Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Остання адреса — Соловки

29 січня, 2004 - 00:00


У видавництві «Сфера» вийшло друге видання книги «Остання адреса: розстріли соловецьких в’язнів із України в 1937— 1938 роках». Архівні документи НКВС, уперше опубліковані 1997 року до 60-річчя трагедії, відкрили одну з найчорніших сторінок української історії — правду про масове знищення кращих представників української інтелігенції та науки.

Видання документального літопису соловецької трагедії «Остання адреса» — результат багаторічної роботи фахівців державного архіву СБУ, українських істориків-дослідників і ентузіастів Санкт-Петербурзького науково-інформаційного центру «Меморіал».

Випуск першого видання розтягнувся на три роки. До першого тому, який побачив світ 1997 року, увійшли «розстрільні» протоколи засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області. Згідно з цими документами, в жовтні — листопаді 1937 року під час спеціальної «чистки», приуроченої до 20-річчя революції, було фізично знищено в’язнів Соловецького табору — Леся Курбаса, Миколу Куліша, Матвія Яворського, Валеріана Підмогильного, Григорія Епіка, Антона Крушельницького, Олексу Слісаренка… Загалом було розстріляно 1111 осіб, третина з яких українці. Україна тоді вперше дізналася точну дату й обставини їхньої загибелі, включаючи прізвище вбивці — капітан держбезпеки Михайло Матвєєв власноруч виконував вироки.

1998 року видавництво «Сфера» випустило другий том «Останньої адреси», що узагальнив внутрітабірні документи: працівники НКВС на Соловках скрупульозно шпигували за життям в’язнів і постійно відстежували їхні настрої, що представлено в опублікованих оперативних матеріалах, доносах і службовому листуванні.

А 1999 року, коли під час роботи дослідників було виявлено нові факти про українських жертв соловецької трагедії 1937—1938 років, виникла необхідність випустити третій том.

Перше видання було випущено порівняно невеликим тиражем, і масовий читач зміг ознайомитися з матеріалами, що містяться в ньому, виключно за численними газетними публікаціями, приуроченими до 60-річчя соловецької трагедії. На жаль, сенсаційні документи в оригіналі стали доступними тільки вузьким фахівцям, а з огляду на те, що їх видання розтяглося на три роки, тритомник вийшов дещо нецілісним. Це, як визнають самі укладачі в передмові до другого видання, «ускладнювало дослідникам використання всього комплексу документів і матеріалів».

Вихід довгоочікуваного другого видання став можливим завдяки фінансовій підтримці Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) та Фонду розвитку єврейських общин у Росії та в Україні — наприкінці 2003 року видавництво «Сфера» випустило виправлене й доповнене друге видання «Останньої адреси».

Його укладачі — співробітники державного архіву Служби безпеки України та Інституту політичних й етнонаціональних досліджень Національної академії наук України — упорядкували документи таким чином, що з виданням можуть працювати не тільки фахівці, але й усі, хто цікавиться українською історією, зокрема й масовий читач.

Книзі передує дослідження Володимира Пристайка, Олександра Пшенникова і Юрія Шаповала «Соловецька трагедія 1937—1938 років: причини і наслідки», одним з епіграфів до якого автори взяли пророчі слова українського режисера Леся Курбаса, які він написав ще в серпні 1935 року: «Я дедалі більше переконуюся, що нас вирішили повільно, але планово фізично знищити зовсім».

Друге видання складається із п’яти розділів. Перший окреслює саму роботу дослідників, розповідає, як і завдяки кому вдалося встановити правду про соловецьку трагедію — укладачі вшановують пам’ять директора Санкт-Петербурзького центру «Меморіал» Валентина Іофе, який відкрив місце розстрілу українського Відродження — урочище Сандармох. До розділу «Шлях на Соловки» включено архівно- слідчі справи майбутніх соловецьких в’язнів, а матеріали оперативної розробки ув’язнених і документи з табірних справ, на основі яких кожного з них засудили до страти, називаються «Внутрітабірна «змова». Розстрільні протоколи надруковано в четвертому розділі книги. В останньому, п’ятому розділі, вміщено спогади тих, кому пощастило вижити.

Укладачі книги немов залишаються за кадром — висловившись у передмові, вони більше не втручаються. Картина трагедії сама постає перед читачем у всій своїй повноті та жорстокості. Безликі документи йдуть один за одним, розгортаючи трагедію кожного людського життя, загубленого на Соловках. Ця безмовна драматургія протоколів допиту, свідчень, вироків, а потім — табірних характеристик, агентурних записок, рапортів і, нарешті, актів про виконання вироку не потребує коментарів.

Укладачі другого видання «Останньої адреси» провели не тільки блискучу дослідницьку, але ще й драматургічну роботу з документами — вони розташували їх так, що читач залишається віч-на-віч з безпощадною реальністю Соловецької в’язниці особливого призначення і похмурою атмосферою тридцятих років минулого століття.

Ось шлях на Соловки для українського драматурга Миколи Куліша — останній допит від 25 грудня 1934 року:

«Запитання: Чи продовжуєте ви наполягати, що пред’явлене вам обвинувачення неправильне?

Відповідь: Ні. Я визнаю, що я був активним учасником к.р. української націоналістичної організації, яка ставила на меті повалення Радвлади на Україні шляхом організації збройного повстання та здійснення терористичних актів над рядом керівників партії та Радвлади. Записано з моїх слів правильно і мною прочитано».

Далі подається «внутрікамерна розробка» Куліша, датована 1935 роком:

«Про становище України 1932—1933 рр. він каже, що вона була приречена на голодне вимирання. Він розповідає, що вірив, що було багато померлих. І зараз ще Куліш стверджує, що радянські органи навмисно не реєструють смертність, аби приховати те, що відбувалося на Україні».

А ось біографія, за версією НКВС, українського режисера зі світовим ім’ям Леся Курбаса:

«Держтеатр «Березіль» Курбас зробив рупором українського націоналізму і з цих позицій не сходив до жовтня 1933 р., коли його усунули з головного режисера. У грудні 1933 р., ще до арешту, у Курбаса відібрали звання народного артиста Республіки. Як Курбас переносить ув’язнення і як розуміє його? На ув’язнення він дивиться, як на натуральний факт, і визнає, що він заслужив своє покарання, але що це — робота російських чорносотенців-шовіністів».

Курбаса розстріляли 3 листопада 1937 року. А смертний вирок йому трійка УНКВС по Ленінградської області винесла на основі такої довідки, складеної 9 жовтня 1937 року:

«Перебуваючи у Соловецькому таборі на керівній роботі по лінії театру, наполегливо підбирав до нього кадри виключно з українських к-р націоналістів. Спілкувався з українцями Ірчаном-Баб’юком, Баб’яком, Владимировим, Гоккелем, Генріксом, у середовищі яких говорив, що в «Радянській Україні панує диктатура чорносотенної російської кліки і що ця кліка знищила ленінську національну політику, українську культуру та знищує українську мову».

До «справи Леся Курбаса» укладачі подають ще один страшний документ. Це лист генеральному прокурору СРСР від В. Чистякової, дружини Курбаса, датований 1956 роком:

«У зв’язку з тим, що протягом понад 18 років я не маю жодних даних про долю мого чоловіка Олександра Степановича Курбаса, засудженого в 1934 р. на 5 років перебування в таборах, прошу Вас розглянути наявні у його справі матеріали і повідомити мені про місцеперебування його, якщо він живий, і Ваш висновок про можливість його реабілітації».

Чи слід говорити, що подібні документи, написані близькими засуджених українців радянській владі та датовані 50 ми, 60-ми, а іноді й80 ми роками, є чи не в кожній справі?

Книга «Остання адреса» — це дійсно академічне дослідження про соловецьку трагедію 1937—1938 років. Укладачі провели величезну роботу, аби заповнити цілий пласт української історії, яку від нас ретельно приховували за грифом «Цiлком таємно», так само як і правду про голодомор 1932—1933 рр. Друге видання робить цю правду доступнішою для кожного українця, а не тільки для вузьких фахівців-істориків.

Радує той факт, що кошти на друге видання «Останньої адреси» меценати в особі Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) та Фонду розвитку єврейських общин у Росії та в Україні виділили не з нагоди чергової круглої річниці Соловецької трагедії, коли вони могли б розраховувати на відомий рекламний ефект у пресі, що знову звернулася до цієї теми, а саме зараз — можна сказати, в робочому порядку.

Відновлення істинних подій та фактів української історії ХХ століття — це копітка праця ентузіастів і патріотів, яка потребує фінансової підтримки меценатів і політиків постійно.

Дмитро БЄЛЯНСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments