Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

Крим космічний: перші роки

Успіхи обумовлені не тільки ефективною діяльністю Сергія Корольова та його команди, а й загальною атмосферою десталінізації
3 вересня, 2020 - 09:26

Космічна ера людства почалася саме 4 жовтня 1957 року, а не пізніше, завдяки двом українцям — Сергію Корольову, який зумів поставити на службу прориву до космосу ланцюг сприятливих випадковостей (і не тільки їх), та Валентину Глушку, який створив найпотужніші в світі ракетні двигуни. Під керівництвом Головного конструктора Корольова було створено міжконтинентальну балістичну ракету Р-7, призначену для доставки потужного ядерного заряду, проектувалася зі значним запасом за габаритно-ваговими даними боєголовки і з величезним потенціалом модернізації (створений на базі «сімки» РН «Союз» ще досі виводить пілотовані кораблі та супутники на орбіту).

В СРСР офіційно Планувалося в 1957—1958 роках запустити штучний супутник землі (ШСЗ), але Академія наук, яка його створювала, затягла справу. А тут саме простоювали дві Р-7, оскільки військові ніяк не могли підготувати для випробувань досить надійний макет боєголовки, який би не руйнувався у щільних шарах атмосфери. І Корольов випросив у Хрущова дозвіл використовувати один носій для запуску т.зв. «найпростішого супутника», виготовленого власними силами, що вміє лише «бібікати» з орбіти. І ця майже авантюра блискуче вдалася! Як і наступна, започаткована через місяць вже за завданням Хрущова, — запуск «супутника-2» із собакою Лайкою на борту. Ну, а «академічний» ШСЗ було запущено тільки в травні 1958 року, і то з другої спроби (ракета з першим примірником «супутника-3» зазнала аварії). Ну, а далі почався справжній «штурм Місяця», для якого — щоб обійти американців — влада наказала не шкодувати ані грошей, ані зусиль...

І тут виникли проблеми, яких раніше не було. А у відповідь на проблеми в «космічних картах» закономірно виник Крим, що входив до складу УРСР.

Прийом сигналів з перших супутників вівся, як то кажуть, «на коліні» — спеціального Центру управління польотами не було — супутники крутилися на ближніх навколоземних орбітах, сигнали були сильними, їх брали наземні пункти, призначені для відстеження пусків балістичних ракет військового призначення. А для того, щоб приймати сигнали з автоматичних міжпланетних станцій (АМС), що летять до Місяця і тим більше до планет Сонячної системи, потрібна апаратура управління, потужні радіопередавачі, складні антенні системи і спеціально підготовлені команди. І не тільки все це.

«Перший у країні пункт міжпланетного зв’язку було споруджено в Криму на горі Кішка в районі Сімеїзу, — згадував у 1990-х заступник Корольова Борис Черток. — Успіх будівництва та підготовки першого пункту космічного зв’язку в Криму на горі Кішка до такої відповідальної роботи визначався дружною спільною діяльністю в/ч 32103 та НДІ-885. Південний схил гори, на якому споруджувався пункт, був обернений до моря. Практично відсутні індустріальні радіоперешкоди. Клімат Криму дозволяв без перепочинку працювати цілий рік».

У тому ж 1958 році один за одним пішли три аварійних пуску АМС до Місяця. Але команда Корольова вміла вчитися і на невдачах. «Тренування під час наших невдач при пусках 1958 року підтвердили, що немає лиха без добра, — згадував Черток. — Коли ми домоглися, нарешті, надійності і здійснили влучний кидок на Місяць, система дальнього радіозв’язку була відпрацьована». 2 січня 1959 року було запущена АМС, покликана доставити вимпел з гербом СРСР на Місяць. Але ракетники схибили, в Місяць АМС не потрапила, і під назвою «Мрія» стала першою штучною планетою Сонячної системи. Потім був ще один аварійний пуск, і нарешті запущена 12 вересня АМС «Луна-2» потрапила-таки в природний супутник Землі. А слідом за нею 4 жовтня було запущено АМС «Луна-3», яка мала сфотографувати зворотний бік Місяця, невидимий із Землі, і передати знімки по радіоканалу до пункту міжпланетного зв’язку. При цьому траєкторія обльоту розраховувалася так, щоб при поверненні від Місяця до Землі АМС перебувала з боку північної півкулі, тобто щоб сигнал на горі Кішка був максимально сильним і чітким. Інакше кажучи, зворотний бік Місяця вперше побачили в Криму...

На 1960 рік у СРСР планувалися перші запуски прототипів космічних кораблів «Восток», де «космонавтами» були собачки, і перших АМС до Марса. Для зв’язку з ними і управління АМС потрібен був вже не тимчасовий, а постійний Центр космічного зв’язку, оснащений передовою на той час обчислювальною технікою (а тодішні ЕОМ займали цілі кімнати), потужними передавачами і дуже чутливими приймачами. У тому ж 1959-му було ухвалено рішення будувати такий Центр під Євпаторією.

«Під час ранкового сніданку Корольов запропонував перевірити, як триває будівництво нового Центру далекого космічного зв’язку під Євпаторією. З Сімеїзу до Євпаторії ми виїхали вчотирьох: Корольов, Келдиш, Рязанський і я, — писав Борис Черток, єдиний з цієї «чудової четвірки» вчених, який залишив докладні спогади; описаний епізод мав місце в жовтні 1959 року. — Через три години автомобільної подорожі по Криму нас зустрічав заступник командира в/ч 32103 полковник Павло Агаджанов. Нагадаю читачам, що в/ч 32103 — це військова організація, яка фактично була господарем всього командно-вимірювального комплексу. Євпаторійський центр, який називався просто НІП-16, будувався силами військових... Грандіозна на ті часи антенна система зводилася в безпосередній близькості від чудових чорноморських пляжів. У цьому районі кримське узбережжя було малолюдним... За попередніми розрахунками для надійного зв’язку з космічними апаратами, що перебувають усередині Сонячної системи, на Землі треба побудувати параболічну антену діаметром близько 100 метрів. Цикл створення таких унікальних споруд оцінювався оптимістами в п’ять-шість років. А до перших пусків по Марсу в розпорядженні антеншиків було менше року! На той час уже будувалася параболічна антена сімферопольського НІП-10. Ця антена діаметром 32 метри зводилася для майбутніх місячних програм. Була надія, що її експлуатація почнеться 1962 року. Головний конструктор СКБ-567 Євген Губенко (ще один українець у тій команді. — С.Г.) прийняв сміливу пропозицію інженера Єфрема Коренберга: замість одного великого параболоїда з’єднати в єдину конструкцію вісім дванадцятиметрових «чашок» на загальному опорно-поворотному пристрої. Виробництво таких середніх параболічних антен вже було добре освоєно. Треба було навчитися синхронізувати і складати в потрібних фазах кіловати, які випромінює кожна з восьми антен при передачі. При прийомі належало складати тисячні частки вата-сигналів, що доходять до Землі з відстаней у сотні мільйонів кілометрів. Розробка металоконструкцій механізмів і приводів для опорно-поворотних пристроїв була іншою проблемою, яка могла потребувати декількох років... Істотну допомогу космонавтиці надала заборона Хрущовим будівництва новітніх важких кораблів Військово-Морського Флоту. Готові опорно-поворотні пристрої гарматних веж головного калібру будувався лінкора були швидко переадресовані, доставлені в Євпаторію і встановлені на бетонних підставах, споруджених для двох антенних систем — приймальної і передавальної».

Грандіозне будівництво включало не тільки комплекси антен і зали управління космічними об’єктами, але і бетоновані автодороги, службові приміщення, готелі та військове містечко з усіма службами. «Тоді — в жовтні 1959 року — почорнілі від кримської засмаги Агаджанов, Гуськов і керівники будівництва різних систем без коливань запевняли, що все буде зведено в «директивні терміни». Мені здавалося, що буде дивом, якщо обіцянки будівельників НІП-16 будуть виконані. Однак Корольов, насупившись, заявив: «Нас ці терміни абсолютно не влаштовують. НІП-16 повинен бути зданий «під ключ» у першому кварталі 1960 року». Але попри неймовірний ентузіазм будівельників, техніків і вчених (а в ті роки все, пов’язане з космосом, викликало щирий ентузіазм), добудовано Центр було тільки до червня 1960-го, а прийнято держкомісією 27 вересня 1960 року.

Втім, об’єкти управління підкачали — дві АМС, запущені для потрапляння на Марс, зазнали аварії. І тільки 12 лютого 1961 року Центр приступив до управління польотом АМС «Венера-1» (мала бути ще одна «Венера», але на ній не запустився розгінний блок, і вона залишилася на земній орбіті). Разом з цим Центр відігравав роль наземного вимірювального комплексу, приймаючи дані з безпілотних прототипів космічних кораблів (1960 рік) і з пілотованих «Востоков» і «Восходов» (1961—1965 роки), передаючи голосом у Головну оперативну групу, розташовану в Москві, дані телеметричних параметрів, за якими оцінювався стан корабля і його екіпажу.

В листопаді 1961-го ЦДКС отримав секретне найменування «98-й Окремий науково-вимірювальний пункт телекомунікації з космічними об’єктами (98-й ОНВП ДС з КО)». А з 1962 року на Центр далекого космічного зв’язку, крім управління АМС, запущеними на Марс і Венеру, була покладена ще одна місія — видача керуючих впливів на розвідувальні супутники «Зеніт» різних модифікацій (їх спусковий апарат з даними фоторозвідки після завершення місій поверталися на Землю ) і вимір їх траєкторій. Керування ж польотами наступних станцій «Луна» типу КА Е6, призначених для м’якої посадки на Місяць і роботи на його поверхні (починаючи з «Місяця-4», 1963 рік), здійснювалося зі спеціально побудованого НІП-10 (Сімферополь).

А 1966 року на базі НІП-16 у Євпаторії було створено Центр управління польотами пілотованих кораблів і орбітальних станцій (ЦУП-Е). У СРСР ще за життя Корольова було розпочато масштабну місячну програму, яка передбачала спочатку пілотований обліт Місяця, а потім посадку на Місяць спеціального модуля з космонавтом на борту. Однак без Корольова ця місячна програма зазнала фіаско, і ЦУП переключився на управління польотами кораблів «Союз» та орбітальних станцій «Салют». Втім, це інша історія. Як і історія захоплення Криму з ЦУП Росією...

Зазначу тільки, що успіхи радянської космонавтики в 1957—1966 роках (у тому числі — і в розгортанні кримських управляючих комплексів) обумовлені не тільки ефективною діяльністю Корольова та його команди, а й загальною атмосферою десталінізації. Зійшла нанівець вона, забуксувала і космонавтика. А у ЦДКС ще до розпаду СРСР падали обсяги роботи і зникали перспективи...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: