Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Суд іде...

Касетний скандал: геополітичний і національний виміри
6 вересня, 2011 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»
Продовження. Початок див. «День» № 155-156

РУЙНАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПОРЯДКУ

Офіційні заперечення причетності українських високопосадовців до зникнення і вбивства Г. Гонгадзе поєднувалися з відпрацюванням сценаріїв утримання Л. Кучмою влади через запровадження радикальних змін до Конституції України. Для здійснення їх просували ідею політичної реформи, про яку президент уперше публічно згадав 24 серпня 2002 року під час виступу з нагоди чергової річниці незалежності України. Зазначивши, що для реалізації європейського вибору України й динамічного розвитку країни «необхідні рішучі зміни в її політичній системі», він несподівано для багатьох висловив переконання, що Україні потрібно перейти до «іншої політичної системи — парламентсько-президентської республіки». У цьому зв’язку треба підкреслити, що до «касетного скандалу» і певний час після нього Л. Кучма прагнув до максимального зміцнення і розширення президентських повноважень. Так, 15 січня 2000 року було видано Указ президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», який відбувся 16 квітня 2000 року і метою якого було забезпечити народну підтримку сильній президентській владній вертикалі за звужених повноважень Верховної Ради і розширеному переліку підстав для її розпуску. Виступаючи 5 квітня 2001 року перед членами Центральної ради Федерації профспілок, Л. Кучма твердо й однозначно заявив: «...для України буде трагедією, якщо вона стане парламентсько-президентською республікою».

За шість років після ухвалення Конституції України, а тим більше в період між 5 квітня 2001 року і 24 серпня 2002 року в житті країни не відбулося радикальних процесів, які б вимагали радикального реформування її Основного Закону. Криза в Україні була спричинена не якістю Конституції, а постійною практикою ігнорування владою її вимог. Унаслідок цього в руках президента України було сконцентровано величезні владні повноваження, не врівноважені механізмом стримування й противаг, і систематично відбувалися грубі порушення принципів демократії та основоположних свобод і прав людини. Отже, в інтересах демократичного розвитку України Л. Кучма, як гарант Конституції, мав забезпечити суворе дотримання визначеного Основним Законом конституційного порядку країни відповідно до стандартів Ради Європи, а не пропонувати радикальні зміни чинної Конституції, яку лише п’ять років тому у своєму висновку від 8 березня 1997 року позитивно оцінила Венеціанська комісія.

Суттєва метаморфоза Л. Кучми щодо питання про форму державного правління була зумовлена не інтересами держави і суспільства, а винятково пошуком ним засобів забезпечення свого власного політичного виживання. Проголосивши себе прихильником нового конституційного порядку, який ще недавно він характеризував як згубний для країни, Л. Кучма розпочав багатоходову гру, розраховану на те, щоб залишитися ключовим гравцем у новоствореній системі управління і після президентських виборів.

У просуванні конституційної реформи Л. Кучма розраховував на підтримку не лише контрольованих ним депутатів, але й на голоси комуністів і соціалістів, оскільки ліві завжди були й залишаються противниками існування в Україні сильної президентської влади, яка за визначенням має правити за інструмент ліквідації рудиментів комуністичного панування, здійснення реформ і зміцнення незалежної державності України.

6 березня 2003 року президент України передав до Секретаріату Верховної Ради проект закону «Про внесення змін до Конституції України» і одночасно видав указ про всенародне обговорення законопроекту. Представники національно-демократичних сил, зокрема тих, що належали до фракцій «Наша Україна» та БЮТ, поставилися до ініціативи Л. Кучми обережно, якщо не вороже, а ліві сили, представлені КПУ та СПУ, у принципі підтримали її, запропонувавши, однак, своє бачення конституційної реформи, і внесли до Верховної Ради відповідні законопроекти.

Доопрацьований після всенародного обговорення президентський законопроект 19 червня 2003 року було знову подано на розгляд Верховної Ради, але вже 23 серпня відкликано через брак консенсусу між головними парламентськими фракціями щодо його підтримки.

Конституційний бліцкриг не вдався. Розпочалися затяжні політичні консультації Адміністрації Президента з опозиційними партіями для підготовки узгодженого законопроекту.

Вимушену паузу заповнюють реалізацією плану, покликаного забезпечити легітимізацію переобрання Л. Кучми на третій термін усупереч вимогам частини 3-ї статті 103-ї Конституції України, яка однозначно передбачає, що одна й та сама особа не може бути президентом України більше ніж два терміни підряд. Для цього було використано Конституційний Суд України, який у надзвичайно і незвичайно прискореному порядку розглянув подання 53 народних депутатів від 2 жовтня 2003 року і подання 47 народних депутатів від 11 листопада 2003 року про офіційне тлумачення статті 103-ї Конституції України.

Уже 13 листопада обидва подання було об’єднано, і розпочався їхній розгляд, який завершився 25 грудня 2003 року винесенням рішення, яке встановлювало: «Особа, яку вперше було обрано Президентом України за чинною Конституцією України в 1999 р. має право балотуватись на чергових виборах Президента України у 2004 р.».

Формально рішення Конституційного Суду відкривало можливість висунути кандидатури Л. Кучми для участі в президентських виборах України. Однак його стабільно низький рейтинг після «касетного скандалу» і неприйняття суспільством одіозного рішення Конституційного суду, яке суперечило принципам конституційного права і здоровому глуздові, робили його переобрання на третій термін вельми проблематичним, а в практичному плані — нереальним.

За цих умов президентська команда продовжила спроби просувати варіант політичної реформи, головний задум якої полягав у перерозподілі повноважень на користь прем’єр-міністра, що послаблювало президентську владну вертикаль, але відкривало для Л. Кучми можливість (принаймні теоретично) стати главою уряду з президентськими повноваженнями після чергових президентських виборів. На це вказувала неодноразово зазначена ним вимога здійснити політичну реформу до завершення його другого президентського терміну і підтримки ним пропозицій щодо обрання президента України Верховною Радою.

Однак планований задум зазнав фіаско через те, що, по-перше, президентська команда не мала можливості забезпечити парламентську підтримку винятково президентської версії конституційної реформи в її первинному варіанті, і, по-друге, у президентському оточенні не знайшлося політичної фігури, яка мала б гарантовані шанси перемогти на майбутніх президентських виборах і одночасно погоджувалася на роль слухняного пішака, приреченого стати жертвою владних амбіцій патрона. Вимушена обставинами спроба Л. Кучми використати В. Януковича була безуспішною, оскільки той, здобувши підтримку президента Росії В. Путіна, був сповнений рішучості вести самостійну гру.

Як відомо, протягом 2003—2004 рр. до Верховної Ради було внесено кілька альтернативних проектів змін і доповнень до Конституції. Їх розгляд, що супроводжували гострі парламентські дискусії, відбувався за глибокої політичної кризи, яка досягла апогею восени 2004 року внаслідок масштабної фальсифікації результатів другого туру президентських виборів, і завершився прийняттям 8 грудня 2004 року Закону 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України».

Реалізація цього закону, ухваленого поспіхом, під тиском надзвичайних обставин і з грубими порушеннями регламенту, розбалансувала механізм державної машини і зруйнувала владну вертикаль. В Україні запанував правовий хаос, посилений неспроможністю В. Ющенка відповідально виконувати свої президентські повноваження, сформувати дієздатну президентську команду і забезпечити нормальну співпрацю між її членами. Інакше кажучи, ініційована Л. Кучмою гра в «політичну реформу» заради збереження себе у владі для власного порятунку відволікала від проведення справді потрібних для модернізації країни реформ і врешті-решт призвела до ерозії конституційного порядку держави.

МАНІВЦІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

З «касетним скандалом» пов’язано і продовження ігор Л. Кучми довкола мовного питання, які він розпочав ще під час президентської кампанії 1994 року. Тоді він широко рекламував невдовзі підтверджену під час інавгураційної промови обіцянку надати російській мові офіційного, а по-суті, державного статусу. Таким чином було зламано започатковану Законом про мови 1989 року і підтриману суспільством позитивну тенденцію утверджувати державність української мови як безальтернативного загальнонаціонального пріоритету. З того часу невід’ємним атрибутом не тільки виборчих кампаній, а й української, а радше антиукраїнської, політики стали деструктивні спекуляції мовним питанням, які розколюють суспільство, провокують конфлікти й загрожують державній єдності України.

Під тиском національно-демократичних сил Л. Кучма відмовився від ідеї надати російській мові статус державної, але за його президентства чіткої державної мовної політики не було, і запровадження української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, як того вимагала ст. 10-та Конституції України, гальмували. Натомість президент України виявив неабияку наполегливість, щоб забезпечити ратифікацію Верховною Радою України Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

Уперше відповідний законопроект він подав до Верховної Ради 23 жовтня 1998 року, коли він почав підготовку до своєї другої президентської кампанії, під час якої знову розгорнулися спекуляції щодо мовного питання. Обговорення законопроекту відбувалося під час виборчої кампанії і завершилося вже після неї ухваленням 24 грудня 1999 року Закону України під назвою «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Цей закон було скасовано 12 липня 2000 року рішенням Конституційного Суду України, який визнав його неконституційним через порушення конституційної процедури його ухвалення. Але головна вада закону полягала у його невідповідності духу й букві і Європейської хартії, і Конституції України.

На обговорення Верховної Ради було подано законопроект, розроблений на підставі невірно перекладеного автентичного тексту хартії українською мовою, без ретельного експертного вивчення стану різних мов і рівня забезпечення мовних прав і потреб окремих мовних груп в Україні. Унаслідок цього Верховна Рада ухвалила концептуально хибний закон, який не враховував українських мовних реалій, не мав нічого спільного з метою хартії і був заздалегідь запрограмований на її неправильне застосування у спосіб, несумісний з вимогами Конституції України щодо визначення статусу й порядку використання мов.

Після рішення Конституційного Суду президент ще двічі — 12 вересня 2001 року і 26 жовтня 2002 року — знову подавав на розгляд до Верховної Ради України ідентичні у своїй концептуальній хибності законопроекти. Таку наполегливість президента пояснювали потребою виконання Україною своїх зобов’язань перед Радою Європи. Пояснення не зовсім переконливі, зважаючи на те, що зобов’язання України щодо приєднання до хартії було встановлено в документах ПАРЄ 26 вересня 1995 року, а перше подання її на ратифікацію й обговорення у Верховній Раді сталося більше ніж за три роки і було синхронізовано з президентською виборчою кампанією 1999 року. Наступні ж подання збігаються з найбільш активними фазами «касетного скандалу» і супроводжуються відвертим тиском Росії. Протягом 2001—2002 рр. залежні від російської влади і широко представлені в українському інформаційному просторі російські ЗМІ постійно агітували за ратифікацію хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно долучалися й офіційні особи. Так, перебуваючи в Києві, голова Держдуми РФ Г. Селезньов 16 грудня 2002 року відверто зажадав від України ратифікувати хартію, хоча Росія не ратифікувала її й досі.

Ігноруючи звернення народних депутатів, нехтуючи думкою фахівців і юридичного управління Секретаріату Верховної Ради щодо потреби належно опрацювати закон про ратифікацію хартії, президент України Л. Кучма просував ухвалення концептуально хибного законопроекту про ратифікацію хартії тоді, коли мовне питання треба було використати під час президентської виборчої кампанії або як розмінну монету для забезпечення підтримки Росії в моменти протиборства з опозицією та загострення відносин із західними демократіями під час «касетного скандалу».

Остаточно ухвалений Верховною Радою України 15 травня 2003 р. «Закон України про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мов меншин» грунтувався на невірному перекладі хартії, спотворював її зміст і цілі і став знаряддям реалізації протиправних спроб відмови від застосування української мови як державної в східних і південних регіонах України через надання російській мові офіційного статусу «регіональної мови», не передбаченого ні хартією, ні Конституцією України.

Судячи з його розмірковувань на сторінках книжки «Україна не Росія», яка побачила світ у 2003 р., Л.Кучма не міг не розуміти ключової ролі державного статусу української мови у забезпеченні політичної єдності України та її нормального розвитку як національної держави європейського типу. Однак у боротьбі за владу і збереження себе у владі власний інтерес переважав державний. Це призвело до того, що заохочувані й керовані Росією антиукраїнські сили одержали інструмент для підриву статусу української мови як єдиної державної мови та підтримки російської мовної експансії в Україні.

Далі буде
Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ