Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Не Малоросія!

1 жовтня, 2003 - 00:00

Очаків, Дніпро-Бузький лиман. Між пляжем і Кінбурнзькою косою, яка відділяє лиман від моря, ходить с курортниками катер — борти синьо- жовті, на носi герб СРСР, над рубкою синьо-жовтий прапор і — назва «Сєдой капитан» виведена російською на лівому боці. Щоправда, голова капітана катеру аж ніяк не сива, а прикрашена чорнявим коротко стриженим бобриком з ледь помітними сріблястими вкрапленнями. Познайомилися, розговорилися. Колишній морський офіцер Віктор Куц уроджений українець, сам загалом розмовляє російською, але українську добре розуміє і на самому початку бесіди переходить на державну мову, хоча добряче приправлену суржиком. Служив він тут, в Очакові, зараз на пенсії, в курортний сезон заробляє перевозом відпочиваючих. В інші місяці роботу в місті знайти вкрай важко. Катер не його, а належить хазяїну. Пофарбовано плавзасіб, каже, без якогось символічного змісту, а синьо-жовтий прапор підняли на щоглу, щоб засвідчити належність його державі — Україні. Тій, де вони живуть і ходять по морю. Що для нього ця держава? Рідна країна, де зараз багато нещасливих людей. Очаків, наприклад, як роз’їдуться відпочиваючі, завмирає до нового сезону, оскільки не працює жодна фабрика, жоден завод. До людей капітан ставиться відповідно до їхнього характеру, поведінки, а не національної належності. Герб СРСР він з друзями десь відшукав і відремонтував спеціально, а потім повісив на катер як експонат. Чи вважає, що з часом у нас в країні стане краще жити? Думає, що краще він уже жив, а від колишнього хорошого життя залишився тільки той самий герб на носi судна.

Через той же лиман на косу і назад ходить інший катер — «Гермес». Капітан Олексій Алопський розповідає про себе охоче: він теж відставний військовий; дід його, Василь Алопський — українець за походженням (можливо, з домішками польської крові), мав власний цегельний завод і був шанованою в місті людиною. Більшовики завод експропріювали, а діда вислали на Соловки, де той безслідно згинув. Мати шкіпера — росіянка з Оренбурга, батько був цирковим борцем (кеп статурою сам атлет). Катер цей і трохи менший «Гермес-2» Олексій викупив у складчинху із братом, і тепер вони заробляють транслиманним перевозом. Капітан говорить, що його особисто мало цікавить національна належність людей, з якими доводиться жити і працювати в рідному місті — аби всі жили між собою мирно. Як він ставиться до незалежності України? Ностальгії за часами Радянського Союзу не відчуває. Головне, на його думку, щоб в нашій державі її громадяни мали можливість заробити собі на життя і щоб був у ній порядок. А загалом, упевнений О.Алопський, зараз нема колишньої закріпаченості людей, і той, хто має голову на плечах і бажання працювати, може більш-менш пристойно жити. Сам говорить російською, бо вчився в російській школі, і в місті, каже, нею розмовляє більшість.

Щоправда, офіційна статистика стверджує (цифри надали у міськвиконкомі Очакова), що під час загальноукраїнського перепису населення у грудні 2001 року українську мову назвали рідною понад 68% городян або на 13% більше, ніж згідно з переписом 1989 року, проведеного в СРСР, і одночасно в місті майже на 9% стало менше людей, які рідною визнають мову російську. Загалом з 17 тисяч жителів міста майже 13,4 тисячi чоловік (це більш нiж 78,3%) під час останнього перепису вказали, що вважають себе українцями, а більш нiж 3,1 тисячi городян (18,4%) — росіянами. Проте на вулицях, ринках, в магазинах, маршрутках Очакова державна мова (переважно у вигляді суржику) звучить не так часто, як витікає з пропорцій статистики. Та все ж значно частіше, ніж можна було очікувати в цьому південному регіоні країни. Утім, прямо-таки у відповідності зi статистичними пропорціями, українські корені мала більшість очаківців, з ким довелося спілкуватися автору цих рядків...

Медсестра Світлана Книга (уроджена Лисогор) — молода гарна жінка, виросла в українській сім’ї і в українському селі на Миколаївщині, в дитинстві з батьками переїхала до Очакова. У курортний сезон за рахунок відпустки працює масажисткою в санаторіях. Розмовляє російською та про Радянський Союз вже не згадує, але ремствує, що за часів незалежності жити стало важче. Заробітки у неї невеликі і заощаджувати доводиться навіть на цукерках для доньки-першокласниці. Вважає, що влада (як центральна, так і місцева) про людей не турбується, що на виборах нема з кого вибирати.

Організатор екскурсій Ольга Тюренкова — росіянка, давно з сім’єю живе в цих місцях і нікуди виїжджати не збирається. Розповідає, що гіди, переважно вчительки з Миколаєва, ведуть екскурсії російською, оскільки досить багато приїжджає курортників із Росії.

Турботи міського голови Очакова Анатолія Карпенка (він вперше обраний у 2002 році) в принципі дуже схожі на клопоти мерів інших міст: звідки взяти гроші до міського бюджету, як залучити інвестиції, як побудувати котельні і дати тепло в квартири, воду, як має розвиватися курортна інфраструктура — перелік може вийти дуже довгим. Мер, сам колишній командир військової частини, говорить, що Очаків раніше був не тільки курортним містом, але й базою дислокації досить значних армійських і флотських з’єднань і частин, і тому близько третини його жителів — колишні вояки. Себе він називає русько- українцем (мати — росіянка). Великі надії на краще життя, що пов’язувалися з проголошенням незалежності України, на його думку, не справдилися. Мер каже, що вважає себе членом КПРС і зберіг партквиток, хоча зараз ні до якої партії не входить. Проте думає, що Радянський Союз як країну відновити вже неможливо, але потрібно об’єднувати зусилля передусім із колишніми сусідніми республіками на засадах відкритих кордонів, вільної торгівлі на взаємовигідних умовах, спільного вирішення енергетичних проблем. Причому, за його словами, російські підприємці виявляють значно більшу активність у впровадженні в місті бізнесових проектів, ніж українські.

Ще факт статистики: за даними, які представила «Дню» заступник голови Очаківської райдержадміністрації Гражина Антонова, в районі, «столицею» якого є Очаків, живе теж близько 17 тисяч чоловік, а частка українського населення ще більша, десь 85%. Тобто, якщо виходити суто з етнічного складу, цей регіон можна вважати більш українським, ніж багато інших на теренах нашої держави. Складніша справа з мовною ситуацією, але і тут становище не може вважатися екстраординарним. Хоча навряд чи приємним для державної мови є те, що в курортних зонах тут практично не можна знайти україномовних газет і що в ефірі FM-радіостанцій, в кафе, на дискотеках, тих же катерах звучить всуціль російська попса. Проте ремствування на зросійщеність півдня країни (Крим у цьому контексті слід розглядати окремо) і низьку державницьку свідомість тамтешнього населення, які періодично доводиться чути від тих чи інших політиків з правого табору, свідчать скоріше про прихильність останніх до усталених стереотипів і нездатність своєчасно ревізувати їх. Зрозуміло, що не можуть не турбувати дані соціологічних опитувань, які фіксують відчутні коливання настроїв наших співгромадян щодо суттєвих питань, пов’язаних із становленням України як незалежної держави. Причому часто найбільше негативних оцінок припадає на східні і південні регіони. Причини певного розчарування людей соціологи теж вказують достатньо впевнено: збідніння значних прошарків населення. Власне, описані вище зустрічі в Очакові (загалом їх було більше) могли б вважатися в певній мірі прикладами зазначених тенденцій. В той же час очевидно (про це свідчать також і згадані розмови, і інші спостереження автора), що в тих краях люди в переважній більшості сприймають незалежність України як природний стан речей, усвідомлюють себе її громадянами і саме із зазначеним фактом пов’язують свої плани на майбутнє. У цій країні вони хочуть пристойно жити, відчувати себе гідними громадянами, народжувати і виховувати дітей в надії, що на батьківщині їх чекають хороші перспективи. І верхом безглуздя було б ставити питання про радикальну дерусифікацію як названих регіонів, так і України загалом, заклики до чого іноді лунають в певних колах вітчизняного політикуму. В таких питаннях посилений тиск безсумнівно викличе зворотну реакцію, оскільки зачіпатиме сферу вкорінених уподобань. Водночас чим далі, тим нагальнішою в українській державі стає проблема захисту титульного народу від культурної та інформаційної експансії з боку Росії, внаслідок якої розмиваються як мовні, так і інші нарідні засади самоідентифікації українців. А тому, думається, що набагато продуктивнішим з боку сил, які заявляють про необхідність дерусифікації, було б зосередження зусиль на розробці, послідовному відстоюванні і пропаганді системної культурної, інформаційної, мовної і освітньої політики держави. І ця політика має бути спрямована як на забезпечення самореалізації титульного етносу, так і на збереження і примноження культурних надбань інших народів, що населяють нашу країну, з перспективою конституювання українців як політичної нації. На рівні Конституції і окремих законів певні важливі напрямки взято, але слід визнати, що за 12 років незалежності України вони розвинуті слабо.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments