Русофони проти українофонів
Проблема російської мови в Криму нав’язується Україні окремими політичними силами. Таку думку висловив Президент України Віктор Ющенко під час позавчорашньої прес-конференції, вкотре коментуючи рішення Кримського парламенту про проведення референдуму з питання надання на території автономії російській мові статусу державної. «Проблеми російської мови в Криму немає. Там понад 90% громадян відповідають, що не відчувають тиску у використанні російської мови», — зазначив В. Ющенко. Проте кримські парламентарії з «референдумної конячки» не злазять. Учора відбулося позачергове пленарне засідання кримського парламенту, на якому зокрема розглядали питання про сприяння виборчкому Криму з питань організації та проведення виборів депутатів Верховної Ради АРК і республіканського (місцевого) консультативного референдуму про статус російської мови.
Російськоорієнтовані політичні сили в Україні вимагають надати російській мові державний статус. Лунають навіть заклики провести всеукраїнський референдум із цього питання. А в Криму на місцевому рівні вже навіть є ухвала про такий референдум. Ну просто не йметься віри власним вухам. Невже російська мова під такою загрозою, що її треба аж захищати? Вона що, вже перестала на 90, а то й 99 відсотків домінувати як мова загальнонародного спілкування по всіх містах України (за винятком Західних областей)? Чи, може, перестала абсолютно панувати в друкованих засобах масової інформації, в теле- та радіо ефірі, в культурі, в науці, в бізнесі, у виробничій сфері, в спорті тощо? Хіба російськомовний громадянин задихається через брак російської мови в Києві, не кажучи вже про Харків, Донецьк чи Одесу так, як задихається без української мови українськомовний громадянин у згаданих містах? То що ж викликає таку стурбованість захисників російської мови? Спробуймо розібратися.
Українське населення за мовною ознакою можна поділити на українофонів (в основному послуговуються українською мовою) і русофонів (в основному послуговуються російською мовою). Нагадаємо, що історично русофони виникли як результат цілеспрямованої політики зросійщення України спочатку російськими царями, а потім і вождями російсько-комуністичного СРСР. Це відбувалося завдяки як мовно-культурному впливу на власне українців, так і завдяки безпосередньому переселенню росіян на українські землі. Найбільше від цієї політики постраждали східні, південні й, значною мірою, північні й центральні області України. Там на сьогодні й зосереджена основна маса русофонів. У західних областях, де вплив Росії був обмежений політичними обставинами, мають перевагу українофони.
Варто підкреслити, що в радянські часи, коли сфера вживання української мови катастрофічно звужувалася (себто, коли вона набирала «нечуваного розквіту», за тодішньою офіційною термінологією) русофони почувалися уповні комфортно. В Україні можна було жити й легко обходитися без української мови. Більше того — без неї було навіть безпечніше. Адже найменші вияви занепокоєння щодо становища української мови жорстоко каралися. Та й навіщо (багато хто думав) чіплятися за те, що було приречене на поступову смерть? Теза керівництва СРСР про «злиття націй» і витворення «нової спільноти — радянського народу» не давала українській мові жодного шансу.
З проголошенням незалежності України ситуація, безумовно, змінилася. Українська мова отримала статус державної. Уперше стало можливим вільно вести агітацію за утвердження української мови й робити практичні заходи в напрямку цього утвердження. На сьогоднішній день є вже певні успіхи. Зросла й продовжує зростати (хоч і повільно) кількість її переконаних прихильників. Українська мова зазвучала в офіційній сфері, в політиці, в діловодстві, з’явилися численні синхронні переклади українською мовою художніх і документальних фільмів, почали видавати українською мовою багато фундаментальних книг, особливо з економіки, політики, культури, філософії, що було нечуваним раніше. І, найголовніше, змінилася суспільна думка стосовно можливих перспектив української мови. Сьогодні переважна більшість населення вірить, що українська мова в майбутньому цілком може стати мовою загальнонародного спілкування.
Ось це (перспективи утвердження української мови) й є тим чинником, що викликає реальне невдоволення русофонів. Причому, далеко не всіх, а лише тієї меншої частини, представники якої мають проблеми із самоідентифікацією, себто в тих, хто ніяк не може прийняти Україну як Батьківщину й продовжує ностальгувати за неіснуючим СРСР. І це справді трагедія цих людей. Адже, не ототожнюючи себе з Україною, вони одночасно не можуть ототожнити себе й з Росією, бо їхньою Батьківщиною була (віртуально є й зараз) не якась одна частина, а цілість — Радянський Союз.
Однак треба визнати, що певна кількість російськомовних громадян справді може мати деякі труднощі, пов’язані з українською мовою. Наприклад, на побутовому рівні, коли виникає потреба прочитати товарну етикетку, чи стикаючись з офіційними й іншими діловими паперами (судова практика тощо). Адже, на відміну від українофонів, які майже всуціль двомовні (принаймні, щодо сприйняття російської мови), русофони в більшості своїй — одномовні, навіть щодо простого розуміння української мови. Іншими словами, всі українофони розуміють російську мову, а русофони далеко не всі розуміють українську. І це красномовне свідчення того, як у радянській Україні дбали про розвиток української мови.
Проте всі ці проблеми з українською мовою, які цілком може мати частина російськомовного населення, аж ніяк не є настільки вагомими, щоб твердити про якусь дискримінацію чи утиски за мовною ознакою. Тим більше виставляти їх як факти насильницької українізації. Особливо на тлі цілковитого домінування російської мови практично в усіх сферах життя в російськомовних регіонах України. Вирішувати ж згадані проблеми, безумовно, треба. І шлях тут єдиний — максимально динамізувати вивчення української мови в зросійщених частинах України, щоб русофони не мали проблем з українською мовою й стали такими ж двомовними, якими є сьогодні українофони. Це обов’язково зблизить одних з іншими, що, крім того, вкрай важливо в плані політичної консолідації українського народу.
А що ж пропонують політики, які беруться захищати російськомовне населення від «мовної дискримінації»? Запровадити російську мову як другу державну. Себто позбавити українську мову певного привілейованого становища, яке вона справедливо посідає як мова титульної нації й на яке має право ще й тому, що впродовж віків зазнавала утисків унаслідок політичної упослідженості своїх носіїв — українців.
Отож, як бачимо, державний статус українська мова отримала з цілком конкретною метою: щоб мати надійну опору для подолання наслідків русифікації. Адже після тривалого періоду лінгвоциду вона вийшла ослабленою й не може, поки що, в повній мірі конкурувати з російською — ні за масою своїх носіїв (українофони зосереджені переважно в селах, які аж ніяк не є основою сучасної цивілізації), ні за мовно-культурним впливом (Україна, на жаль, ще не витіснила Росію зі свого інформаційного простору).
Треба також зазначити, що надання російській мові статусу другої державної приведе до ліквідації будь-яких (навіть таких мінімальних, як зараз) стимулів до вивчення української мови зі сторони російськомовних українців. Вона стане просто їм непотрібна. Навіщо їм буде знати українську мову, коли в усіх абсолютно сферах, на всі 200 відсотків пануватиме російська? Тому фактично заклик надати російській мові статус державної — це ніщо інше, як спроба звільнитися від української мови взагалі. У його основі лежить одна мотивація: небажання виправити історичну несправедливість щодо української мови.
Який з цього всього можна зробити висновок? А такий, що українська та російська мови в Україні перебувають у дуже нерівних умовах. При чому беззаперечну перевагу має саме російська мова. Адже на боці російської мови (об’єктивно) маси нашого зросійщеного населення в містах і мовно-культурне засилля Росії в нашому інформаційному просторі. Ці два фактори роблять становище української мови дуже вразливим. Тому для української мови необхідна якась противага, якщо ми хочемо, щоб її позиції посилювалися. Такою противагою, в певній мірі, виступає державний статус української мови. Цілком зрозуміло, що з наданням російській мові державного статусу українська мова, позиції якої сьогодні й так слабші в порівнянні з російською, опиниться у ще гіршому становищі. Це призведе лише до закріплення одномовності русофонів, до відновлення процесу витіснення української мови, отже, до загострення мовного конфлікту й поглиблення прірви між україномовними й російськомовними областями України. Все це в кінцевому підсумкові може спричинити політичний розкол України.
Таким чином, можемо стверджувати, що надання російській мові державного статусу є не «демократичним зрівнянням у правах двох мов», а навпаки — створенням нерівних прав саме для української мови.
Звичайно, якою мовою розмовляти, це, врешті-решт, вирішить український народ, але кожен українець повинен усвідомлювати, що доля української мови (себто буде вона утверджуватися чи її поглине російська) залежить від його особистої позиції. І питання щодо надання російській мові державного статусу — це питання цілком конкретне: за що ми — за життя української мови чи за її смерть?
