Гідність держави залежить, у кінцевому рахунку, від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, англійський філософ, економіст, політик, ідеолог лібералізму

Вадим Гетьман: "Я проти "казахстанського варіанту" для українського парламенту"

27 грудня, 1997 - 00:00

Послуга за послугу. Своєю чергою, прокоментую підготований Вами для газети матеріал - одкровення здібного журналіста, але з великими претензіями на аналітичність. Чи потрібен такий коментар читачам? Так. Бо в даному випадкові Ви демонструєте свою відверту неповагу (!) до Конституції України. Хто не знає, що необачні дії протипоказані журналістиці так само, як і медицині чи юриспруденції.

Тож вважаю не лише за власне право, а й обов'язок висловити свою точку зору стосовно оприлюднених Вами гіпотез у досить спрощеному експрес-аналізі про підстави звернення "тіньового спікера" парламенту, як сказано в газеті, до найвищого органу конституційної юрисдикції в Україні. Що не кажіть, але "аналітична" стаття виходить далеко за межі симпатій чи антипатій до народного депутата Гетьмана. Зізнаюсь, мені приємно було читати про те, що ні за віком, ні за лінією моєї поведінки в парламенті двох останніх скликань, на очах багатомільйонної аудиторії я не схожий на романтика, тим більш на Дон-Кіхота. Це так, я справді завжди пам'ятаю про свою відповідальність перед народом, виборцями, а відтак глибоко переконаний у правоті своєї оцінки щодо недосконалості, більше того - неконституційності! - нового Закону України "Про вибори народних депутатів України", оскільки окремі його положення не відповідають ст. 22, 24, 36, 38, 55, 76, 124 Конституції України. "В основі всієї хвали, яка зводиться на адресу демократії, - відзначав свого часу ще Вінстон Черччіль, - стоїть маленька людина, яка входить в маленьку кабіну і маленьким олівцем ставить маленький хрестик на маленькому аркушику паперу..." Новий же наш виборчий законодавчий акт прийнято з порушенням ст. 76 Конституції, де передбачене обрання народних депутатів України "на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування".

На жаль, саме цього Грабовський не помічає. З автором статті не знайомий, але беруся стверджувати, що він навряд чи глибоко вивчав текст Конституції. Я не буду тут знову пояснювати і доводити те, що очевидно для будь-якої знаючої і думаючої людини. Все це ми, 56 народних депутатів України, виклали ще 4 грудня ц.р. на 20 сторінках у своєму конституційному поданні до Конституційного Суду України. Час покаже, хто з нас Дон-Кіхот, а хто Манілов, який живе в рожевих мріях щодо цілющої сили для України майбутніх багатопартійних виборів. Але поглянемо далі.

Нехай вже пробачить мене пан Грабовський за те, що без належної уваги залишаю запропоновані читачеві дві наступні гіпотези стосовно неприйняття мною нового виборчого законодавства. Справді, то досить слушні питання, і думки про них автора статті мають вагомі підстави для зроблених на сторінках газети припущень. Адже я дійсно послідовно виступав і виступаю проти штучного підштовхування процесу "партизації" суспільного життя. Тільки наївна людина не здатна збагнути хибність цього шляху, який за своїми наслідками виявиться таким же "ефективним", як щеплення телеграфному стовпові. Неготовність України за умов сучасної ідейно-політичної непевності до партійної структуризації суспільства помітна неозброєному окові. Хіба наявність аж 30 партійних списків на наступних виборах - не переконливий аргумент цього? Розпорошеність депутатів, яких оберуть у березні, навіть у десяти партіях не тільки не сприятиме структуризації парламенту, а навпаки - відкине процес консолідації суспільства ще на десятки років назад. То ж чи розумно зараз у такий спосіб діяти? Для чого прикриватись при цьому історичними ширмами? Звичайно, зі сказаного мною аж ніяк не слід робити висновок, буцімто Гетьман є противником багатопартійності. Це не так. В даному разі я веду мову про зрілість процесу.

І ще про одне вважаю за необхідне тут сказати: сьогодні, як ніколи, Україна потребує стабільності - економічної, соціальної, політичної. Однак не важко здогадатися, що перші ознаки фінансово-грошової стабілізації, яка у майбутньому спроможна перерости в економічну стабільність, після проведених на основі діючого закону виборів, безперечно, будуть зруйновані в ході запеклого безкомпромісного протиборства полярних політичних сил. Тому газетні рядки про те, що зайнята мною позиція "продиктована прагненням до стабільності у фінансово-банківський сфері" сприймаю як такі, що віддзеркалюють мої принципи щодо надзвичайно важливої проблеми, яка нас примусила звернутися з поданням до Конституційного Суду. Дійсно, фінанси і банки, які є осердям будь-якої економіки, можуть ефективно функціонувати лише у стабільному, прогнозованому середовищі. Жодна країна світу, жодна міжнародна фінансова компанія не стане співпрацювати з країною з непередбаченим політичним ризиком. Достатнього власного капіталу для свого розвитку Україна зараз не має. То як же можна сподіватися на те, що за таких умов вдасться самим підняти з руїн економіку?

Тобто підхід, який я обстоюю, є цілком неминучий, він зумовлюється вимогами самого життя. І це, судячи з газетної публікації, Грабовському потрапило на очі.

Та повернімося до рецензованої статті. Розглядаючи свою останню "залаштунково-ігрову" гіпотезу, автор з упевненістю говорить про те, ніби-то президентська команда, прорахувавши можливу несприятливу для себе розстановку політичних сил, розробляє у своїх власних інтересах пов'язану з нашим поданням до Конституційного Суду "справу Гетьмана". Необережний "гіпотезер", власне, звинуватив народного депутата України в колабораціонізмі. При цьому свої звинувачення "аналітик" не підкріпив жодним фактом, оскільки зробити це неможливо, бо я не займався й не займаюсь такою брудною справою. Роль колабораціоніста не для мене.

Думаю, кожному, хто не позбавлений здатності уважно спостерігати та аналізувати дії депутатів, повинна бути цілком зрозуміла ця заява. Як тут не згадати народну мудрість: говори те, що знаєш напевне. А оскільки в статті поставлено під сумнів мою громадянську честь і гідність, змушений ще раз звернутися до відомих і невідомих подій, що спростовують надумані припущення з четвертої гіпотези газетяра. Не маючи потреби повторювати знані колегам-депутатам і громадськості факти мого відстоювання в парламенті принципових позицій нашого державного будівництва, згадаю все ж деякі принагідні епізоди.

7 листопада 1992 року. В кабінеті першого Президента України йшла важлива нарада в звуженому колі, за участю щойно призначеного прем'єр-міністра Л. Кучми, віце-прем'єра Пинзеника, міністра фінансів П'ятаченка і моєю в ролі голови Правління Нацбанку України про негайний вихід з рублевого простору. Я зрозумів згубність цього необачного кроку, пристрасно застерігав від катастрофічних його насідків, але більшість вперто прагнула перейти рубікон. Тож коли всі присутні висловилися за цю акцію і був встановлений термін - 16 листопада 1992 року, у мене не лишилось нічого, як заявити, що враховуючи неминучу розплату за цей поспішний, непідготований крок, так звану "грошову реформу", Вам доведеться проводити без моєї участі і вже 13 листопада подав відповідну заяву про свою відставку на ім'я Голови Верховної Ради України І. Плюща.

Категорично виступив я і проти нового Кабінету Міністрів на чолі з в.о. прем'єра Ю. Звягільським про введення так званого фіксованого курсу, що спровокував шалену "втечу" валюти за кордон, розростання тіньової сфери і підрив позицій українського експорту на світовому ринкові. Хоч ця принципова розбіжність не вплинула на мою позицію при поіменному голосуванні у Верховній Раді України про притягнення Звягільського до судової відповідальності. Я не голосував за цю постанову, тому що бачив політичне забарвлення цієї акції й добре пам'ятав урок справи Степана Хмари. Тоді нашу групу, відому під назвою "239", запросили до ЦК Компартії України і дали категоричну вказівку, як голосувати. Пізніше, зрозумівши, як мене обдурили партійні лідери, я, разом з іншими 130 народними депутатами, підписав звернення до Верховної Ради України про відміну цієї невиправданої ухвали, що й було зроблено.

І сьогодні не каюсь, що свого часу послідовно відстоював право Комуністичної партії України зайняти своє місце в політичному спектрі країни. Пам'ятаю, як після чергового поіменного голосування про скасування сумнозвісної постанови Президії Верховної Ради УРСР про заборону Комуністичної партії до мене підійшов Олександр Ємець і запитав: "Вадиме Петровичу, що ви робите?" Я відповів: "Відстоюю, Олександре, принципи демократії. Вони повинні бути однаковими для всіх політичних сил. Як правих, так і лівих".

Вже пізніше разом з депутатами групи "Незалежні" ми лишилися "необласканими" черговим прем'єром Є. Марчуком тільки тому, що не підтримали разом з іншими 8 фракціями і групами програму уряду без фінансового обгрунтування. Вимагали ми лише одного, оскільки програма уряду збіглася з поданням бюджету на 1996 рік, підкріпити її необхідними бюджетними коштами, щоб вона не виявилась такою ж "булькою", як і чотири попередні. Не прислухались. А пізніше вже інший прем'єр - П. Лазаренко говорив, що він прийняв бюджет з величезним прихованим дефіцитом, що стало причиною бюджетної кризи.

Всі, хто уважно стежив за перипетіями політичних подій в Україні, які передували підписанню так званої "Конституційної угоди" між Президентом України і Верховною Радою, пам'ятають, що тільки завдяки безкомпромісній позиції депутатської групи "Незалежні" прийняття цієї угоди відбулося в стінах Верховної Ради України, а не за її межами, на чому наполягала більшість правоцентристських депутатських груп та фракцій.

А чи потрібно говорити про те, що лише послідовна позиція депутатської групи "Незалежні" дала можливість сьогоднішньому спікерові парламенту О. Морозу два роки зберігати своє крісло. І це було зроблено заради одного: не допустити розбрату в парламенті і суспільстві. Щоправда, останнім часом О. Мороз дедалі частіше стає на шлях порушення регламенту Верховної Ради, підпорядковуючи свої дії своїм особистим партійним уподобанням. В іншому випадкові депутатська група "Незалежні" з моєї ініціативи не підтримала підкинуту Олександром Лавриновичем пропозицію про імпічмент Президента. Ми розуміли, що ніяких правових наслідків, крім передвиборної риторики, і деструктиву ця пропозиція не несе, тому однозначно її відхилили.

І ось тепер, коли ті, хто був у витоків створення Основного Закону України, читають Конституцію під призмою своїх партійних вигод і підганяють під інтереси партії виборчий закон, чи міг я поступитися своїм принципам?

Хіба все те, що першим прийшло на пам'ять за час перебування в парламенті, дає підстави говорити за Гетьмана, що він міг піти на якісь "кулуарні ігри" навколо виборчого закону?

Скажу більше і це є найголовнішим. Конституційне подання 56 народних депутатів до Конституційного Суду з питання відповідності виборчого закону Конституції продиктоване лише одним - захистити в Україні парламентаризм. Я щиро вірю і зроблю все необхідне для того, щоб Конституційний Суд розглянув це подання ще до початку виборів, а не за їх наслідками, і зробив висновок "відповідає" чи не "відповідає" виборчий закон Конституції України. Мене влаштовує будь-який варіант, тому що в першому випадкові всі ми будемо захищені Законом і ухвалою Конституційного Суду про визнання виборів легітимними. У випадку визнання Судом виборчого Закону таким, що не відповідає Конституції, парламент буде збережений і зможе внести відповідні поправки до закону про вибори чи до самої Конституції. Головне, що це буде до того, а не після, як це вже сталося в Казахстані, де вибори народних депутатів, вже після їх проведення були анульовані Конституційним Судом.

В одному можу погодитися з автором статті: "на те й Гетьман в парламенті, щоб опозиція не дрімала".

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments