Прогнози Волкова

— У четвер минулого тижня в українському парламенті знову була паралiзована робота. Приводом послугувало питання про напрaвлення до Конституційного Суду законопроектів щодо політичної реформи. Результатом протистояння провладних і опозиційних сил стало закриття засідання парламенту без яких-небудь прийнятих рішень не тільки з даного, а й з усіх інших питань порядку денного. Як ви оцінюєте цю подію? Якими у її світлі вбачаєте подальші перспективи політичної реформи в Україні?

— Я багато думав над цією ситуацією. Стосовно позиції Віктора Ющенка (я би поки не говорив про позиції «Нашої України» загалом ), то вона абсолютно зрозуміла і логічна з прагматичного погляду. Людина настільки впевнена у своїй перемозі на майбутніх президентських виборах, що розглядає чинні президентські повноваження як свій політичний трофей. І він не має наміру ділитися ним із ким завгодно і в ім’я чого завгодно. Звідси і прагнення будь-якою ціною зірвати процес внесення змін до Конституції, що ми і спостерігали.

Проте мене більше хвилює інше. А саме — позиція представників більшості. Припустимо, питання, що стосується політреформи, було сформульовано юридично некоректно. Але є ж цілий ряд людей, які готували порядок денний і були зобов’язані передбачити такий розвиток подій. В підсумку опозиції була дана можливість скористатися допущеним юридичним казусом на свою користь. Мене дивує, чому, коли Головатий вийшов на трибуну і чітко висловив претензії до порядку денного, ніхто з представників більшості не піднявся і не навів контраргументів, а також пропозицій, як вийти з даної ситуації. Більшість просто спостерігала за тим, як опозиція блокує трибуну і не дає голові Верховної Ради Володимиру Литвину провести голосування. Схоже, що депутати, на яких сподівається наш Президент, — люди, які його «нібито підтримують», — у питаннях політичної реформи насправді виявляються лиш сторонніми спостерігачами. Вони або не можуть, або не хочуть активно брати участь у цьому процесі. Результат від цих дій однаковий, тобто дорiвнює нулю. Вони добре влаштувались — їхній бізнес не чіпають, вони пристойно заробляють, і при цьому скромно мовчать та тихенько спостерігають — чим все закінчиться. Але це поки що. Далі вони шукатимуть собі інший «дах» й іншого «господаря». І дуже швидко із задоволенням туди перейдуть. І це образливо. Те, що у четвер президентський законопроект не пройшов, — серйозний дзвінок діючій владі. Він свідчить, що політичний стрижень, на який Президент міг би спиратися у справі здійснення проголошеної ним і підтриманої народом реформи системи влади, у парламенті відсутній.

— Можливо, депутатів із більшості також не влаштовує політична реформа, ініційована главою держави?

— Я думаю, справа не в тому, влаштовує їх політреформа чи не влаштовує. Просто основна їхня частина навіть поняття не має, про що йдеться. І не хоче мати. Подивіться телевізор, хто виступає з даної теми. Виступають вчені, політологи, правознавці. А народні депутати, які повинні голосувати з цього питання, участі у дискусіях практично не беруть.

— А чи потрібна насправді Україні ця реформа? Адже у нашій новітній історії вистачає прикладів, коли саме Президент, а не парламент ініціює і буквально «пробиває» дуже важливі і потрібні для країни рішення. Досить пригадати реформи на селі чи нещодавні рішення про відправку українських військових до Кувейту й Іраку. Нездатність Верховної Ради хоч би спрямувати законопроекти з політреформи до Конституційного Суду також наводить на роздуми. То чи не зарано (або занадто пiзно) перекладати на парламент таку велику відповідальність? Чи готова українська еліта до парламентсько-президентської форми правління?

— Я твердо переконаний — політреформа, результатом якої стане перехід до парламентсько- президентської республіки, — це назріле і навіть перезріле питання. Хто б що не говорив, які б одномоментні інтереси не переслідували різні центри впливу, об’єктивний хід політичного процесу не зупинити. Україні потрібна політична реформа, і вона здійсниться. Якщо не нині, то у найближчому майбутньому. Якщо це не вдасться реалізувати нинішньому президенту, до даної теми парламентарії повернуться з президентом, який прийде за ним. Причому незалежно від того, чи буде це президент від нинішньої опозиції, чи від влади. В іншому випадку нам і думати нічого про речі на зразок євроінтеграції. Що стосується конкретно політичної еліти, то вона якраз гостро потребує подібних змін. Їй вигідніше знаходити вирішення найважливіших проблем шляхом внутрішнього компромісу, ніж покладатися на вольове рішення першої особи, прийняте, як правило, під впливом фаворитів, які часто міняються.

— Ще у четвер ви сказали, що за нинішніх розкладів 300 голосів, необхідних для внесення змін до Конституції, у парламенті не бачите. Можливо, політичну реформу слід відкласти на період після президентських виборів, як це пропонує блок Віктора Ющенка «Наша Україна?»

— Позиція Віктора Ющенка мене взагалі насторожує. Зокрема його постійно змінні погляди чи настрій щодо політичної реформи. Спочатку він підписує із комуністами договір, що вони разом реалізовуватимуть політичну реформу, потім він оголошує мораторій на внесення змін до Конституції до президентських виборів. Я думаю, справа не в самому Вікторові Андрійовичі... Упевнений — він нормальна, порядна людина. Інше питання — його найближче оточення. Власне, чого всі бояться, — що не Ющенко, а його оточення правитиме країною, якщо він переможе на президентських виборах.

Для того, щоб здійснити реформу, влада повинна сьогодні шукати політичних союзників у парламенті. Якщо Віктор Ющенко оголосив мораторій, отже, його сотню голосів слід відкинути. Але до 240 членів більшості потрібно когось підтягати. Кого? Варiантів мало — комуністів, соціалістів, бютівців. Це реально? Так, абсолютно реально. Це можна зробити. Але для цього знадобиться політичне рішення. Треба сідати за стіл переговорів. І якщо потрібно, слід поступатися у чомусь. Якщо ми хочемо реалізувати політичну реформу, йти на компроміси просто необхідно. У суперечках народжується істина. Треба запитати тих самих комуністів — що ви хочете, які у вас інтереси? Міністерські крісла? Президент сказав — я не проти, будь ласка, коаліційний уряд призначає парламент. Що ви ще хочете? Президентський проект залишає за главою держави право призначати силовиків. Якщо це камінь спотикання, слід шукати компромісне рішення.

— Чи не дуже велику ціну в такому випадку Президенту доведеться заплатити за реформу?

— Якщо вибори пройдуть 2004 року і вся нинішня влада глави держави перейде іншій людині — а на сьогодні кандидатом у президенти № 1 все-таки є Віктор Ющенко, — я думаю, це набагато гірше, ніж домовитися з поміркованою опозицією, хто призначатиме силовиків. На даний момент у руках Президента Леоніда Кучми знаходиться колосальний владний інструмент. Але Леонід Данилович — розумна людина, він ніколи не скористається владою на шкоду своєму народу, не допустить репресій тощо. А ось стосовно людей, які можуть прийти йому на зміну, — невідомо, що буде. Найсумніше те, що абсолютно непередбачувано, як ці люди зможуть цією владою розпорядитися. Уявляю собі, які плани вже будує ющенківське оточення. Вони, напевно, говорять йому: «Вікторе Андрійовичу, та ви ж президент без 5 хвилин! Треба, щоб ми самі могли силовиків призначати. Ось тоді ми їх усіх порвемо-пересаджаємо!» Тому я кажу, звертаючись до представників президентської команди, — хлопці, подумайте, що ви робите! Чи не краще домовитися з так званою опозицією, прийняти парламентсько-президентську форму правління, і нехай силовиків призначає парламент?

— Питання, пов’язані з політичною реформою, політики і політологи сьогодні розглядають у тісному зв’язку з питаннями майбутніх президентських виборів. Останнім часом усе частіше говорять про продовження президентських повноважень Леоніда Кучми як один з імовірних наслідків політреформи. Наскільки реальний такий сценарій і як ви до нього ставитеся?

— Я думаю, питання про продовження повноважень має право на життя. Вже з дуже великою часткою ймовірності можна прогнозувати, що до кінця 2004 року з політичною реформою в Україні нічого не вийде. Країна вже занурюється у виборчу стихію. Ключовим політичним гравцям уже не до реформ. Якщо ми справді хочемо політично реформувати нашу державу, цілком логічно продовжити повноваження нинішнього Президента до 2007 року шляхом введення норми про проведення всіх виборів протягом одного року раз на 5 років. Тобто парламенту і місцевим органам влади ми продовжимо повноваження на один рік, а Президенту — на 3 роки. Тоді встигнути з політичною реформою реально.

— Президент України Леонід Кучма вже неодноразово заявляв, що на «третій строк» він не піде. Але розмови про можливість саме такого розвитку подій не припиняються. Причому не тільки з боку опозиції, яка демонстративно не хоче вірити Президенту. Що ви думаєте стосовно цього?

— Так, справді є неодноразові заяви Леоніда Даниловича, що він на третiй строк не піде. I справа не тільки у тому, щоб «піти» на «третій строк». М’яко кажучи, треба ще й виграти. Хоч юридичних протипоказань я не бачу, і говорив про це ще на другий чи третій день після президентських виборів 1999 року. Нашу Конституцію приймали 1996 року, а Леоніда Кучму вперше обрали 1994-го. Конституція — це Основний закон. А закон, як відомо, зворотної сили не має.

— Третя сесія Верховної Ради четвертого скликання практично закінчена. Як би ви окреслили її підсумки?

— Нічого доленосного для країни не прийняли. Більш того, незважаючи на воiстину титанiчнi зусилля спiкера Литвина i його замiв, депутати (як бiльшостi, так i меншостi) показали цілковиту нездатність парламенту приймати політичні рішення. У вищому законодавчому органі переважає не здоровий глузд, а політичні амбіції. При цьому мертвим вантажем лежить безліч потрібних для країни законопроектів — до них у Верховної Ради не доходять руки. З цим ми йдемо на канікули. А що буде після канікул, очевидно. Буде реальна боротьба за владу. Дуже дорогий приз обіцяється в 2004 році.

— Останнім часом політичне життя в Україні плине відносно спокійно. Немає ані зіткнень за лінією влада-опозиція, ані яких-небудь помітних конфліктів усередині кожного з таборів. Конфліктів у «верхах» справді стало менше чи вони, ймовiрнiше, пішли «під килим»?

— На мій погляд, наявні протиріччя ЗМІ вельми перебільшують. Що стосується президентського табору, я просто переконаний: коли виборча кампанія набере обертів, всі негаразди відійдуть на другий план. Моя команда зробила розрахунки щодо шансів різних кандидатів станом на 2004 рік. Аналогічні розрахунки нам доводилося робити за рік до президентських виборів 1999 року, і вони підтвердилися з точністю до 1 — 1,5%. У першому турі лідер КПУ Петро Симоненко, за нашими даними, набере приблизно 5,2-5,5 млн. голосів. Лідер СПУ Олександр Мороз (якщо буде балотуватися) — 1,5 — 2 млн. Наталія Вітренко (якщо висунеться) — 0,8 — 1 млн. Плюс неврахований лівий електорат візьме ще 0,5 млн. Із правої опозиції найбільше отримає Віктор Ющенко — 6,5 — 7 млн. голосів. Юлія Тимошенко, якщо прийме доленосне рішення — 1,5 — 2 млн. Головна інтрига — позиціонування влади. Залежно від того, як піде на вибори влада, можливі два сценарії другого туру. Якщо від влади буде 2 кандидати, ймовірність проходження кожного з них у другий тур рівна нулю. Це означає, що у фінал виходять Віктор Ющенко та Петро Симоненко. Ющенко виграє у Симоненка з відривом 3,5-4 млн. голосів. При цьому розкладі Президентом стає Ющенко. Другий сценарій — коли від партії влади буде один кандидат. У такому випадку в першому турі він отримує приблизно стільки ж само голосів, як і Віктор Ющенко, — 6,5 — 7 млн. В такому разі у другий тур попадають кандидат від влади та Віктор Ющенко. По наших розрахунках, у представника влади буде близько 12- 14 млн. , у Ющенко — 11-13 млн. голосів. Остаточний результат тут поки що визначити неможливо. Але очевидно, що за таких розкладів у Ющенка в другому турі буде дуже і дуже серйозний суперник. І влада отримає шанс виграти. Висновок із цих розрахунків такий — провладні сили просто приречені забути всі образи й об’єднатися. Інакше всі вони на виборах програють.

— За оцінками експертів, вельми значна частина української економіки вже перебуває у руках російського капіталу. Вас не непокоїть, що скоро диктувати полiтику в Українi зможуть росiйськi олiгархи?

— Мене завжди дивувало: коли ми говоримо про західний капітал, вживаємо слово інвестиції. А коли про російський — експансія, інтервенція і тому подібні терміни, які самі по собі мають негативний зміст. На мою думку, головне, щоб ці процеси йшли по- перше, легально, по-друге, під контролем держави. Чим більше до країни перебуває грошей, тим краще для країни, для її народу. Подивіться, як злетіли акції англійського футбольного клубу «Челсі» після того, як його купив губернатор Чукотки Абрамович. Якщо російський капітал сприятиме таким самим результатам українських підприємств, я не розумію, що у цьому поганого. А ми, якщо хтось намагається інвестувати з Росії в нашу економіку, кричимо, що нас поневолюють. Та кому ми потрібні? Росія сама не знає, як прогодуватися. Навіщо їй ще брати п’ять десятків мільйонів нас? Це просто дурниці!

— Але вас не обурює, що незабаром в Україні заправлятимуть російські олігархи?

— Якщо свої не можуть — нехай хоч хтось заправляє. Важливо лише, щоб вони дотримувалися правил гри, визначених нашим законодавством.

— Україна чітко і недвозначно заявила про свої наміри вступити до СОТ, а у більш віддаленій перспективі — й до ЄС. Це означає, що українській економіці доведеться грати за новими правилами. Чи готовий наш бізнес до такого розвитку подій?

— Якщо український капітал не прийматиме європейські і світові правила гри, він опиниться взагалі поза грою. Інша річ, що при вступі до цих організацій слід максимально жорстко відстоювати свої інтереси. Тобто Україна повинна, наскільки це можливо, брати участь у створенні спільних правил гри, а не бути пасивним підписантом чи непідписантом різних документів. Нам потрібно прагнути бути повноцінним партнером у співпраці з Заходом.

— Не так давно всі спостерігали гострі політичні пристрасті у парламенті навколо крісла глави фонду Держмайна. Як ви вважаєте, переділ власності в Україні вже закінчився чи він триває?

— Питання власності — це питання, яке вимагає чіткого, недвозначного правого регулювання, якого сьогодні немає. Наведу простий приклад. Було ухвалено закон про фермерські господарства, за яким фермерським господарствам дозволяється купувати землю в приватну власність. І там сказано, що землю, яку купило фермерське господарство, не можна забрати назад, крім випадку, коли це буде в інтересах держави. Що це означає — в інтересах держави? А це означає таке. Я окультурив територію, побудував господарські приміщення, посадив дерева — одним словом, вклав у землю велику кількість грошей і праці. Але завтра держава (а на практиці — рядовий чиновник, нерідко просто самодур) вигадала тут провести дорогу. І мені кажуть — забирайся геть! Це правильно? Однозначно — ні! А юридично на сьогоднішній день справи обстоять саме так. Нормально так: якщо державі потрібно, вона повинна в мене купити. Я вклав стільки-то коштів. Хочете дорогу — немає проблем. Але компенсуйте мені всі ці витрати. Продаю — купуйте. Але зараз ніхто тебе не питатиме. Принесли постанову, пригнали бульдозер, все знесли, і пішов на... Тобто до переділів власності, реприватизації призводить недосконалість закону. Треба прийняти нормальну законодавчу базу, щоб за жодних умов не можна було чинити свавілля відносно власника. Коли це трапитися, й інвестиції у країну підуть, й люди приховане зі сховків витягнуть.

— Вас знають як людину дуже діяльну, яка не любить сидіти склавши руки. Водночас у ЗМІ сьогодні про вас говорять небагато. На що ж нині спрямовані ваші зусилля? Чи маєте намір займати якісь офіційні посади?

— Свого часу я вже сказав — хто займає високі крісла, спіть спокійно. Тому що я на жодні посади не претендую. У мене є посада. Вона називається — Олександр Волков. Я вирішив присвятити себе чистій політиці, й інші питання мене не цікавлять. Моїй молодшій дочці всього 18. Вона навчається в Інституті міжнародних відносин і ставить мені дуже багато запитань. I я не хочу, щоб їй було погано. Я хочу, щоб і у неї, й у всіх інших її однолітків було світле майбутнє, щоб вони жили у цивілізованій, правовій державі. І всі свої зусилля спрямовую на те, щоб таку державу побудувати. Я хочу, щоб ця країна колись стала країною мрії нашого дитинства.