Не «жить на готовизні»

Видатний український поет і науковець Микола Зеров, який серед багатьох інших загинув мученицькою смертю в урочищі Сандармох, 1926 року написав сонет «Лотофаги». Ось його кінцівка:

«...з глибини
Землі своєї
принесли вони
Поживу нам солодку
і незнану.
І їли ми, і забували дім,
Сім’ю й родовище,
в краю чужім
Ладні довіку жить
на готовизні».

Лотофаги — міфічне плем’я, яке згадує Гомер в «Одіссеї». Вони харчувалися квітками лотоса, який дарував забуття. Кожен прибулець, який скуштував екзотичну їжу, більше не хотів повертатися додому.

Тепер цей переспів античного сюжету прочитується, як похмуре пророцтво. Кожне покоління, яке відмовляється пригадувати власне минуле, забуває дорогу додому, поводиться так, ніби лотос став його щоденним харчем.

Сьогодні ми справді маємо справу із проблемою зв’язку часів. Це означає, що ми нарешті маємо видобути із забуття наше минуле і зробити його фактором сучасності. Здавалося б, це завдання виглядає не таким уже й непідйомним в епоху домінування ЗМІ і швидкого поширення інформації. Але зусилля газети «День» на тлі загального збайдужіння й короткотривалої пам’яті медіа виглядають радше поодинокими. Відтак вони, безперечно, заслуговують найвищої поваги і можуть бути прикладом для наслідування.

1937 рік знаменує собою прірву в історичному розвитку української інтелігенції. З того часу частина інтелектуалів, яких оминула доля М. Куліша, М. Зерова, В. Підмогильного, Л. Курбаса та багатьох інших, змушена була, перефразовуючи Євгена Маланюка, «проміняти кларнет на пофарбовану дудку». Це катастрофічна лакуна для «гуманітарної аури нації» (Л. Костенко), яку тепер треба заповнювати спільними зусиллями.

Відповідати на запитання: «Чому варто пам’ятати про Сандармох?» незручно з кількох причин. Але насамперед тому, що це надто очевидно. Варто бути готовим до того, що історія змушуватиме кожне покоління відповідати на очевидні запитання. Власне, у цьому завдання теперішньої української інтелігенції — уміти відповідати на запитання, які вона вважає давно з’ясованими чи простацькими.

Аргументи проти історичних ініціатив, гадаю, можна звести до таких тверджень: не варто жити минулим, треба орієнтуватися на майбутнє; не слід акцентувати на трагічних сторінках минулого, натомість — пригадувати звитяжні події, які можуть зміцнити нас у вірі в те, що українську історію можна читати і без заспокійливих засобів.

Перше заперечення: минулим справді не варто жити. Проте майбутнім — також. Досвід тоталітарних держав ХХ століття показав, що обіцянки світлого майбутнього можуть зробити абсолютно нестерпною сучасність. «Загірна комуна» Миколи Хвильового може бути яскравим і промовистим свідченням цього. Вибираючи якийсь із часових пластів, варто все ж зосередитись на теперішності, бо, як висловився свого часу письменник Клайв Льюїс, «теперішність саме та точка, в якій час торкається вічності». Проте вибирати, пам’ятаючи, що сучасність є наслідком минулого. Сьогодні нам певною мірою бракує запалу середньовічних інтелектуалів, які настільки шанували своїх попередників, що називали себе карликами, які сидять на плечах велетнів.

Щодо відзначення винятково сумних дат, то можна зрозуміти тих, хто противиться відновленню трагічних сторінок історії. Зрозуміти — і поспівчувати. Адже нездатність до співпереживання і скорботи багато про що свідчить — насамперед про духовний клімат нашого часу. Кожна річниця Голодомору стає викликом для багатьох телевізійних мовників, для яких розважальний контент став справжнім «лотофагівським лотосом», тому навіть один день у році вони не можуть присвятити пам’яті.

Вірш М. Зерова, незважаючи на песимістичну візію, яка справджувалася впродовж десятиліть, містить і застереження, яке допоможе нам уникнути спокуси Одісеєвих супутників. Не варто жити на «готовизні». Це давнє слово, що означає приготовану їжу, провіант. У переносному значенні «готовизною» для нас є радянська версія історії, антиукраїнські концепції деяких «істориків», комерційно-розважальне наповнення медіа, яке зумовлює байдужість, пасивність і зашкарублість. Від усього цього треба відмовитись. Справжнє пізнання минулого передбачає активну позицію.