Про «тіньовий політичний консенсус»

Микола Томенко — «ветеран» українського політикуму. В його політичній біографії — чотири скликання Верховної Ради, посада віце-прем’єра з гуманітарних питань та заступника голови парламенту. У нинішньому скликанні Ради Томенко обійняв посаду голови Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Минулого тижня, коли ми записували інтерв’ю із народним депутатом, колізії із його виходом з «Блоку Петра Порошенка» у лютому 2016 року ще не було вирішено. Проте у понеділок ЦВК у традиційному стилі «обслуговування інтересів влади вище за закон» розрубала цей «гордієв вузол», позбавивши його та Єгора Фірсова мандатів народних депутатів. А як інакше міг діяти Центрвиборчком, у 12 із 15 членів якого сплив термін повноважень?

Сам Томенко у розмові із «Днем» ставився до цього питання з певною іронією, називаючи «БПП», який на з’їзді у п’ятницю вирішив забрати у нього депутатський мандат, «партією Порошенка — Черновецького». Він додавав, що це не він скористався політичною силою, щоб пройти до парламенту, а навпаки «Блок Петра Порошенка» використав його (№8 у списку), щоб збільшити свій рейтинг.

«За мене голосували українські громадяни як за позапартійного, який йшов за списком «Блоку Петра Порошенка», отже, не цій партії забирати в мене мандат, — зазначив Томенко. — Для того, щоб позбавити мене депутатського мандату, згідно зі ст. 81 Конституції України, треба спочатку ухвалити Закон про імперативний мандат, далі у Верховній Раді заслухати інформацію щодо того, чи порушував позапартійний Томенко передвиборчу програму «БПП», з якою йшов на вибори, а потім проголосувати більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Тому я спокійно ставлюся до такого рішення і планую далі працювати над виконанням своїх передвиборчих обіцянок у Верховній Раді України». Пізніше у коментарі ЗМІ він додав, що планує судитися за те, щоб відстояти свій депутатський мандат.

Загалом ця історія стала визначальною і провела певну межу в післяреволюційній Україні. І питання не стільки у тому, що було брутально порушено закон та нав’язано партійну диктатуру над народними обранцями. Вперше мандати забрали не у тих народних депутатів, які фігурували у політичних скандалах чи кримінальних справах, як, наприклад, Ігор Кононенко, Сергій Березенко, Ігор Мосійчук чи Сергій Мельничук, а у тих, хто намагалися відстоювати принципи, задекларовані під час Революції Гідності.

Тож про те, як формувалася нинішня кланово-олігархічна система, про причини урядової кризи та про те, чому українці ставляться до своєї землі, як колоністи, «День» поговорив з Миколою ТОМЕНКОМ. Розмову ми почали із теми поховання тіла журналіста Георгія Гонгадзе.

«ПРЕЗИДЕНТ І ЙОГО КОМАНДА Є СКЛАДОВОЮ ПОПЕРЕДНЬОГО ПОЛІТИЧНОГО КЛАСУ»

— У попередні часи я, як голова Комітету з питань свободи слова, привозив у Таращу своїх друзів і священиків, із якими організовували панахиду за Георгієм Гонгадзе. А паралельно ми торпедували історію з розслідуванням. Як люди, які працювали з Георгієм, ми маємо моральне право вимагати завершення розслідування.

Якщо нещодавнє поховання Георгія і передача «Зірки Героя» його дружині — це суб’єктивна і ситуативна історія — це одне діло. Але очевидно, що сьогодні Кучма, Литвин і всі інші фігуранти «справи Гонгадзе» формально є складовими нинішнього політичного класу, то виглядає так, що воно може завершитися на «справі Пукача». Вийшов такий собі тіньовий консенсус про «поховання» справи. Для мене це сумно, оскільки це означає, що інші подібні резонансні справи також можуть бути незавершеними. Створення подібного прецеденту означатиме, що влада зацікавлена виходити лише на рівень виконавців у принципових справах, які є індикаторами для суспільства, адже в кожному регіоні є «міні-справи Гонгадзе». У цьому контексті виникає аналогія з розстрілами на Майдані: батькам дадуть нагороди Героїв Небесної Сотні, а щодо вбивць скажуть, що вони втекли до Криму, і на цьому справу «поховають».

— Ви піднімали цю тему серед своїх колег у нинішньому складі Ради? Яка їхня реакція?

— Реакції немає. Взагалі ця тема у Раді не актуалізована. Можливо, негативний момент полягав у тому, що вона була аж занадто жорстко артикульованою однією фінансово-політичною групою. Тож було дві крайнощі: з одного боку — спроба «поховати» справу Гонгадзе, з другого — використати її. Я був присутнім на таких дискусіях, намагався перевести їх у конструктивну площину, бо ми зацікавлені встановити історичну справедливість, а не допомогти Коломойському в протистоянні із Пінчуком. А влада, думаю, просто використовує неспроможність — суспільну, медійну, політичну, експертну.

— Чому після двох Майданів ця тема досі є табуйованою, а Кучма знов виплив як активний політичний гравець і представляє Україну в Мінську?

— Очевидно, що Президент і, значною мірою, його команда є складовою попереднього політичного класу. З огляду на різні обставини повернення до «справи Гонгадзе» — це загроза повернення і до інших справ. Кучма — ключовий гравець в історії первинного накопичення капіталу, фактичного розпродажу державної власності. І не лише він і його родина купували і продавали держмайно, були й інші відомі особи. Тому існує мовчазна «мирова політична згода» не повертатися у попередню історію і будувати «нове капіталістичне життя». Тому, думаю, позиція Президента — законсервувати те, що склалося історично.

— Чи потрібно розбиратися у цій історії 90-х?

— Розбиратися треба, але питання полягає у тому, хто і як це робитиме. Поки в цій історії кожен суб’єкт шукає користь для власних політичних, економічних чи фінансових інтересів. Натомість й по сьогодні не маємо незалежного експертного середовища, цивілізованої конкуренції партій, адекватного медіа-середовища і незалежної правоохоронної системи. Без цих складників об’єктивність у розслідуванні майже неможлива.

«ЧЕРЕЗ УЧАСТЬ У МІЖНАРОДНИХ ПРОЕКТАХ БУЛА ВИБУДУВАНА СИСТЕМА ЗАХИСТУ ДЛЯ ЛЕОНІДА КУЧМИ»

— Не так давно представляли книжку Бориса Ложкіна «Четверта республіка». На її обкладинці — відгук Леоніда Кучми, на заході був Віктор Пінчук, довкола якого крутився український політичний «бомонд». Як так сталося, що в Україні деолігархізація торкнулася лише Ігоря Коломойського, який єдиний підняв тему перегляду приватизації 1990-х і за це потрапив в опалу? А Віктор Пінчук, за давніми словами Яценюка, — «під захистом демократичних сил».

— «Різниці немає, але піар кращий». Пінчук першим почав інвестувати в свій захист через західний світ, коли більшість олігархів інвестували в українські «захисні редути». Цей метод виявився більш виграшним, ніж скуповування великої кількості ЗМІ в Україні — як це, для прикладу, робив Янукович через Курченка чи Арбузова.

На Заході колишні політики і урядовці так само хочуть заробляти, тому існує система їх залучення до різноманітних проектів. Саме через участь у серйозних міжнародних проектах за участі тих же Клінтона чи Кваснєвського було вибудувано систему захисту для себе і свого тестя Леоніда Кучми. Таким чином Пінчук і родина отримали своєрідне асоційоване членство в «західному впливовому клубі».

Вони мають також своє представництво і в нинішньому парламенті.

Загалом ця історія пов’язана із темою формування парламенту. Ми критикували «донецьких» за якість депутатського корпусу, але якщо погортати нинішні виборчі списки, вони нічим принципово не відрізняються: велика кількість родичів, кумів, друзів, взаємозалежних по бізнесу людей. Наш парламент структурований не за партіями, а за кланами, фінансово-політичними групами (ФПГ), бізнес-офісами чи холдингами. Наприклад, майже кожен агрохолдинг представлений у парламенті своїми лобістами. Недаремно, в останню ніч формування бюджету вони зберегли для себе пільгові преференції, натомість фермерство їх повністю втратило.

І після другої революції ми не змогли повернути ФПГ у рамки чинного законодавства, оскільки вони зберегли за собою визначальний вплив через своїх менеджерів-лобістів. У той же час освіта, наука, культура, спорт, малий і середній бізнес, фермери та інші соціальні групи не мають належної репрезентації у владі.

Йдеться не лише про парламент, а й про уряд, місцеву виконавчу владу. Олігархічна модель лише змінила форму. Наприклад, створена легенда, згідно з якою глава АП Борис Ложкін, як системний борець проти злочинної влади Януковича, був змушений розпрощатися зі своїм медіа-бізнесом і зазнав фінансових втрат. Водночас, якщо ж проаналізувати кадрові призначення останнього періоду, то абсолютна більшість менеджерів Курченка задіяні на важливих посадах. Починаючи від першого заступника голови нового Суспільного телебачення і завершуючи першим заступником Міністра економіки. Парадокс у тому, що зараз велика кількість людей, наближених до родини Януковича, впливають на ухвалення рішень сьогодні ледь не більше, ніж люди із колишньої опозиції.

«БІЛЬШІСТЬ НОВИХ ДЕПУТАТІВ І КЕРІВНИЦТВО РАДИ НЕ РОЗУМІЮТЬ МІСІЇ І ПРИЗНАЧЕННЯ ПАРЛАМЕНТУ»

— Коли ви йшли до влади після Революції Гідності, ви розуміли, що революційних змін чекати не слід?

— Революційних — ні, але змін очікував. Після розчарувань першого Майдану, я вважав, що треба підстрахуватися, підписавши публічний договір із кандидатом у президенти Петром Порошенком про те, що гуманітарні цінності є пріоритетами держави і Президента, і інтелектуальну еліту, а не чиновники, буде залучено до формування гуманітарної стратегії. Я вважав, що така публічна система домовленостей допоможе вибудувати стратегію іншої країни. Півтора роки моїх зусиль показали, що гуманітарні цінності не є пріоритетом і для цієї влади.

Нині сформована унікальна система організації влади. Всі пишуть, що державою керує так звана стратегічна сімка. Не знаю, яка стаття Конституції визначає її «керівною і спрямовуючою силою».

У нас є легітимними виборні структури. В Основному Законі написано, що парламентом керує коаліція, а в коаліції рішення ухвалюють усі депутати — учасники коаліції. Але парламентська коаліція збиралася лише одного разу, коли її поставили перед фактом, що кандидатура прем’єра вже погоджена, тому за це рішення потрібно лише проголосувати. Жодне інше питання, жодного разу на загальних зборах коаліції не обговорювалось. І загалом, нині влада намагається перетворити Верховну Раду на «місце не для дискусій». Але ж загальновідомо, що чим жорсткіша дискусія у парламенті, тим менше конфліктів у суспільстві.

Історія з Верховною Радою після другого Майдану — сумна, оскільки і більшість нових депутатів, і керівництво не розуміють місії і призначення парламенту. Якщо ми критикували «Партію регіонів» за кнопкодавство, то сьогодні воно узаконене понятійно: головна місія депутата — натискувати кнопки.

«НОВИЙ УРЯД МАТИМЕ СТАТУС СИТУАТИВНОГО І ТИМЧАСОВОГО»

— Які б ви назвали першопричини сьогоднішньої урядової кризи?

— Попри всю критику коаліційного будівництва після обрання парламенту, все ж ідеологія була одним із чинників створення «Європейської України». Я працював над коаліційною угодою, і, попри різні нюанси, це була системна світоглядна робота. Вперше було створено коаліцію у понад 300 депутатів європейського спрямування з єдиною позицією щодо побудови відносин з ЄС, НАТО і РФ. Проблеми коаліції почалися після своєрідної  узурпації влади «стратегічною сімкою». Відбувся фантастичний розрив не лише між очікуваннями суспільства і діями влади, а й між рядовими членами коаліції і тими, хто ухвалює рішення. Цей розрив постійно супроводжувався конфліктами, які просочувалися у пресу. Саме це стало причиною прийняття низки неадекватних рішень, — не кажучи вже про оновлену корупцію і лобізм. Як результат, у країні «уряд без довіри», а відповідно, і суспільно-політична криза.

Першим виходом із неї було б переформатування коаліції та створення нового уряду. Ще в грудні минулого року вирішення питання відставки уряду та Шокіна і Гонтарєвої могло би частково заспокоїти ситуацію. Але було вибрано інший сценарій: ухвалено абсолютно антинародний неадекватний бюджет і не ухвалено жодних кадрових рішень.

Друга «урядова історія» у лютому так само виявилася провальною, і це ще посилило кризу в суспільстві. Нині вже пішов третій виток зняття Яценюка вже за межами парламенту. Країна стає заручником неадекватності дій політиків, коли Яценюк не хоче йти у відставку за власним бажанням, а готовий зробити це лише вибудувавши «систему побажань, преференцій і заохочень» для своєї команди. Фракції своєю чергою, мають власну «систему побажань».

Тобто уряд формується не під стратегію і програму дій, а для того, щоб не допустити дострокових виборів і отримати транш від МВФ. Тож новий уряд матиме статус ситуативного і тимчасового. Звичайно, до нього не буде такої ненависті, як до Яценюка і Ко, тому в суспільстві вдасться знизити градус напруги і відкласти питання дострокових виборів як мінімум до 2017 року. Головне, що створення нового уряду не відновлює питання довіри суспільства до влади.

Більше того, Гройсман на посаді прем’єра означає, що в Україні де-факто президентська республіка. В цьому разі Президент не матиме протиріч з прем’єром, але це виглядатиме як спроба монополізації влади. Що стосується дострокових парламентських  виборів, то вони стануть серйозним випробуванням для Президента та його команди.  Саме тому Порошенко говорить, що позачергових виборів не буде: він розуміє, що його партія точно не отримає перше місце, що дасть підстави розмовам уже й про дострокові президентські вибори.

«ДВА НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШІ ЯВИЩА В ПОЛІТИЦІ — БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА НЕПРОФЕСІОНАЛІЗМ»

— У книзі Івана Капсамуна «Котел, або Справа без терміну давності» є ваше інтерв’ю газеті «День» від 2005 року, в якому з першого питання йдеться про парламентсько-урядову кризу. І ось 2016 рік — ми знов говоримо на цю тему. Відбувся ще один Майдан, під час якого загинуло багато людей, ми втратили 10 років, а вийшли на ту саму точку, але вже бідніші й з деградацією всієї державної системи. Хто має нести передусім політичну відповідальність за це?

— Загалом усі несуть відповідальність. Суспільство — через певну інертність та самообман. Після помаранчевого Майдану була домінанта патріотичного тренду. Якщо ви українець, патріот, говорите українською і любите Трипілля, значить вам — дорога до влади. Після другого Майдану був новий тренд — нові люди, менеджери, ті, хто має закордонний досвід. Ні перший, ні другий міф не спрацював. Подивіться на сьогоднішні кадрові призначення,  там більшість «нових» виявилися колишніми юристами Курченка, Фірташа, Ахметова і т.д. Вони молоді, знають мови, але все життя працювали на олігархів, на те, як обійти закон і не заплатити податки в бюджет Української держави. Отож, очевидно, що не можуть представники великого бізнесу, прийшовши в політику, стати державними діячами. Потрібно повністю відділити бізнес від політики. Умовно кажучи, доки Roshen та «5 канал» не продано, доти ми розуміємо — цього не відбулося.

Ще одна парламентська мода на так званих героїв АТО, двох з яких уже Генеральна прокуратура пропонувала заарештувати та посадити, але вони досі «активно» працюють у Верховній Раді. Виходить, Генеральна прокуратура обманула і депутатів, і суспільство.

До цих двох «героїв» ще підтягуються інші: у когось, як з’ясували журналісти, було попереднє життя — під іншим прізвищем, з іншою історією...

Насправді усе складніше — один оціночний параметр не є визначальним. Те, що ми називаємо політичною елітою, або управлінським класом, формується, перевіряється, супроводжується. Якщо говорити про європейські країни, то це доволі громіздка система підготовки до державної служби — це і належна освіта, це і досвід роботи і, найважливіше, досягнення успіху або результату у своїй діяльності.  Звичайно, вища освіта в нас дискредитована, але в якому парламенті кілька десятків депутатів мають середню освіту? Як можна писати закони, не знаючи конституційного права чи основ політології? Тож сьогодні два найнебезпечніші явища в політиці — безвідповідальність та непрофесіоналізм. І вже третє — лобізм чи домінанта бізнесу над політикою.

Разом з тим бездарна діяльність прокурора Шокіна дискредитувала саму ідею зняття депутатської недоторканності. Тому і ця зміна до Конституції, і ще дві пропозиції Президента фактично провалилися. Отож немає голосів ні для судової реформи, ні для децентралізації чи «особливостей місцевого самоврядування» на Донбасі. Немає, тому що в пропозиціях про судову систему передбачено так званий перехідний період, що триватиме до квітня 2019 року. В цей період Президент матиме право ліквідувати, реорганізувати суд та переводити суддів з одного суду до іншого. Це означає, що до цього часу незалежної судової системи не буде створено. Так само з ідеєю децентралізації. В президентській версії змін до Конституції майбутні префекти матимуть більші повноваження, ніж нинішні голови обласних адміністрацій.

Перший Майдан був співочий і мирний, а другий — конфліктний з людськими жертвами. Так само і постмайданний період 2005 — 2006 рр. суттєво відрізняється від нинішнього. Сьогодні не просто конфлікт між Адміністрацією Президента й урядом —  сьогоднішній конфлікт і суспільний, і має зовнішньополітичне значення, оскільки стосується принципово різних моделей вирішення питання Донбасу. Це не просто конфлікт по лінії «Ющенко — Тимошенко», тому його не можна вирішити  лише зміною уряду, яка може тимчасово заморозити протистояння. Нині абсолютне нерозуміння владою соціальних проблем суспільства, передовсім його тотальної бідності. Достатньо зайти в метро, щоб зрозуміти, як громадяни оцінюють владу.

«ЯКІСТЬ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ТА ДОВКІЛЛЯ — ЦЕ СТРАТЕГІЧНИЙ ТРЕНД ДЛЯ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА»

— На мою думку, у влади  немає розуміння, що якість життя людини та довкілля — це  стратегічний тренд для нашого суспільства. Натомість в уряді досі в.о. міністра екології, в.о. голови Державної геологічної служби, в.о. Агентства водних ресурсів та десятки в.о. на рівні територіальних органів влади.  Лісове та рибне агентство в системі МінАПК, яке займається бізнесом, а не природоохоронною діяльністю.

Критична ситуація у питанні поводження з відходами. Ми — своєрідна «країна сміття», в якій близько 33 тис. незаконних сміттєзвалищ. Натомість, діє лише один сміттєпереробний завод. За цих обставин Мінекономіки та уряд скасували спеціальний податок з виробників шкідливих відходів та упаковки, а в замін не запропонували жодного іншого рішення.

Відсутня державна політика щодо ефективного використання електроенергії, яка у нас у надлишку. Нагадаю, ми — одна з найпотужніших у світі держав з атомною енергетикою. Проте у нас бракує технологічної можливості транспортувати всю електроенергію до Європи. І за таких обставин НКРЄ додумалося  підвищити тарифи на електроенергію для населення.

Не менш складна проблема з так званою бурштиновою мафією. Ми підготували законопроект до другого читання, де і легалізація тих, хто видобуває бурштин, і контроль за рекультивацією, і продаж за кордон виключно через бурштинові біржі. Вже півроку законопроект не розглядається у Верховній Раді, бо і в АП, і в уряді мріють про єдину монопольну структуру, яку вони будуть контролювати і у такий спосіб забезпечать нову організовану бурштинову корупцію. Ми ж хочемо легалізувати цей бізнес і повернути кошти у місцеві та державні бюджети.

Подібна ситуація з вивозом лісу-кругляку. Уряд лобіює інтереси польського чи румунського бізнесу, натомість, знищує наші ліси і вітчизняну деревообробну галузь. Навіщо нам Туреччина чи Румунія, якщо ми самі можемо виробляти і продавати готову продукцію? До речі, у Румунії нашого дерева більш, ніж досить, тому зараз вони ввели заборону на вирубку лісу обсягом понад гектар одноразово. Румунія вболіває за свою природу, а «дурні українці» продовжують торгувати нашим природним багатством. Тому, щоб побороти корупцію чи в бурштиновій  справі, чи в лісовій справі потрібні чіткі правила гри, відповідальна місцева влада, контроль Мінекології, адекватна поліція, податкова, митна служба тощо. Вся система мусить працювати — від сільської ради до прикордонників.

Серед інших наших природоохоронних ініціатив. Ми пропонуємо на п’ять років зупинити промисловий вилов риби у Дніпрі, Дністрі, Південному Бузі та інших природних водоймах; відновлення фінансування Державної програми «Питна вода»...

Хочу сказати про сумну новину, яка є наслідком бездіяльності влади  у справі довкілля. Вперше Україна по тривалості життя зрівнялася з Росією, хоча раніше на два-три роки її випереджала. Я вже не кажу про те, що ми живемо на покоління менше, ніж середньостатистичні європейці. Отож в основі стратегії адекватної влади мають бути стандарти життя кожного громадянина — від гідної зарплати і пенсії до належної освіти та охорони здоров’я.

Кілька слів про 30-річчя Чорнобиля. Є добра новина, 2017 року буде завершене будівництво об’єкта «Укриття». Натомість потрібно думати, як далі використати цю територію. Тому ми пропонуємо зробити там інноваційний промисловий майданчик, де будуть збудовані об’єкти  альтернативної енергетики. На решті території планується створити Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Переконаний, що за правильного підходу, Чорнобиль може стати об’єктом гордості за професійний рівень наших фахівців, що подолали наслідки катастрофи і можуть поділитися досвідом з іншими країнами.