинішній Росії говорять найохочіше, очевидно, внаслідок загальної чисельної незначності її, і для того, щоб не привертати увагу до так званих «хі-ві» (від німецької абревіатури, що означає добровільних російських помічників вермахту). На відміну від РВА, «хі-ві» налічували близько 800 тисяч осіб. Симптоматично, що коли в СРСР переклали на російську мову й видали щоденники німецького генерала-полковника Гальдера, то вичистили всі численні згадки про «добровільних помічників».

ХТО Й КОГО ШАНУЄ?

Український морський офіцер Вадим Махно, укладач найцікавішого довідника про російські формування СС, написав у газеті «Флот України»: «За віру і Вітчизну» — це напис на меморіальній плиті, встановленій 1994 року в місті Москві за адресою Ленінградський проспект, 73А в храмі Всіх Святих на Патріаршому Подвір’ї з особистого благословення Патріарха Московського і Всієї Русі предстоятеля російської православної церкви Алексія II.

Наводжу повний текст: «Отаманам Краснову, Шкуро, Павлову, Доманову, Фон Панвіцу, Султан-Гірею Клич, Зборовському.

Генералам Туркулу, Хольмстон-Смисловському, Скородумову, Штейфону. Козакам 15-го Кавалерійського корпусу, полеглим за віру і Вітчизну». Хто ж ці отамани та генерали?

Вадим Махно називає їхні німецькі звання і посади: генерал кавалерії Краснов (генерал-лейтенант вермахта), з 1944 року — начальник Головного управління Козачих військ Головного управління СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

Генерал-лейтенант Шкуро, з 1944 року — начальник Козачого резерву Головного управління військ СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

Групенфюрер СС, генерал-лейтенант військ СС Фон Панвіц — командир 15-го Козачого кавалерійського корпусу СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

Генерал-майор Туркул — командир запасної бригади Козачого резерву Головного управління СС;

Генерал-майор Конюхов — командир 3-ї бригади 15-го корпусу військ СС;

Генерал-майор вермахту Штейфон — командир Російського охоронного корпусу вермахту в Сербії;

Полковник вермахту Зборовський — командир 1-го Зведеного козачого полку охоронного корпусу Штейфона;

Генерал-майор Скородумов — сформував Російський охоронний корпус вермахту в Сербії;

Полковник вермахту Павлов;

Генерал-майор вермахту Хольстон-Смисловський — командував Особливою дивізією «Росія» Абвера, 1-ю Російською національною дивізією вермахту, Російською національною армією вермахту.

Капітан I рангу Вадим Махно в кінці публікації повідомив досить красномовний факт: «...2007 року в станиці Єланська Ростовської області поставлений меморіальний комплекс (музей і архів) генералу Краснову...»

ЛОГІКА ЗВИЧАЙНА Й ЛОГІКА ІМПЕРСЬКА

Цікаво, чому, влаштовуючи всесвітні істерики з приводу меморіальної таблички де-небудь в Естонії або Латвії на честь місцевих антисталінських легіонерів, провокуючи пропагандистські «цунамі» стосовно вшановування ветеранів ОУН-УПА, які воювали проти нацистів, російські вожді й їхня обслуга зі ЗМІ абсолютно ігнорує те, що відбувається в них під носом? У сусідній країні формується настільки специфічна логіка, що скоро з її представниками стане просто неможливо адекватно спілкуватися й досягати хоч якогось взаєморозуміння.

Адже суцільно і поруч російські автори ухитряються з абсолютно вірних послань робити неправильні висновки. Ось, наприклад, є в Росії такий серйозний дослідник, як К. Залесський, укладач багатьох фундаментальних довідників, у тому числі й такого як «Хто був хто в Другій світовій війні: союзники Гітлера». — М., 2003. Чого вартий такий чудовий пасаж із передмови пана Залесського: «...до цієї книги включені і біографії тих, кого не можна зовсім беззаперечно назвати «союзниками Німеччини». Наприклад, це діячі українського націоналістичного руху, що очолювався Бандерою і Мельником, або ж філіппінські та індійські націоналісти, які пішли б на угоду навіть з бісом, лише б домогтися незалежності своєї країни. Бандера, той узагалі велику частину війни провів у німецькому концтаборі. Проте вони включені до цієї книги — якось рука не підіймається записати їх у союзники СРСР». Значить, якщо ти противник Сталіна, то автоматично є прихильником Гітлера?

А якщо ти противник Гітлера, то обов’язково сталініст?

Якщо з 1941 до 1945 року в’єтнамські партизани вели боротьбу з японськими окупантами, то це зовсім не означало, що вони були прихильниками французької метрополії. А коли вони вступили в озброєну боротьбу з французькими колонізаторами, які повернулися, це зовсім не свідчило про симпатію до Японії. Називати українських націоналістів союзниками Гітлера лише тому, що вони не були прихильниками Сталіна, — абсурд. Тут дає про себе знати стара імперська логіка — хто не з нами, той виплодок пекла. Те, що можна одночасно кинути виклик двом різновидам зла (нацизму і комунізму, гітлеризму і сталінізму), є чимось для свідомості російського історика абсолютно незбагненним. Хоч у конкретних текстах він сам описує цю боротьбу ОУН-УПА на два фронти. Наприклад, у статті про одного з найвидатніших командирів УПА: «Гасін Олексій (псевдонім — Рицар), один із керівників українських націоналістів, полковник УПА... 1943 року став одним із керівників партизанського руху в Карпатах (діяв як проти радянських, так і проти німецьких військ)...» Усе вірно в цьому випадку пише пан Залесський, але в результаті в нього й Олекса Гасін виявляється... «союзником Гітлера». Імперська логіка ще й не таке може творити з мозками розумних і освічених людей. На жаль. Але для мозку не дуже розумних і не дуже освічених людей наслідки зовсім уже непоправні. Особливо, якщо ці люди «при виконанні». На початку червня побудований Ю.М. Лужковим в українському місті Севастополі «дом Москвы» відвідали пан В. Корнілов (представник К. Затуліна в Україні) і пан Марков (депутат Держдуми РФ). На зборищі, що відбулося там, пан Марков оголосив усе керівництво України «реставраторами фашизму» і пропонував відправити його на в’язничні нари. А місцевий телеканал «НТС» (який деякі севастопольці пов’язують з Партією регіонів) регулярно демонстрував ці заяви в севастопольському ефірі, майже цілий тиждень... Свою пропагандистську істерику С. Марков увінчав величною фразою: «Я не вважаю Україну демократичною державою». Воістину. Демократична держава вже давно раз і назавжди викинула б іноземного політичного провокатора за межі своєї території.

У цьому контексті: чого варті всілякі пропозиції про створення якихсь російсько-українських спільних історичних комісій, якихсь спільних підручників тощо? У російській культурі, в духовній сфері, в історичній науці (яка все більше перетворюється в пропаганду), здається, остаточно й безповоротно переміг Подвійний Стандарт, що став альфою й омегою російською свідомості. Російська культура на наших очах втрачає свої діалогічні інтенції, стаючи культурою монологу, дуже гучного, оглушливого монологу, коли неможливо почути Іншого.

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments