Українська незалежна державність як історична закономірність
Дата 24 серпня назавжди залишиться в історії не лише як дата формального проголошення незалежності України, а й як символ остаточного краху комунізму, вирішальний фактор розпаду радянської тоталітарної імперії, відправний момент геополітичних змін, які суттєвим чином вплинули на подальший розвиток подій у Європі та cвіті.
Ухвалений в цей день Верховною Радою Акт проголошення незалежності України насправді був актом відновлення української державної незалежності та знаменував собою підсумок реалізації одвічних і природних прагнень української нації жити у незалежній соборній державі. Одночасно цей акт знаменував відновлення справедливості. Адже до європейської сім’ї повернулася одна із найстаріших і найбільших націй, на землі якої географічний центр Європи, але яка тривалий час залишалася поділеною і була позбавлена свободи та національної державності, а отже, і можливості повноцінного розвитку. Нарешті, проголошенням Акту незалежності створювалися передумови для вирішення споконвічного «українського питання» в європейському цивілізаційному та безпековому контексті.
Попри очевидну історичну значимість, закономірність і легітимність відновлення незалежності України не вщухають спроби переконати українців у тому, що незалежність на Україну «впала з неба», відбулася випадково і виключно внаслідок невдалого державного перевороту в Москві, що стався у серпні 1991 року. Така інтерпретація історії має слугувати аргументом на користь поширеного серед російського політикуму і суспільства переконання, що поява на карті світу України як незалежної держави є історичним парадоксом і аномалією, що зникне після повернення цієї тимчасово втраченої частини «русского мира» до Росії.
Отже, теза про українську незалежність, що просто «впала з неба», є не обивательським просторікуванням невігласів від історії, а ідеологемою, яка свідомо використовується як інструмент культивування в українському середовищі комплексу меншовартості, нав’язування українцям російських імперських стереотипів думання, спотворення національної свідомості. Той факт, що цю ідеологему повторюють і деякі українські політологи і політики, не надає їй більшої переконливості і не робить честі її озвучувачам.
Неупереджений аналіз свідчить, що ухвалений 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України був не одномоментною випадковою подією, а результатом і етапом напруженої боротьби українців за відновлення національної державності у новітній період сучасної історії.
В історії боротьби української нації за свою незалежну державність в одному ряду з Актом проголошення незалежності України стоїть Декларація про державний суверенітет України, ухвалена 16 липня 1991 року, та всеукраїнський референдум, проведений 1 грудня 1991 року на підтримку державної незалежності України.
Зазначені три події стали знаковими, визначними і визначальними етапами цієї боротьби. Перед, між і після 16 липня 1990 року, 24 серпня і 1 грудня 1991 року відбувався складний процес розбудови, утвердження і широкого міжнародного визнання української незалежної держави.
ГЕНЕЗА, ОСОБЛИВОСТІ І РУШІЙНІ СИЛИ ПРОЦЕСУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Характерна ознака процесу сучасного українського державотворення полягала в тому, що він відбувався в умовах миру, мав еволюційний характер і розпочався наприкінці минулого століття в період загальної кризи світової комуністичної системи. Найбільш промовисто вона проявилася на європейській периферії системи.
Її основна ланка — Союз РСР — здавався тоді міцним монолітом. Міф про монолітність СРСР культивувався в радянських освітніх закладах усіх рівнів і підтримувався цілеспрямованою і потужною комуністичною пропагандою, постійним об’єктом якої було все суспільство. Проте насправді система, збудована більшовиками на початку минулого століття та уособлювана СРСР, вичерпала свій ресурс, оскільки за своєю природою була саморуйнівною. Конструкція СРСР як тоталітарної комуністичної імперії, в якій монополія на владу належала КПРС, суперечила основній об’єктивній закономірності світобудови й організації суспільства — принципу багатоманітності. Стратегічні цілі комуністичної влади в СРСР були утопічними та протиприродними, а засоби їхнього досягнення протиправними й антигуманними.
Функціонування існуючої в СРСР комуністичної системи забезпечувалося високим мобілізаційним потенціалом тоталітарної влади, яка своїми рішеннями, підтримуваними перманентним застосуванням широкомасштабних репресій, могла безконтрольно використовувати колосальні людські та природні багатства країни для досягнення визначених цілей.
Застосовувані в СРСР методи управління були надто витратними і неефективними, ігнорували реальні потреби громадян і супроводжувалися масовими порушеннями прав і основоположних свобод людини.
З плином часу виявилось, що радянська економіка є неконкурентноспроможною у змаганні із «загниваючим» капіталізмом і замість обіцяного тоталітарною владою комунізму і загального добробуту в СРСР панує хронічний дефіцит товарів широкого вжитку, до якого додаються продовольчі труднощі. В різних регіонах країни почали виникати й конфлікти на етнічному ѓрунті з огляду на невирішеність національного питання.
Водночас поступово почав зникати генетичний страх громадян, в якому комуністична влада тримала їх протягом десятиліть. Виникало усвідомлення того, що запобігти повторенню злочинів тоталітаризму, забезпечити добробут громадян, додержання їхніх прав і основоположних свобод та задовольнити національні потреби народів СРСР можуть лише радикальні зміни або злам панівної системи, перетворення СРСР з тоталітарної наддержави на спілку суверенних держав. Інакше кажучи, наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття розпочалася криза тоталітарної комуністичної системи СРСР, яка завершилася її занепадом і зникненням з історичної арени.
Спроби компартійної верхівки, яку з 1985 р. очолив М. Горбачов, зарадити кризі системи шляхом її перебудови були приречені на невдачу, оскільки він та його прибічники прагнули зберегти систему, яка виявила свою практичну нежиттєздатність та історичну приреченість.
Проте офіційно проголошений ЦК КПРС курс на перебудову був у принципі позитивним явищем, оскільки супроводжувався офіційним відмежуванням тодішнього керівництва КПРС від злочинів ленінсько-сталінського комуністичного режиму, припиненням політичних репресій, визнанням недоліків системи і запровадженням політики гласності. Її реалізація була пов’язана з утвердженням свободи слова і відносно вільною критикою комуністичної системи у засобах масової інформації.
Це сприяло оздоровленню суспільства, появі в союзних республіках національно-демократичних сил. В окремих союзних республіках, хоча і в різних формах і з різною інтенсивністю, стали відроджуватися, міцніти та розгортатися організовані громадські національно-визвольні рухи.
Передусім це сталося в прибалтійських республіках, де ще 1988 року були створені Литовський рух за перебудову «Саюдіс» і Народні фронти Латвії та Естонії, а республіканські комуністичні партії вийшли із складу КПРС.
Важливою подією у житті суспільства стали вибори народних депутатів 1989 року, проведення яких вперше вийшло з-під контролю КПРС і внаслідок яких до найвищого органу державної владі СРСР було обрано також представників національно-патріотичних сил з різних союзних республік. Трансляція засідань I З’їзду народних депутатів СРСР демонструвала консерватизм депутатів від КПРС, сприяла небаченій політизації суспільства і поступово руйнувала стіну страху громадян перед комуністичною владою.
Злива критичної, а часто і відверто антикомуністичної інформації і аналітики у ЗМІ підривала повагу та довіру до комуністичної системи в цілому і КПРС та її тодішнього керівництва зокрема. Спроби реформування КПРС ізсередини призвели до формування в ній так званої Демократичної платформи і втрати нею монолітності. Позиції КПРС були суттєвим чином підірвані, коли 14 березня 1990 року З’їзд народних депутатів СРСР скасував ст. 6 Конституції СРСР, яка визначала Компартію як керівну силу суспільства, і коли протягом березня цього ж року в союзних республіках відбулися перші вільні парламентські вибори.
Внаслідок цього в окремих союзних республіках утворилися нові легітимні центри влади, в яких були представлені і відігравали активну роль представники національно-демократичних сил та організованих національно-визвольних рухів. Саме під упливом їхніх вимог республіканські законодавчі органи без будь-якого узгодження з Москвою почали ухвалювати нормативні акти, спрямовані на утвердження суверенітету союзних республік, значне обмеження або повну ліквідацію влади союзного центру. Назви, юридичні форми і зміст цих актів зумовлювалися особливостями окремих республік, історичними традиціями, співвідношенням парламентських політичних сил, рівнем їхньої підтримки громадськістю. Парламенти республік ухвалювали закони, акти, постанови і декларації про державний суверенітет. Найпоширенішою була назва «декларація».
Ухвалення республіками актів про державний суверенітет, яке тривало з листопада 1988 року по грудень 1990 року, назвали «парадом суверенітетів». Цей процес охопив всі союзні республіки і був скоріше не «парадом суверенітетів», а «війною суверенітетів» союзних республік з суверенітетом СРСР, оскільки в республіканських актах проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними. Першим «пострілом» у цій війні була ухвалена 16 листопада 1988 року Верховною Радою Естонської РСР Декларація про суверенітет Естонської РСР, яка встановлювала верховенство естонських законів на території Естонії. 18 квітня та 28 липня 1989 року подібні декларації ухвалили законодавчі органи Литовської РСР і Латвійської РСР відповідно. У згаданих актах в тій чи іншій формі зазначалося, що майбутній статус республік у складі СРСР має визначатися на договірній основі.
23 вересня 1989 року Верховна Рада Азербайджанської РСР ухвалила конституційний закон «Про суверенітет Азербайджанської РСР». В ньому встановлювалося, що Азербайджанська РСР «суверенна соціалістична держава у складі СРСР», на всій території якої діють її закони і закони СРСР, які не порушують суверенні права Азербайджанської РСР.
На початку 1990 року прибалтійські республіки декларують вихід із складу СРСР. 2 лютого народні депутати Естонської РСР всіх рівнів ухвалили «Декларацію з питання державної незалежності Естонії», а 23 лютого Верховна Рада Естонської РСР приймає постанову «Про підготовку до державної незалежності Естонії», в якій пропонувалося «почати офіційні переговори між СРСР та Естонською РСР про відновлення незалежності Естонської Республіки на основі визнання дійсності Тартуського мирного договору, укладеного між Естонією та РСФРР 2 лютого 1920 року».
15 лютого 1990 року Верховна Рада Латвійської РСР ухвалює Декларацію з питання державної незалежності Латвії, в якій йшлося про «необхідність здійснення заходів, спрямованих на перетворення Латвійської РСР на вільну й незалежну Латвійську державу», а 4 травня Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки. Вищий законодавчий орган постановив проголосити декларацію Сейма Литви від 21 липня 1940 року «Про вступ Латвії до Союзу РСР» такою, що не має законної сили з моменту її ухвалення; відновити дію ухваленої Установчими зборами 15 лютого 1922 року Конституції Латвійської Республіки на всій території Латвії.
11 березня 1990 року Верховна Рада Литви ухвалює Акт про відновлення незалежності Литовської держави і скасовує дію Конституції СРСР на території Литви.
До прибалтійських республік приєднується Грузія. 9 березня 1990 року Верховна Рада Грузинської РСР ухвалила постанову «Про гарантії захисту державного суверенітету Грузії». У постанові, зокрема зазначалося, що Верховна Рада Грузинської РСР прагне до анулювання наслідків порушень договору між Грузією і Радянською Росією від 7 травня 1920 року для Грузії і до відновлення прав Грузії. Пропонувалося почати переговори про відновлення незалежної Грузинської держави.
Акти, ухвалені вищими законодавчими органами трьох прибалтійських республік та Грузії, загрожували викликати ланцюгову реакцію і призвести до дезінтеграції Союзу РСР. В них матеріалізувалася потужна антиімперська та антикомуністична тенденція, яку очолюване М. Горбачовим керівництво Союзу РСР намагалося нейтралізувати.
Ухвалений 14 березня 1990 року Верховною Радою СРСР закон, яким КПРС позбавлялася монополії на владу і запроваджувалася багатопартійність, засновував пост президента СРСР. Відповідно до цього закону, президент мав статус глави радянської держави з надзвичайно широкими повноваженнями.
З 15 березня 1990 року функції президента СРСР став виконувати М. Горбачов, залишаючись генеральним секретарем КПРС. Таким чином, в руках однієї людини були сконцентровані потужні владні та політичні важелі.
Протягом квітня-травня 1990 року М. Горбачов як президент СРСР підписав низку схвалених Верховною Радою СРСР законів, покликаних забезпечити збереження Радянського Союзу, а саме «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР» (3 квітня 1990 року), «Про основи економічних відносин Союзу РСР, союзних та автономних республік» (10 квітня 1990 року), «Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації» (26 квітня 1990 року), «Про вільний національний розвиток громадян СРСР, які мешкають поза межами своїх національно-державних утворень або не мають їх на території СРСР» (26 квітня 1990 року), «Про громадянство СРСР» (23 травня 1990 року).
Водночас М. Горбачов активно підтримав ідею розробки проекту нового Союзного договору, який мав стати інструментом реформування СРСР, а отже, альтернативою його дезінтеграції.
На тлі цих подій ситуація в Україні розвивалася повільніше, насамперед через те, що з огляду на її важливість для існування радянської імперії в республіці протягом десятиліть відбувалося систематичне винищення національно-свідомої еліти, а республіканський сегмент комуністичної системи вибудовувався із великим запасом міцності. Пам’ять мільйонів людей, надто в Західній Україні, зберігала жахи тотальних довоєнних та повоєнних широкомасштабних репресій, пов’язаних із іменем Сталіна і спрямованих насамперед проти учасників національно-визвольних рухів та української провідної верстви. Після смерті Сталіна 1953 року радянські каральні органи продовжували вибірково застосовувати жорсткі і жорстокі каральні заходи щодо дисидентів, зокрема членів Української Гельсінської спілки. Попри заяви М. Горбачова, що в СРСР немає політичних в’язнів, вже в перебудовні часи в пермському концтаборі було замордовано видатного українського поета Василя Стуса (вересень 1985 року). Звільнення великої групи українських політичних в’язнів відбулося навесні 1987 року, а Л. Лук’яненко, Ю.Бадзьо, М. Горбаль, Б. Климчак та інші побачили волю лише наприкінці 1988 року.
Керівництво КПУ, очолюване В. Щербицьким, декларуючи підтримку курсу КПРС на перебудову, намагалося протидіяти політичній активності громадян, не допустити утворення вільних непідконтрольних Компартії громадських об’єднань, чинило спротив демократизації суспільного життя і виступало за збереження СРСР.
Попри це в Україні пробуджувалися національно-демократичні сили, найактивніші представники яких гуртувалися в різних культурологічних об’єднаннях. Першими такими об’єднаннями, що виникли в столиці, були Український культурологічний клуб (1987 рік), українознавчий клуб «Спадщина» (1987 рік), Товариство української мови (1988 рік), Народний союз сприяння перебудові (1988 рік) та ін. У Львові діяло Товариство Лева. Створення подібних товариств, громад, об’єднань набувало масового характеру і охопило всі великі міста України. Їхні вимоги на початковому етапі були спрямовані переважно проти здійснюваної комуністичним режимом політики русифікації, яка у 70—80-х роках минулого століття набула таких небезпечних масштабів, що виникла реальна загроза самому існуванню української нації.
Стала публічною діяльність переслідуваної і загнаної свого часу у підпілля Української Гельсінської спілки, яка позиціонувала себе як «федеративне об’єднання самоврядних правозахисних груп і організацій в областях, районах, містах України та за її межами». 7 липня 1988 року на мітингу у Львові було ухвалено її програмний документ — Декларацію принципів УГС. Декларація була політичним маніфестом, в якому чітко проголошувалося, що «відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері, було б основною сталою гарантією забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав як українського народу, так і національних меншин, що живуть на території України».
У Декларації, втім, зазначалося, що УГС пропагуватиме «вироблення Конституції СРСР та конституцій республік на новій основі» і пропонуватиме «створення на союзному рівні тільки консультативно-координаційних органів, передавши безпосередньо суверенним республікам всю повноту керівництва економічним, політичним та культурним життям». Такий обережний підхід УГС до відновлення української державності було зумовлено тим, що в той час позиції керівництва КПУ залишалися досить міцними, каральна система не була демонтована, у суспільстві все ще панував синдром страху, суспільна свідомість більшості громадян була травмована багаторічною дією комуністичної пропаганди, вони не були готові до підтримки надто радикальних ідей. В цих умовах було необхідно не давати формальних підстав для звинувачень в антисовєтизмі і антикомунізмі, дискредитації УГС, здійсненні проти неї та її членів нових репресій під приводом боротьби із буржуазним націоналізмом та сепаратизмом, а також для дезінфомування та залякування суспільства.
Зростаюча кількість і активність громадських об’єднань, метою яких було національно-державне відродження України, ставила на порядок денний питання координації їхньої діяльності і створення єдиної масової громадської організації на загальнонаціональному рівні. Нею став Народний Рух України за перебудову, організаційне оформлення якого відбулося у вересні 1989 року на установчому з’їзді, скликаному у Києві.
Головна триєдина мета НРУ полягала у припиненні процесу руйнації української України, створенні передумов для виходу України с Союзу РСР та відновленні її незалежності мирним парламентським шляхом.
Перша програма Руху, подібно до Декларації УГС і з тих же причин, не ставила прямої і беззастережної вимоги виходу України із складу СРСР. В ній наголошувалося, що «національно-державне будівництво в республіці має здійснюватися з метою утвердження державного суверенітету Української РСР», і що внаслідок конституційної реформи «Союз РСР має стати федеративним союзом справді суверенних держав на засадах повної рівноправності всіх його суб’єктів».
Створення Руху і вся його діяльність супроводжувалася організацією масових народних акцій, які сприяли підвищенню політичної активності суспільства, пробудженню національної свідомості громадян і сприйняття ними ідеї національної незалежності України. Серед таких акцій можна назвати мітинг біля Республіканського стадіону у Києві, який відбувся 13 листопада 1988 року і у якому взяло участь кілька десятків тисяч людей з усієї України; перепоховання на Байковому цвинтарі 19 листопада 1989 року замордованих у концтаборах українських патріотів Ю. Литвина (помер у вересні 1984 року), О. Тихого (помер у травні 1984 року) та В. Стуса (помер у вересні 1985 року), яке вилилося у багатотисячну траурну процесію вулицями Києва; живий ланцюг Київ-Львів 21 січня 1990 року, учасниками якого було до одного мільйона громадян; грандіозне святкування 500-річчя українського козацтва у серпні 1990 року, яке відбулося у Запоріжжі за участі близько трьохсот тисяч людей; студентську революцію на граніті восени 1990 року, яка призвела до відставки уряду Масола, та ін.
Згадані та інші заходи були демонстрацією широкої громадської підтримки Руху, яка стала вирішальним фактором успіху національно-демократичних сил на виборах до Верховної Ради 4 березня 1990 року. Напередодні виборів Рух та ідейно близькі до нього організації утворили Демократичний блок. За його списками до Верховної Ради Української РСР 12 скликання було обрано 111 із 442-х депутатів. Це був значний успіх національно-демократичних сил з огляду на те, що вибори, хоч і були альтернативними, відбувалися в умовах однопартійної системи (положення Конституції СРСР про керівну роль КПРС було скасоване вже після виборів) і монополії КПУ на засоби масової інформації.
Внаслідок березневих виборів 1990 року в Україні вперше було сформовано демократично обраний парламент, який невдовзі і ухвалив Декларацію по державний суверенітет України. Ініціаторами розробки Декларації про державний суверенітет України стали депутати, яких було обрано за списками Демократичного блоку. Переважну їхню більшість складали керівники та активісти НРУ, а частину з них (зокрема, Г. Алтунян, Б. Горинь, М. Горинь, І. Калинець, Л. Горохівський, Л, Лук’яненко, Б. Ребрик, С. Хмара, В. Чорновіл, О. Шевченко) становили колишні політв’язні.
