Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Одна нація — два патріотизми?

Газета «День» у Київському державному лінгвістичному університеті
18 січня, 2001 - 00:00

Iнтелектуальний рівень читачів «Дня» видно за нашою поштою. Але нещодавно стався безпрецедентний випадок. Публікація в нашій газеті статтi «Розвиток — не наша ідея?» , що належала перу відомої української журналістки й письменниці Любові Ковалевської (№206 від 10.11.2000 р.) стала предметом обговорення на міжкафедральному семінарі «Ідеологічні та історичні передумови соціальних трансформацій в Україні», що пройшов у Київському державному лінгвістичному університеті. Любов Ковалевська і кореспондент «Дня» з цікавістю прийняли запрошення шановних науковців.

«День» завжди був інтерактивною газетою. Так сталося, що дискусія навколо статті Л.Ковалевської на декілька гарячих годин залишила шпальти газети, щоби знову повернутися. Крім статті нашого шанованого автора, учасники семінару (а це бiльше 20 чоловік), що представляли три кафедри КДЛУ (філософії, історії України та зарубіжних країн i соціально-економічних наук), використовували під час підготовки семінару та дебатів чимало матеріалів, опублікованих у «Дні» — «Історична» дискусія, статті Сергія Удовика...

Треба відзначити, що винесені питання семінару (методологія соціальної філософії, суспільство в контексті життєдіяльності людей, ментальні джерела нашого буття, узгодження прав індивіда і прав нації, взаємовідносини між елітою та нацією...) безумовно, потребують грунтовного обговорення. На думку завідувачки кафедри філософії КДЛУ, доктора філософських наук, професора Інни Бондарчук, «актуальність суспільних процесів не виключає осмислення, коли наприклад, ми починаємо обговорювати проблему становлення нації як суб’єкта політики, то виникає багато різноманітних методологічних підходів. Відмова від історичного матеріалізму пішла досить оригінальним шляхом. Замість нових ідей в політиці ми отримали конкуренцію фігур і форм. Замість нових ідей в економіці звертаємося до економічних теорій початку ХХ століття. Ми компенсуємо проблеми духовного порядку за рахунок звернення до християнства (в першу чергу церкви як його атрибута); в заклику про «відродження нації» присутній елітоцентризм, який врешті-решт відтворює прерогативи і принципи минулого. Але ж перед нами зовсім інший тип суспільства! Для формування еліти потрібно створити умови для розвитку кожної особистості».

Стаття Любові Ковалевської, на думку більшості учасників семінару, піднімає таке болюче питання: світ цінностей, з якого ми повиннi дивитися на проблему батьківщини — це, в першу чергу, світ цінностей моральних. Національний егоїзм не можна сумістити з християнською заповіддю любові до ближнього. У нас, за вдалим висловом кандидата філософських наук Тетяни Суходуб, превалює «барикадне мислення» — хто не з нами, той проти нас. Якщо ти не належиш до ідеологеми, яка нав’язується, культивується як найбільш значуща (поліетнічність суспільства, наприклад) — значить, ти «п’ята колона». Людина може бути іншою, за класичною фразою Бердяєва,«личность — это целое, которое соотносится с духовной культурой в целом». Не жертовності ми повинні вимагати від людей, не особистою жертовністю вимірюється моя патріотичність. Заклання людей на олтар ідей — це не вихід. В такому випадку про ідею саморозвитку не може йти мови. Величезний розрив між владою і народом, який не розуміє конкретної проблематики. Тут потрібен голос інтелігенції. Що ж ми бачимо? Домінування однієї позиції, непрозорість її і як наслідок — пасивність людей. Наше суспільство знаходиться у стані глибокої депресії. А що людина робить у такому стані — ховається... Держава, що не забезпечує саморозвиток суспільства, не виконує своїх функцій».



Доповідачі говорили про нашу звичку закохуватися в поняття, які беремо як «відмичку» до якихось проблем. Ми не аналізуємо характеру наших запитань до минулого. Домінує романтичний синдром у ставленнi до минулого. Але з ним треба вести діалог для подальшого розвитку. Сама експлуатація ідеї «відродження нації» призвела до вихолощення змісту цього терміну і не спрацьовує. Кандидат філософських наук Анатолій Саприкін наголосив, що «культ споживання веде до пасивності. В статті I (ч.1, п.1) Конституції Німеччини говориться: «Гiднiсть людини недоторканна, поважати й захищати її — це є обов’язком усіх органів державної влади».

Не можна сказати, що не було опонентів у Любові Ковалевської. Так, доктор історичних наук Юрій Терещенко навів деякі суперечливі непослідовності зi статті (на його думку, той же Олександр Довженко часто плутав національну свідомість iз постулатами комуністичної ідеології, не українські «дурні», а саме радянські, підірвали Лавру і Хрещатик...)

Зі свого боку, Любов Ковалевська прагнула довести, що у нас, українців, забагато міфів про себе, що «повернення до витоків», тобто бажання у будь- якому разі добитися «відродження нації», стає самоціллю. «Коли ми говоримо про опозицію ідеям, треба зазначити, що в ідеї взагалі не може бути опозиції і це не значить, що їй не можна опонувати, тому створювати опозицію на рівні суспільства — це «дорога в нікуди». Ідей повинно бути багато, вони можуть бути різні. Саме таким чином створюється елітарна атмосфера. Людину створюють не обставини, а спротив їм; і коли ваші мізки будуть чинити спротив іншим ідеям (це не значить, що ви це робите на рівні особистості), то ви і народжуєте щось зовсім якісно інше. Самоорганізація. Нація, яка ставить за мету «відродження», а не розвиток — це приречена нація. Чому? Самоорганізація повинна проходити на рівні цілей, а не ідей. Методологія потрібна, але й потрібна загальна понятійна мова. Японія почала йти вперед саме тоді, коли почуття неповноцінності досягло в суспільстві пікового стану. Тоді ця «махрова азіатчина» почала ворушитися. В середині ХIХ століття влада домовилася з народом на таких страшних, нелюдських умовах (12-годинного робочого дня, платня за вiком...), і суспільство «запрацювало». Сьогоднішня криза в Україні — це, з одного боку, закостеніла політична система, кланова, яка й завела нас в глухий кут i, знову-таки, економічна рецесія мислення... Я хочу йти до Європи початку ХХI століття, а не до Азії часів Чингісхана... Є в світі еталони, є маса суспільств в ньому, які «відбулися»; проблеми наші від того, що постійно нам намагаються одягти «свої» маски. Нам нічого тягнути свої «махрові» стандарти до Європи, своє «відродження». Що таке громадянське суспільство, демократія? Ми повинні націю розглядати тільки як політичну, а не етнічну складову. І жодні права нації не перекриють прав людини. На цій гуманістичній платформі розвивається все західне суспільство. Якщо увесь світ розвивається за спіраллю, то Україну постійно хочуть загнати до замкнутого кола. Наївна нація — чи це добре насправді? Так, нам не вдалося через багатовіковий колоніальний гніт «насолодитися свободою». Але не через смакування цієї «насолоди» у нас держава відбудеться», — впевнена Любов Ковалевська.

Жодному народу ізоляція не принесла нічого доброго. Один з варіантів ксенофобії — це культ виключно «свого». Необхідно дуже підозріло ставитися до кожного нового наступу «патріотизму», від якого тхне мегаломанією, що ми «най-най» (перелік можна продовжувати до нескінченності...). Справжній патріотизм виникає з любові і до любові ж повинен вести. Якась «особлива» любов до свого народу без критичного чинника не може допомогти збудувати справжню демократичну державу.

...У великого польського поета Чеслава Мілоша є чудові рядки, які є квінтесенцією й відображають усю суть полемічної роботи нашого постійного автора:

...Многомиллионноголовый Зверь

хочет слышать лишь приятные вещи.

Хочет слышать, что он великолепный,

героический, мудрый, благородный,

Толерантный, милосердный,

великодушный,

нравственно безупречный,

Хочет, чтобы им восторгались,

называли вдохновеньем мира,

Ставили его в пример за его

достославные деянья...

Сергій МАХУН, фото Володимира РАСНЕРА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ