Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Рідна Комуністична партія, батько Сталін, дорогий Iлліч...

Про маніпуляції в мові політичної пропаганди
29 лютого, 2012 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

На відміну від нацистського тоталітаризму, який не приховував антилюдської сутності своєї ідеології, комуністичний тоталітаризм тримався не лише на терорі, а й на ошуканстві. Совєтська пропаганда постійно використовувала слова, позичені з європейського політичного лексикону демократичного й гуманістичного спрямування. І хоча в реаліях антилюдського режиму такі слова, як «свобода», «рівність» і «братерство», втрачали будь-який сенс, влада продовжувала їх вживати з метою маніпулятивного впливу на масову свідомість. Як зазначав польський філософ Лешек Колаковський, мета пропаганди в комуністичних країнах полягала в тому, щоб не просто брехати, а нищити саму ідею правди в нормальному розумінні цього слова.

Варто розглянути, зокрема, таку маніпулятивну технологію, як використання в мові політичної пропаганди слів, взятих зі сфери родинних стосунків. Наприклад, назву Комуністичної партії часто вживали з означенням «рідна» — радянський народ будував світле майбутнє під проводом рідної Комуністичної партії. Абсурдність такого сполучення слів полягала в тому, що слово «партія», яке походить від латинського кореня зі значенням «частина», позначає об’єднання людей за політичними поглядами, а не родинними зв’язками, отже, партія не може бути «рідною» навіть для членів такого об’єднання, не кажучи вже про все населення країни.

Ще один поширений штамп совєтського агітпропу, який досі лишається впливовим, — це «братні народи». Народи Радянського Союзу називали не інакше, як «народи-брати», «сім’я народів», «єдина родина» тощо. Треба сказати, що марксистська пропаганда почала активно використовувати зазначене формулювання ще до більшовицького перевороту 1917 року. В епістолярній спадщині Лесі Українки знаходимо промовистий факт, який свідчить про те, що поетка ще в той час розпізнала фальш у цьому штампі з інтернаціоналістської риторики марксистів. У листі до Михайла Кривинюка від 18 лютого 1903 р. вона писала: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але, в ґрунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів, і через це їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики».

Зі ще давнішою традицією — традицією східних деспотій — пов’язувало тоталітарну пропаганду найменування Сталіна «батьком народів». Рідкісна аморальність і цинізм більшовиків полягали в тому, що, вживаючи родинну лексику з метою інтимізації мови політичної пропаганди й олюднення в масовій свідомості образів більшовицьких вождів, вони водночас у реальному житті з найбрутальнішою жорстокістю нищили всі міжлюдські контакти й прив’язаності — й не тільки громадські та товариські, а й родинні. Адже культ Павліка Морозова вкладав у незрілу дитячу свідомість переконання в тому, що стежити за рідним батьком і доносити на нього владі — це «правильна» поведінка.

І знов-таки про небезпеку приходу до влади таких «батьків народів» пророчо попереджала у своїх творах наша геніальна поетка, яка досі лишається в українській культурі непочутим пророком. Згадаймо слова Неофіта-раба з драматичної поеми «В катакомбах»:

Я честь віддам титану Прометею,
що не творив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
а деспотом всесвітнім, і прокляв,
віщуючи усім богам погибель.

Водночас із небіжчика Лєніна комуністична пропаганда, цілком у дусі ієрархічної спадкоємності, ліпила образ лагідного дідуся. Словесним вираженням такого портрета було широко вживане наймення Ілліч, позиченого з пошанівної форми звертання до старших людей, загальноприйнятої в російських селянських середовищах, звідки вона свого часу поширилась і в селах підросійської України. Ім’я по батькові Ілліч, як і вся інша «родинна» лексика з арсеналу совєтської пропаганди, апелювала до глибинних структур масової свідомості, олюднюючи образ вождя світового пролетаріату.

Натомість істинне обличчя «лагідного дєдушкі», забальзамоване тіло якого досі є об’єктом поклоніння в мавзолеї на центральній площі Москви, постає з текстів його наказів і резолюцій. Про їхній зловісний зміст нещодавно нагадала львівська газета «Post Поступ» (ч.1 за 2012 р.). Ось лише декілька з наведених прикладів. На листі Дзержинського від 19 грудня 1919 р. про майже мільйон полонених козаків Лєнін наклав резолюцію: «Расстрелять всех до одного».

11 серпня 1918 р. Лєнін надіслав більшовикам у Пензу такий наказ: «Повесить (непременно повесить), чтобы народ видел, не менее 100 зажиточных крестьян. Для исполнения казни подобрать людей потверже».

1 травня 1919 р. Ілліч надіслав Дзержинському такий наказ: «Необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады».

І нині, коли ці та інші документи, що показують справжнє обличчя цього нелюда й садиста, вже оприлюднені, в Росії та в Україні, за інформацією автора цитованої статті Романа Криловича, можна нарахувати майже 2,5 тисячі пам’ятників Лєнінові й до 30 тисяч бюстів.

Лариса МАСЕНКО, професор кафедри української мови НаУКМА, доктор філологічних наук
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ