Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Суд іде...

Касетний скандал: геополітичний і національний виміри
8 вересня, 2011 - 00:00
Закінчення. Початок див. — «День» №155-156, №157, 158

ВІДЛУННЯ ТА УРОКИ «КАСЕТНОГО СКАНДАЛУ»

Ущербність вибудованої Л. Кучмою авторитарної системи та протиправні спроби її збереження спричинили помаранчеву революцію. Потужною хвилею всеукраїнського протесту проти режиму Кучми — Януковича на найвищу державну посаду країни було винесено В. Ющенка. За його президентства розпочався процес повернення України до демократії, було відновлено курс на набуття повноправного членства в НАТО, активізувалася співпраця з Євросоюзом, Україна стала членом Світової організації торгівлі, відбулися певні позитивні зміни в гуманітарній політиці країни, пов’язані, насамперед, з відродженням історичної пам’яті нації та спрямовані на зміцнення української ідентичності, а отже, й української державності. Інакше кажучи, в початковий період каденції В. Ющенка до певної міри було нівельовано успіхи російської політики щодо України, досягнуті внаслідок «касетного скандалу».

Внутрішня і зовнішня політика України викликала лють і неприховане несприйняття з боку керівництва Російської Федерації. Саме внаслідок цього відбулося різке погіршення українсько-російських відносин, оскільки, як і раніше, Україна не здійснила жодної акції, яка була б спрямована проти легітимних інтересів Російської Федерації, порушувала б двосторонні українсько-російські угоди або норми міжнародного права.

У відповідь на відновлення Україною курсу на членство в Альянсі Росія мобілізувала весь арсенал своєї дипломатії та спецслужб і досягла бажаного результату. У квітні 2008 р. Бухарестський саміт НАТО не ухвалив рішення про поширення ПДЧ на Україну. Виступаючи 29 січня 2009 р. у Москві на розширеному засіданні співробітників Федеральної служби безпеки, президент Російської Федерації Д. Медведєв сказав: «У ряді сусідніх держав зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, в тому числі за рахунок так званого прискореного вступу до Альянсу Грузії та України. Усе це, цілком зрозуміло, вимагало чіткої та узгодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і досить високого рівня координації їхньої діяльності. Мушу одразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання». Успіх Росіі в протидії українському євроатлантичному курсу значною мірою був зумовлений розколом у таборі помаранчевих сил, егоїстичним суперництвом між В. Ющенком та Ю. Тимошенко, відмовою прем’єр-міністра України підтримувати позицію президента України в питанні членства в НАТО і здійснювати ефективну пронатовську інформаційну політику, покликану формувати позитивне ставлення українського суспільства до євроатлантичного курсу держави.

Аналіз подій, які відбувалися в українсько-російських відносинах до, під час і після «касетного скандалу», свідчить, що стратегічні цілі російської політики щодо України, а саме: блокування її курсу на інтеграцію в західному напрямку, знищення її національної ідентичності та розчинення в «Русском мире», залишаються незмінними. Будь-які поступки України на користь Росії не спонукають її нинішнє керівництво відмовитися від реалізації цих цілей.

Показовим свідченням цього є намагання Росії заблокувати завершення переговорів про створення зони вільної торгівлі й асоціацію між Україною та ЄС, незважаючи на суттєві військово-політичні поступки стратегічного характеру, зроблені на початку президентства В. Януковича, зокрема шляхом згоди на продовження перебування Чорноморського флоту на території України та юридичного оформлення її позаблокового статусу, що практично означає відмову від членства в НАТО.

Використовуючи методи неприхованого шантажу і тиску, президент Росії Д. Медведєв і прем’єр-міністр Росії В. Путін намагаються примусити керівництво України приєднатися до Митного союзу Білорусі, Казахстану та Росії. Такий підхід російського керівництва є нічим іншим, як спробою реанімації в нових умовах проекту ЄЕП, участь в якому позбавляє Україну європейської перспективи, унеможливлює її майбутнє членство в ЄС та прирікає на роль безправної частини «русского мира».

Створення перешкод на шляху до членства України в НАТО і ЄС є лише складником нинішньої української політики Росії, яка відкоригована відповідно до досвіду минулого і сучасних реалій. Визвольні змагання 1917—1920 рр., селянський повстанський рух та опір упродовж 1920-х рр., збройна боротьба ОУН-УПА протягом 1940—1950-х рр., відновлення державної незалежності на початку 1990-х рр., європейська та євроатлантична цивілізаційна орієнтованість руху України за всіх президентів, вибух українського національного духу під час помаранчевої революції переконали російський владний політикум, політологів та аналітиків у нездійсненності імперської реваншистської мрії, доки існуватиме українська Україна, українська нація та українська ідея. Виходячи з цього, російський істеблішмент формує модерну стратегію Росії щодо України таким чином: «Нам потрібна не проросійська Україна, а російська Україна». По суті, кинутому на початку ХХ століття М. Міхновським визвольному кличу «Україна для українців» на початку ХХІ століття протиставлено неоімперський виклик «Україна без українців». У виголошеній М. Міхновським навесні 1900 року промові «Самостійна Україна» вперше пролунав заклик до українців розпочати рішучу і безкомпромісну боротьбу за звільнення від панування ворогів-чужинців історичної етнічної української території, поділеної в той час між Австро-Угорською та Російською імперіями, і створити самостійну Українську державу. Відлунням цього заклику є сучасна незалежна Україна, Конституція якої ѓрунтується на засадах верховенства права й поваги до прав та основоположних свобод людини для всіх, незалежно від етнічного або національного походження.

Мріючи про реванш, російські імпер-шовіністи вважають за головне не час повернення України в лоно Росії, а її повернення назавжди. Реально це можливо лише шляхом знищення української ідентичності як на рівні окремої особистості, так і на рівні української нації, що в практичному плані означатиме перетворення «української України» на «Україну без українців».

За сучасних умов головним знаряддям створення України без українців є не війна і геноцидне винищення української нації, а гуманітарна агресія, яку Росія здійснює одночасно в кількох напрямках, інспіруючи й підтримуючи ведення проти України інформаційно-пропагандистської війни, мовно-культурної війни, історіософської війни та конфесійної війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має на меті одне — знищення ідентичності української нації, яка є системотворчим складником Української національної держави. Отже, йдеться про масштабну і системну спробу досягти ліквідації життєдайного джерела української незалежної державності, аби забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті традиційних російських імперських прагнень.

Нинішня українська влада, поступаючись тискові Росії, не лише не вживає ефективних заходів на захист життєво важливих національних інтересів у гуманітарній сфері, а практично виступає співучасником російської гуманітарної агресії проти власної країни. Це, зокрема, промовисто засвідчують дії міністра Д. Табачника, народного депутата В. Колісниченка, мера Одеси О. Костусєва, секретаря Донецької міської ради М. Левченка та інших посадовців у центрі й на місцях. Планована в Кремлі і здійснювана за допомогою проросійськи настроєних українських чиновників гуманітарна агресія Росії руйнує підвалини єдності країни і загрожує самому існуванню української незалежної державності. Будучи знаряддям реалізації російських національних інтересів, спрямованих проти української державності, гуманітарна політика нинішньої влади є антидержавною. Вона суперечить основоположним нормам Конституції, міжнародним зобов’язанням України та цинічно ігнорує конституційні права українців, які становлять переважну більшість громадян країни.

Антиукраїнська гуманітарна політика, хоч би хто й у який спосіб її здійснював, становить загрозу не лише для української держави, а й для всіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної або національної приналежності, соціального статусу чи матеріального статку. Адже в разі реалізації злочину проти української нації та ліквідації незалежної державності України вони стануть громадянами іншої держави, і їх використовуватимуть як гарматне м’ясо в імперських збройних авантюрах. Їм доведеться забути про демократію, гідність, права людини та основоположні свободи взагалі, свободу слова й вільне розпорядження своїм майном зокрема. Досить згадати мізерний рівень та умови життя мільйонів пересічних російських громадян поза межами столичного мегаполіса, протиправні переслідування й цинічні вбивства правозахисників, журналістів і, між іншим, про долю неугодних олігархів, яких нинішня російська влада прирікає на життя у вигнанні, ув’язнює та позбавляє власності.

У цій ситуації особлива відповідальність лягає на Президента України В. Януковича як гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Якщо В. Янукович не розуміє небезпеки антиукраїнської гуманітарної політики для самого існування державності України, то він не може виконувати функції Президента України. Якщо ж В. Янукович свідомий цієї небезпеки і не вживає заходів для її усунення, то він чинить злочин проти української держави, який кваліфікується як державна зрада.

У вибудуваній ним системі державного управління в руках президента України, як і за часів президенства Л. Кучми, сконцентровані величезні владні повноваження. Як відомо, зворотним боком медалі владних повноважень завжди є політична відповідальність — що більші повноваження, то вища відповідальність. Значною мірою від В. Януковича залежить, чи використовуватимуться ці повноваження відповідно до Конституції України, на користь держави і на благо суспільства і чи здійснюватиме українська влада відповідальну політику захисту національних інтересів. Здійснювана командою В. Януковича політика компромісів з Росією за рахунок ігнорування українських національних інтересів та поборювання національно-демократичних сил, врешті-решт, неминуче призведе до втрати нею влади не в конституційний спосіб, зокрема через поразку на виборах, а внаслідок втрати Україною самостійності та підриву національного характеру її державності. Державним чиновникам і політикам слід знати, що й ті українські гетьмани, і ті українські комуністи, які свого часу були запопадливими виконавцями волі московських царів та генеральних секретарів, врешті-решт опинялися на сибірських засланнях і в сталінських концтаборах. Можливо, в межах новітньої Російської імперії, де пануватиме режим «суверенної демократії», їхня доля не складатиметься так трагічно, але владних повноважень, прерогативи правлячого класу незалежної держави, їх буде позбавлено. Адже в принциповому плані ставлення «національного лідера» сучасної авторитарної Росії та його послідовників до України та її владної еліти нічим не відрізняється від ставлення його попередників — білих царів і червоних вождів.

Уроки «касетного скандалу» мають спонукати Президента України ретельно опрацювати помилки своїх попередників та відмовитися від політики поступок Росії в стратегічно важливих для України питаннях. Як свідчить історична практика, такі поступки, за законами геополітики, лише заохочуватимуть до нових вимог, які нинішнє керівництво Росії не припинить висувати, доки не виконає своєї реваншистської програми щодо України. Єдиний ефективний спосіб протистояти спробам імперського реваншу — очистити державні структури України від агентури й агентів впливу Росії, налагодити співпрацю між партією влади й усіма національно-демократичними силами для здійснення україноцентричної політики в усіх сферах державного і суспільного життя та творити українську Україну відповідно до вимог Конституції, українських традицій і загальнолюдських демократичних цінностей. Лише побудована в такий спосіб Українська держава може чинити належний опір у протистоянні зовнішнім загрозам і забезпечувати сприятливий життєвий простір для суспільства й усіх громадян України.

КРИМІНАЛЬНА СПРАВА ПРОТИ ЕКС-ПРЕЗИДЕНТА Л. КУЧМИ ЯК ЧИННИК МОРАЛЬНОГО ОЧИЩЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

Доступна суспільству інформація однозначно вказує на причетність екс-президента до протиправного переслідування Г. Гонгадзе, але не дає формальних підстав для висновку про замовлення ним його вбивства. При цьому, поза будь-яким сумнівом, можна стверджувати, що емоційні звернення президента України до підпорядкованих та підлеглих йому глави Адміністрації Президента В. Литвина, міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка і голови СБУ Л. Деркача з пропозиціями жорстокої розправи з журналістом спричинили або були використані для варварського вбивства людини.

Остаточну відповідь про винуватість Л. Кучми та інших високопосадовців повинен дати лише суд на основі неупередженого вивчення всіх обставин справи й відповідно до закону. З огляду на це слід зазначити, що «записи майора» вказують на ознаки таких злочинів як у діях самого Л. Кучми, так і окремих осіб із його найближчого оточення. Є постраждалі, свідки й, очевидно, документальні докази, які дадуть змогу з’ясувати обставини зазначених злочинів. Отже, правоохоронні органи України, діючи відповідно до вимог кримінально-процесуального і кримінального законодавства, мали б порушити й інші кримінальні справи. Це є їхнім елементарним обов’язком.

Жоден із можливих варіантів завершення кримінальної справи проти екс-президента — її припинення за недоведеністю складу злочину, виправдувальний вирок, звільнення від покарання з огляду на закінчення терміну давності (нереабілітуюча підстава), вирок з призначенням покарання тощо — не знімає з нього ні моральної відповідальності за насильне позбавлення Георгія Гонгадзе життя та страждання його рідних і близьких, ні політичної відповідальності за створення авторитарної корумпованої системи, функціонування якої загальмувало нормальний цивілізаційний розвиток України, завдало їй величезних іміджевих та геополітичних втрат.

Морально-політичну відповідальність із Л. Кучмою поділяє також частина владного політичного класу, яка входила до його найближчого оточення і яку американський дослідник Дж. Кошів визначив як «паралельний кабінет». На його думку, аналіз «записів майора» дає підстави вважати, що до складу «кабінету» входили такі особи з тодішнього владного істеблішменту: Л. Деркач (голова СБУ), Ю. Кравченко (міністр внутрішніх справ), М. Потебенько (генеральний прокурор), В. Литвин (глава Адміністрації Президента), М. Азаров (голова Податкової адміністрації), І. Бакай (голова правління НАК «Нафтогаз»), О. Волков (радник президента) і голови деяких обласних адміністрацій та мери окремих міст.

У разі визначення міри кримінального покарання Л. Кучми, незалежно від її суворості, буде створено важливий прецедент, який засвідчить, що недоторканних серед найвищих посадових осіб немає і не може бути. Морально-політичне засудження суспільством екс-президента і зазначених осіб із його найближчого оточення відіграє самостійну роль та має стати потужним знаряддям попередження потенційних зловживань владою або правопорушень з боку керівників держави або чиновників будь-якого рангу.

Хоч би якими міркуваннями керувалася нинішня влада, сам факт порушення Генеральною прокуратурою України кримінальної справи проти екс-президента ламає стереотип безкарності представників вищих ешелонів влади і сприяє формуванню в суспільстві культури громадського засудження аморальних, асоціальних та протиправних дій будь-яких посадових осіб, незалежно від їхнього статусу й рангів. Переважна більшість української еліти і суспільства справедливо вважає Л. Кучму не жертвою несправедливого переслідування, а творцем системи, жертвою якої став він сам і вся країна. Це свідчить про те, що в українському суспільстві існує здорова критична маса, яка спроможна бути рушієм його морального оздоровлення та важливим чинником позитивних світоглядних змін у середовищі владної еліти.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ