Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Спільний підручник»: Очевидна загроза й неочевидна користь

Олександр УДОД: «Скажу відверто, ми — творці російсько-українського посібника — хочемо вплинути на свідомість учителя історії»
11 жовтня, 2012 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1998 р.
ФОТО З САЙТА MON.GOV.UA

В грудні 2010 року голова українського колективу авторів Олександр Удод в інтерв’ю «Дню» запевнив нас: спільного підручника історії України і Росії бути не може («День», №241-242, 30 грудня 2010 р.). Це він підтвердив у розмові з нами і цього разу, навіть додав, що «з точки зору історичної науки та освітньої практики це — нереально». Але майже через два роки став реальним вихід першого спільного посібника з історії для вчителів «Росія і Україна на перехрестях історії». Книжка складається з чотирьох розділів-модулів: «Культура Давньої Русі», «Російське дворянство і українська шляхта в повсякденні й соціально-політичному житті XV—XVII ст.», «Повсякдення радянської людини у другій половині ХХ століття», «Значення Києво-Могилянської академії у розвитку української та російської освіти». Презентували посібник в середині вересня в Києві. Але навіть якщо це посібник, а не підручник, наскільки він є безпечним для української освіти та науки? Чи будуть розглядатися спірні та болючі теми російсько-української історії? Яка взагалі мета цієї книжки? Навіщо вирішили апробувати посібник? Ведемо розмову з директором Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України Олександром УДОДОМ.

«ЯКЩО ІСТОРИЧНИЙ ПРОЕКТ ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ ОДНІЄЇ ДЕРЖАВИ, ВІН ОБОВ’ЯЗКОВО НАБУВАЄ ПОЛІТИЧНОГО ХАРАКТЕРУ...»

— Олександре Андрійовичу, більшість істориків, яких ми опитали щодо російсько-українського посібника, повідомили, що не мали змогу ознайомитися з ним, всі говорять про обмежений доступ, взагалі закритість цих процесів. У чому проблема?

— Цей проект слід розглядати насамперед як освітній. На другому плані як конкретно історичний і тільки потім — як політичний. Проект народжений у освітньому середовищі серед фахівців, які відповідають за історичну освіту в Росії та Україні. Не бачу тут закритих процесів. Робота над методичним посібником ще незавершена. Пройшло досить мало часу для того, щоб реалізувати цей масштабний проект. Вперше ідея створення такого посібника виникла у жовтні 2010 р. на засіданні Міжурядової комісії України й Росії з питань гуманітарної співпраці. Тоді було створено робочу групу з українських і російських істориків. Перша розмова щодо того, як працювати над цим посібником, відбулася в грудні того ж року. Оскільки аналогового досвіду не існувало, нам треба було обговорити й затвердити методологічні засади. Потім було сплановано теми та сформовано авторські колективи. У червні 2012 р. у Санкт-Петербурзі було проведено конференцію спільно з іншими країнами-членами СНД, де говорили про проблеми гуманітарної освіти загалом та історичної зокрема. Саме там відбулася презентація однієї з тем, яку вже було розроблено. Тобто на роботу над першим етапом проекту було витрачено півтора року, а це мало. Наукова етика передбачає спілкування зі своїм візаві: над кожною темою працюють російський та український автор. У нас було проведено близько семи зустрічей, по кожній із них ми давали інформацію про те, як працюють українські та російські історики.

— Ви сказали, що цей проект слід розглядати як освітній, історичний і політичний. В чому полягає суть останнього?

— Якщо історичний проект виходить за межі однієї держави, він обов’язково набуває політичного характеру, тому що це співпраця істориків двох держав. Водночас, відсутність такої співпраці свідчить про напруження та нерозуміння у відносинах. Тому спільний російсько-український посібник — це наш внесок у розбудову сучасних цивілізованих добросусідських стосунків з Російською Федерацією. Я вбачаю політичний підтекст саме у цьому.

«СТВОРЕННЯ МЕТОДИЧНОГО ПОСІБНИКА БУДЕ БЕЗПЕРЕРВНИМ...»

— Під час презентації посібника було заявлено, що підготовлено лише консенсусні теми. Над спірними працюватимуть 2013 року. Тож які теми будуть наступними?

— Оскільки проект дуже великий, він є результатом багатомісячних переговорів ізмагань творчих ідей. У результаті, нам вдалося запропонувати (мені та голові російського колективу авторів, директору Інституту Всесвітньої історії Російської академії наук Олександру Чубар’яну) спільну ідею. Ми не створювали велику чи малу книжку, яка б охопила системно весь курс історії України й Росії, а вдалися до дискретного підходу (ми його назвали модульним) конструювання цього проекту. Таким чином, було обрано та підготовлено певні теми, які стануть додатковим підготовчим матеріалом для вчителя.

Найдовше ми вели полеміку з російськими колегами, коли визначали теми модулів. Тоді народилася інша ідея з приводу технології творення цього проекту: ми її назвали «п’ять на п’ять». Тобто ми готуватимемо по п’ять модулів, щоб видавати результат нашої роботи порціями. У нас уже є кілька п’ятірок спільно затверджених модулів. Так свідомо заявляю, що ми обрали ті теми, які не викликають глибоких протиріч. Наприклад, було підготовлено тему культури Київської Русі, модуль щодо політично нейтрального теми повсякденного життя радянських людей в Україні та Росії у другій половині ХХ ст., також тема повсякденного життя російського дворянства та української шляхти у ХV — першій половині XVII ст. та інші. Вже відомо, що у другій п’ятірці у нас буде така тема як «Традиції університетської освіти в Україні і Росії» та інші.

Така логіка дій обумовлена дидактичною освітянською методикою: спочатку навчитися разом працювати, а потім можна буде взятися за складні теми. Ніхто на сьогодні не заявляв, що ми не будемо братися за тему Другої світової війни: Велика вітчизняна війна, руху опору... Це до закидів на кшталт «у книжці повністю відсутній період з 1600 по 1946 рр.» тощо. Коли ми перестанемо кидатися один на одного, почнемо поважати наші взаємні погляди, навчимося працювати, тоді візьмемося і за складні теми.

Наразі я не можу сказати, коли саме буде завершено цей проект. Під час останньої зустрічі з російськими колегами (14 вересня) ми домовилися, що проект створення методичного посібника буде безперервним, адже тем в нашій історії безліч. Коли ми дістанемося завершального етапу проекту, теми в окремі книжки буде вибудовано за лінійним принципом, тобто у хронологічній послідовності. Потім ці книжки ми видаватимемо для вчителів. Так буде зручніше працювати вчителям: із одним посібником — у 7 класі (Стародавня історія, Київська Русь), з іншим — у 8-му (Національно-визвольна війна).

— Тобто загалом це має бути книжка, підручник?

— Не треба плутати жанр назв, видань. Ми створюємо методичний посібник для вчителя історії з метою підвищення кваліфікації та поглиблення знань викладача. Ми не створюємо спільний підручник для школярів — за останні 20 років за такий проект ніхто не брався ні в Україні, ні в Росії. Ідеї створення такого підручника лунали від політиків, але не від істориків-фахівців: з точки зору історичної науки та освітньої практики це — нереально. Україна й Росія мають різні принципи побудови історичної освіти: у нас лінійна, у них — концентрична. Отже програми різні. Створити ж посібник для вчителя реально, до того ж, його читатиме доросла людина із сформованим світоглядом: посібник навряд чи викличе революційний чи контрреволюційний переворот у свідомості вчителя.

— Якщо вчитель в Україні й Росії користуватиметься одним посібником, то це може формувати спільне викладання історії учням. Щодо цього якраз і лунають застереження експертів.

— Скажу відверто: ми — творці проекту — хочемо вплинути на свідомість учителя історії. Через нього ми зможемо сформувати покоління громадян України й Росії, які розумітимуть історичне минуле своїх народів і поважатимуть законне право українців (росіян) дивитися на історію через призму своїх національних інтересів і свого менталітету, водночас розумітимуть, що росіяни (українці) мають право на власне бачення історії. Ми не повинні кидатися одне на одного з гострою риторикою чи радикальними засобами. Через учителя історії як головної фігури у формуванні історичного світогляду потрібно виховувати громадян на принципах толерантності і взаєморозуміння історичного минулого. Цей підхід відповідає не лише європейській, а й світовій практиці. Майстерність полягає в тому, щоб історики змогли налагодити діалог, а вершиною цього є написання спільних історичних праць. Я вбачаю в цьому проекті тільки користь.

«У НАС НЕМАЄ ЗАФІКСОВАНИХ ОСНОВ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ»

— А загрози? В умовах, коли українська держава продовжує становлення в різних сферах, зокрема і в історичній науці, коли навіть немає усталеного викладання історії всередині країни (із приходом кожної нової влади курс історії у шкільних підручниках корегується), створення спільного історичного світогляду є небезпечним.

— Не з усім погоджуюся. Я, наприклад, колись писав статті про імперський стереотип у російській історіографії і справді підтверджую, що він існує. Треба зауважити, що як немає єдиної позиції в наших істориків, так само неоднозначне поняття «російська історична наука» в російських істориків. Там є різні інституції, історики різних ідеологічних поглядів. У сучасному світі не може бути єдиного монолітного історичного погляду (українського чи російського). Усі вони мають свої відмінності та внутрішні структури. Лік української історичної науки я веду від листопада 1987 р., коли пролунала знаменита доповідь Горбачова до 70-річчя Жовтневої революції. Вона дала поштовх до історичного переосмислення: українські історики почали писати з національних позицій. У нас повинен бути державний протекціонізм української історичної науки.

— Чи не занадто пізня дата — 1987 рік? На початку XX ст. про українську історію, наприклад, писав Михайло Грушевський.

— Українська історіографія має давні традиції. Грушевський — це початок ХХ ст., середина того ж століття — це українська радянська історіографія, яка також є етапом нашої історіографії. Паралельно розвивалася зарубіжна українська діаспорна історіографія. Це всі складники нашої історичної науки. Останні 25 років я називаю сучасним етапом української історіографії періоду незалежності, але почався він 1987-го. Тоді, до речі, і праці Грушевського стали доступними в Україні.

Повернімося до попереднього запитання щодо внесення корективів у підручники із зміною влади. Це регулюється не засобами історичної науки й освіти, а державною історичною політикою або політикою національної пам’яті. Сюди і треба скеровувати зусилля: науковців, політиків, ідеологів... У нас немає зафіксованих основ чи стрижневих моментів політики національної чи історичної пам’яті. Над цим потрібно працювати, починаючи, наприклад, від українського народного історичного календаря.

Посібник готують люди із європейським типом мислення. До речі, наш проект дістав схвалення директорату освіти Ради Європи: на експертизу давали методологічні підходи, структуру і деякі розділи. Наша робота відповідає нормальній європейській співпраці істориків кількох країн. Нині дехто ставить під сумнів саму ідею співпраці з росіянами на історичному полі. А чому ми, наприклад, не говоримо про те, що українські й польські історики працюють разом уже понад 16 років? За результатами роботи українсько-польської комісії, було вдосконалено чимало підручників: вони стали толерантнішими, позбулися злоби.

— Але ж немає спільних українсько-польських історичних посібників?

— Із польськими істориками ми щороку збираємося по черзі в Україні й у Польщі: аналізуємо підручники, видані в Україні та Польщі протягом останнього року, узгоджуємо характеристики та рецензії цих підручників за допомогою спільного протоколу, який направляємо авторам підручників та організаторам історичної освіти. У результаті, не спотворюючи історичних фактів, у польських підручниках м’якше описано події на Волині 1943 року, у нас без етнічної фобії настроїв пишуть про національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. За аналогією співпраці з польськими істориками можна зробити висновок, що є користь від спільних проектів на «історичному фронті».

«Я Б НЕ СКАЗАВ, ЩО БУЛО ВАЖКО ЗНАЙТИ ІСТОРИКІВ У НАШУ ГРУПУ»

— Спілкуючись із авторитетними істориками, зокрема з Інституту історії, довелося чути, що нелегко було знайти людей, які б погодилися увійти до українсько-російської робочої групи з підготовки посібника.

— Не гарно чинять ці історики. У нашій групі працюють не менш авторитетні історики: серед них немало представників нашого Інституту історії України, наприклад член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії НАН України Микола Котляр, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту історії України Олексій Толочко та низка інших працівників. Я б не сказав, що було важко знайти істориків у нашу групу. Я знаю всіх істориків України — абсолютна більшість із них хотіла б працювати в цьому проекті.

— Кажуть, що ідея спільного посібника належить росіянам...

— Ні, ця ідея народилася в Києві, в Національному авіаційному університеті, як я вже зазначав під час засідання Міжурядової комісії України й Росії.

— Ваш колега — заступник директора Інституту історії НАНУ Геннадій Боряк — досить різко прокоментував ідею спільного посібника: «Єдиного погляду на історію немає й бути не може! Створення спільного посібника — це спроба знову повернути нас до єдиної держави без урахування національної ідентичності. Те, що співробітники інституту брали участь у написанні посібника, — їхній особистий вибір і особиста відповідальність». Як прокоментуєте?

— Я не бачу різкості, конфлікту чи протистояння в цих словах. Слава Богу, що людина може так сміливо висловитися, — це нове явище в нашій історичній науці. Це одна точка зору, я ж дотримуюся трохи іншого погляду. Як я вже писав на цю тему, поняття «спільна історія» — ненаукове, коректніше вживати термін «спільне проживання, наприклад, українців і росіян у межах єдиного державного утворення». Адже історія — це не просто минуле, а його вивчення й розуміння. Сприйняття ж історії завжди відбувається через національну призму.

Друга позитивна теза у висловлюванні професора Боряка. Він працює в академічній інституції й не відчуває адміністративного тиску: відповідають його світоглядні позиції бажанню співпрацювати з російськими істориками — він може співпрацювати, не відповідають — не співпрацюватиме. Було б набагато гірше, якщо за командою директора інституту когось зобов’язували б співпрацювати з росіянами, а комусь забороняли б.

— Чи не думали про те, що таким різноголоссям позицій можуть скористатися наші закордонні конкуренти?

— Ні, як я вже казав, немає поняття єдиної історичної науки в Україні або Росії. Ми співпрацюємо з Інститутом усесвітньої історії Російської академії наук, хоч там є й Інститут російської історії.

— Ви вже заявляли, що наступним кроком у цьому проекті буде апробація посібника, навіть було названо вищий навчальний заклад — Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Григорія Сковороди.

— Так, апробація відбуватиметься в 2012 — 2013 рр. Ми проведемо робочу нараду з викладачами Переяслав-Хмельницького педуніверситету і вчителями історії та керівниками базових шкіл. Вони отримають перші модулі нашого посібника. Творення навчального видання не завершується після друку, має бути випробування на кількох уроках, тоді зможемо дістати зворотну реакцію. За результатами відгуків будемо вдосконалювати видання.

— До речі, під час презентації міністр освіти й науки Дмитро Табачник запевнив, що посібник не має обов’язкового характеру.

— Цей посібник — додатковий матеріал. Ми даємо його вчителеві із проханням вивчити, попрацювати, провести кілька уроків за шкільними українськими програмами й дати нам відповідь: чи якісний посібник.

КОМЕНТАРI

«СПІЛЬНІ ПОСІБНИКИ МАЮТЬ БУТИ РЕЗУЛЬТАТОМ СКЛАДНИКА ПУБЛІЧНОГО ОБГОВОРЕННЯ»

Кирило ГАЛУШКО, кандидат історичних наук:

— Написання якихось спільних навчальних історичних книжок чи посібників — це практика Європейського Союзу. Є держави, які історично воювали між собою, наприклад, Франція й Німеччина мають довгу традицію конфліктів, або Німеччина й Польща. Безумовно, якщо у спільному європейському просторі така традиція конфліктів існує, треба шукати коріння суперечностей і спокійно з’ясовувати, чому так відбувалося. Така історична психотерапія за певних умов корисна. Але в подібному процесі мова має йти про рівноправність партнерів. У будь-якому разі такі спільні речі за своєю природою повинні залишатися дискусійними, викладати позицію обох сторін, не наголошуючи на тому, що хтось із них має «більшу правду». Спільні посібники мають бути результатом складника публічного обговорення, дискусії із залученням громадськості. Це не повинно бути так, що десь там зібралася комісія і щось написала.

«ІДЕЯ ХОРОША, АЛЕ ЇЇ ПО- РІЗНОМУ МОЖНА ВТІЛЮВАТИ»

Владислав ВЕРСТЮК, доктор історичних наук, професор, Інститут історії України НАНУ:

— Ідея хороша, але її по-різному можна втілювати. Можна змінити до непізнаваності. Свого часу наш Інститут історії відмовився на академічному рівні писати якусь спільну історію з Росією. Але зрештою реалізували такий проект: ми писали для росіян історію України, а вони для нас — історію Росії. Якщо взяти ці книжки, то можна побачити колосальну різницю між текстами. Із пізнавального погляду не можна не знати історії свого сусіда. Було б добре, якби і в Росії виникло бажання розібратися в історії України. Особисто я цей посібник не бачив і не чув, щоб в академічному колі його обговорювали. Мені здається, що все роблять у кулуарах.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ