Ніхто не пропонує вам можливості. Їх потрібно вирвати і працювати над ними, це вимагає наполегливості... і мужності.
Індіра Ганді, видатна індійська жінка-політик

З Росії та України — добрі політичні новини

11 січня, 2000 - 00:00

Безсумнівно, слід визнати, що політична ситуація в обох країнах залишається далеко не ідеальною. Й президентські вибори в Україні, й парламентські вибори в Росії були не зовсім чесними й вільними. В обох країнах адміністрація президента використала свій вплив для того, щоб підпорядкувати собі телебачення, таким чином обмежуючи можливості опозиційних кандидатів донести свої програми до громадськості. Український Президент Леонід Кучма повторно переміг на виборах, незважаючи на десятиріччя економічного паралічу й корупції, що широко розповсюдилася. Партії, що користуються прихильністю російського президента Бориса Єльцина, багато в чому завоювали велику підтримку в Думі через популярність кривавої війни, що її Росія проводить у Чечні.

Проте добрі новини переважають над поганими. Відразу після виборів у обох країнах сталися цікаві події. В Україні новообраний Президент Кучма подав на схвалення парламенту кандидатуру нового прем'єр-міністра. Спочатку він повторно висунув нинішнього безбарвного прем'єр-міністра, якого не без підстав було відхилено парламентом. Потім Президент запропонував на посаду прем'єр- міністра видатного реформатора, голову Центрального банку Віктора Ющенка. Дивно, але Ющенко отримав сильну підтримку в парламенті, його кандидатуру було ухвалено голосами 296 депутатів із 450. Ющенко негайно оголосив про свої наміри продовжити приватизацію, земельну реформу та зміцнення державних фінансів. Непогані ознаки.

У Росії прем'єр-міністр Путін, якого вважали непохитним і жорстким офіцером держбезпеки і колишнім шпигуном у Східній Німеччині, який влаштував повторну війну в Чечні, також вразив тим, що слідом за виборами в Думу став проводити демократичну політику. Відразу після думських виборів, на яких дві головні партії, що підтримувалися Кремлем, у сукупності значно обійшли комуністів, прем'єр-міністр відправився в Думу для того, щоб заручитися парламентською більшістю на підтримку програми уряду. Це було вдалим ходом, що обіцяє подальші реформи, особливо враховуючи тісну співпрацю з Путіним багатьох провідних економістів-реформаторів.

Ця абсолютно нормальна ситуація, коли прем'єр-міністр завойовує підтримку в парламенті, насправді виглядає екстраординарною в російському та українському контексті. В обох країнах президент і виконавча гілка влади (очолювана прем'єр-міністром, якого призначає президент), по суті, перебували в стані війни з парламентом протягом більшої частини пострадянської ери, починаючи з 1991 року. Обидві країни прийняли змішану президентсько-парламентарну систему, в якій президент грає сильну роль. Такі системи завжди складні (подивіться на непорозуміння, що виникали у Франції з різних аспектів, при так званому «співмешканні», коли президент і парламент перебували під впливом різних партій), але ці системи були особливо проблематичними в пострадянській Росії та Україні, де демократичних традицій не існувало.

В обох країнах парламенти були вороже налаштовані щодо президента, й президент намагався тримати парламент у залізному кулаці, керуючи шляхом видання постанов і по суті ігноруючи ворожий парламент. У обох країнах триваюче протистояння заводило в глухий і довгий політичний кут, а в Росії в жовтні 1993 року навіть призвело до лютої конфронтації.

В усьому цьому Захід грав недобру роль. Представники Міжнародного валютного фонду з'являлися в Москві або Києві, домовлялися з урядом про умови позики, а потім чекали, що уряд забезпечить виконання парламентом вимог МВФ. Безсумнівно, МВФ хотів посилити табір реформаторів, але грубі методи, якими МВФ нав'язував свої умови, набагато частіше призводили до несприятливої реакції парламенту й до виродження демократичного процесу. Уряди розглядали парламенти як потенційні бар'єри, що перешкоджають планам МВФ, і, таким чином, вважали їх перепоною, яку треба обійти, а не місцем для створення коаліції всенародної політичної підтримки.

Обидві країни зараз мають шанс знайти демократичний шлях до виходу з кризи, але перед обома все ще стоять високi перешкоди. Український уряд розорений, і з великою вірогідністю буде змушений оголосити дефолт або відкласти виплату з іноземної заборгованості, або ж вдатися до нових позик для того, щоб виплатити старі борги в 2000 році. Безсумнівно, Заходу не слід змушувати Україну до інтенсивної та дестабілізуючої програми фіскальної суворості, помилково намагаючись добитися виплат з обслуговування боргу. Росія не лише пов'язана готівковими боргами, але також перебуває в стані війни, а війна завжди здатна розв'язати сили зла, й вона вже призвела до жахливої жорстокості й масової загибелі мирних жителів. На додачу до цього, незабаром у Росії мають відбутися нові президентські вибори. Як у Росії, так і в Україні Заходу потрібно відмовитися від вимоги виконання програм, виготовлених у Вашингтоні, й, безсумнівно, утриматися від привнесення надмірної й самовбивчої фіскальної суворості. Замість цього Заходу потрібно заохотити уряди працювати разом із парламентами в спробах виробити більш представницьке правління. Історія показує, що законно обраний демократичний уряд може творити чудеса у втіленні в життя жорстких і необхідних соціальних та економічних реформ.

Після виборів на пострадянському просторі у Заходу — черговий сплеск надій і очікувань. Особливо, якщо йдеться про такі країни, як Україна та Росія. В цьому контексті запропонована нижче стаття відомого економіста Джеффрі Сакса примітна тим, що показує міру адекватності уявлень Заходу про ситуацію в Україні. З одного боку, дійсно, уряд постійно стикається з дефіцитом реальної легітимності. З іншого, багато які бар'єри на шляху реформ знаходяться в сфері тіньової політики, й доля найвидатнішого реформаторського уряду зводиться до запитання: скільки він «протримається»? Рік-півтора (якщо Захід дасть кредити) чи максимум півроку (якщо Захід же грошей не дасть)?

ДО РЕЧІ

МВФ, всупереч думці представників США, вважає надання кредитів країнам, що потерпіли від економічної кризи, лише однією зі своїх функцій, повідомляє Інтерфакс. Перший заступник директора-розпорядника МВФ Стенлі Фішер заявив, що ця функція є «критичною», але далеко не головною, полемізуючи з пропозицією США обмежити роль Фонду лише «кризовим фінансуванням». На його думку, пише International Herald Tribune, за допомогою Фонду міжнародне співтовариство передусім «просуває в світі правильну макроекономічну політику». Минулого місяця міністр фінансів США Лоуренс Саммерс заявив, що МВФ має обмежитися допомогою країнам, що зазнали кризи. Причому ці країни повинні отримувати ці гроші тільки в тому випадку, якщо вони не можуть позичити необхідні кошти у приватних кредиторів.

Джеффрі САКС, професор економіки, директор Центру міжнародного розвитку Гарвардського університету Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ