Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

«Ми не знали, чи прокинемось вранці живими...»

В перші дні окупації Києва радянські диверсанти висадили в повітря сотні будинків, позбавивши їх мешканців даху над головою
5 листопада, 2019 - 16:48
КИЇВ. 1943 р. / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

6 листопада — День визволення Києва. Сталін запевняв, що «Київ ніхто й ніколи не здасть ворогу». Проте в ніч з 18 на 19 вересня 1941 року, практично за 90 діб після нападу Німеччини на СРСР, втративши на підступах до міста понад 600 тисяч солдатів та офіцерів, Червона армія залишила місто. А вже наступного дня на його вулицях з’явилися солдати вермахту...

Про героїчну оборону столиці Української РСР, звірства нацистів, які вони чинили, окупувавши місто, сказано і написано чимало. Проте за часів колишнього СРСР радянська пропаганда замовчувала, а то й взагалі воліла не помічати деякі події, що передували цій окупації і позначилися на долі багатьох киян.

Напередодні війни в Києві проживало близько мільйона людей, з яких на фронт пішли майже 200 тисяч, а понад 300 тисяч евакуювались вглиб СРСР. Близько 400 тисяч залишились. Це здебільшого були люди похилого віку, хворі і немічні, а то й каліки, на яких радянсько-партійні органи, що проводили евакуацію, махнули рукою. Зі шкільних підручників українці знали, що «тільки-но вступивши у місто, гітлерівці зруйнували сотні будинків і пам’яток культури, зокрема й Успенський собор Києво-Печерської лаври». Та чи так було насправді?

«Ні, не так, — розповідав мені письменник Данило Кулиняк, який протягом десятиліть вивчав цю трагічну сторінку в історії Києва. — Навіщо німцям було руйнувати місто? Вони ж збиралися тут вічно господарювати. Проте насолоджуватись київськими краєвидами довго їм не довелося: 24 вересня у місті пролунали перші вибухи і в повітря злетіли перші будівлі. Спровокували їх не авіаудари радянської авіації чи артобстріли, а закладені заздалегідь радіокеровані міни та фугаси. Хто їх закладав? Інженерні підрозділи 37-ї армії генерала Андрія Власова, яка обороняла Київ. Є документальні підтвердження, що «мінування проводилося силами взводу армійського інженерного батальйону і все здійснювалося в тісному контакті з міським комітетом партії». Координував цю роботу партійний функціонер Тимофій Шамрило, ім’я якого донедавна носила одна з вулиць столиці. Першим злетів у повітря будинок №28 по вулиці Свердлова, за ним інший — №30, що розташовувався поряд. Потім черга дійшла і до інших. Ця вакханалія продовжувалася до листопада».

Процитуємо газету «Українське слово», що в ті дні писала:

«Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий світ», яка містилася на розі Прорізної та Хрещатика. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалася уверх по Прорізній вулиці і перекинулася на обидва боки Хрещатика... Згоріло 5 кращих кінотеатрів, театр юного глядача, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт... 5 найбільших готелів, міська залізнична станція, будинок архітектора та вчених, 2 пасажі, друкарня... середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Навіть важко собі уявити і підрахувати величезні розміри цього нечуваного злочину совєтів! Повністю зруйновані і спалені Хрещатик, Миколаївська, Мерінгівська, Ольгинська вулиці, а також частина Інститутської, Лютеранської, Прорізної, Пушкінської, Фундуклеївської і Думської».

Усього в ті дні було вщент зруйновано понад 900 будинків, більшість з яких становили житлові.

Зважаючи на перераховані об’єкти, постає закономірне запитання: яку цінність вони становили для гітлерівців? Невже вони забезпечували життєдіяльність окупантів чи мали неабиякий вплив на боєготовність їхніх військ? Ні. Натомість постраждали пересічні кияни, залишившись без помешкань перед осінньо-зимовими холодами, що насувались. А за «героїзм» армійських саперів 37-ї армії та диверсантів НКВС розплачувалися власними життями кияни: хоча окупанти і знали, що до цих вибухів ті не причетні, розстрілювали все ж їх. Наприклад, після того, як було спалено будівлю колишньої міської думи, вони розстріляли 300 заручників...

Упродовж десятиліть радянська пропаганда не лише усіляко виправдовувала так звану тактику випаленої землі, проголошену Сталіним, до якої вдавався НКВС, а й героїзувала дії чекістів, завдяки яким «під ногами ворога горіла земля». Зважаючи на збитки, заподіяні послідовниками Фелікса Дзержинського німцям і наслідки для мирного населення, то висновок очевидний: земля горіла насамперед під ногами останніх. За свідченнями очевидців, яким пощастило пережити німецьку окупацію, гітлерівці намагалися приборкати «червоного півня», але безуспішно, оскільки засобів для цього практично не було: їх  знищили ті ж диверсанти, не забувши ще й зруйнувати і водогони міста. Новим господарям міста було начхати на її жителів, але вони, боячись хвороби й епідемій, змушені були подбати про розселення погорільців.

Німці виявилися здібними учнями. Залишаючи під ударами Червоної армії в листопаді 1943-го місто, вони теж застосували тактику випаленої землі, перетворивши на суцільні руїни сотні будинків.

«ВОНИ Б’ЮТЬСЯ ІЗ ЗАВЗЯТТЯМ ПРИРЕЧЕНИХ...»

У боях за визволення столиці України було задіяно — з обох сторін — близько 4 мільйонів солдатів. Лінія фронту становила майже 1 400 кілометрів, а загальні людські втрати (убиті, поранені і полонені) склали майже 3 мільйони. У результаті Київської наступальної операції було розгромлено 15 німецьких дивізій і створено в цьому районі стратегічний плацдарм, який відіграв важливу роль у боях за Правобережну Україну.

Тривалий час про жахіття жителів Києва, які вони пережили під час окупації, говорилося стисло. І це зрозуміло: в історію військового мистецтва оборона міста увійшла як одна з найневдаліших операцій Другої світової війни: в боях за місто загинули сотні тисяч червоноармійців, а в полон потрапили понад 600 тисяч бійців і командирів. Але саме тут, на берегах Дніпра, гітлерівська орда, втративши майже 100 тисяч солдатів, призупинила своє стрімке просування на схід. Начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал Фрідріх Гальдер у своєму щоденнику записав: «10 серпня 1941 р. ...командування групи армій «Південь»  віддало наказ про тимчасове припинення наступу на Київ і про перехід до оборони 6-ї армії...».

Тут, на підступах до столиці України наші бійці, погано озброєні, обмундировані і голодні, ціною власних життів затримали  просування нацистів на Москву. Військові історики вважають, що не «дивізії сибіряків і високий патріотичний дух російського народу», як впродовж десятиліть переконувала радянська пропаганда, а тепер стверджує російська, врятували його столицю, а бійці, ополченці, які під Києвом стримували ворога до останнього набою.

«У ДНІПРО КИНУЛИ МІШКИ З БОРОШНОМ, СІЛЛЮ...»

У роки минулої війни німці почувалися господарями у більшості європейських міст. Та чи не найтрагічніша доля виявилася у жителів Києва, життя яких, за спогадами свідків тих подій, «могло обірватися будь-якої миті».

Ось як згадує роки окупації відомий краєзнавець, дослідник історії Києва Дмитро Малаков: «У роки окупації в Дарницькому концтаборі загинуло понад 130 тисяч військовополонених та мирних громадян, ще десятки тисяч — у Сирецькому. За два роки окупації нацисти вивезли з Києва на примусові роботи до Німеччини понад 100 тисяч міської молоді. Повернулися не всі. А як виживали кияни тут? «Вирішивши» єврейське питання, нацистські окупанти запровадили режим поступового, повторимо, вимирання для решти населення Києва особливо: ніякого продовольства місто не отримувало. На базарі хлібина коштувала 300 окупаційних карбованців, а середня плата коливалася в межах 400 на місяць. Ось яким був звичайний раціон на день: на сніданок — блюдечко гарячої брунатної водички з розчиненою в ній мелясою (відходи цукроварного виробництва) та шматочок ерзац-хліба (з домішкою каштанів); на обід — дитяча тарілочка кандьору, в якому, окрім каламутної водички, траплялося кілька зерняток пшона, і такий само шматочок ерзац-хліба; вечеря повторювала сніданок».

Залишаючи місто, радянська влада не залишила його жителім і крихти хліба. Леонтій Форостівський, який у 1942—1943 роках обіймав посаду міського голови Києва, а після війни опинився в Аргентині, так згадував, що, знаючи про вступ німців до столиці, органи влади «у Дніпро кинули тисячі мішків з борошном, цукром, ба, навіть, сіллю; олію вилили на вулицю; горілку й спирт спустили до каналізаційної мережі».

«НАС ЗУСТРІЧАЛИ, ЯК АНГЕЛІВ...»

Історія Другої світової війни знає безліч прикладів жорстокого, нелюдського ставлення до бійців і командирів їхнього Верховного головнокомандувача — Йосипа Сталіна. Один з них — форсування Дніпра і звільнення столиці України. За радянських часів про Корсунь-Шевченківську операцію багато сказали і написали воєначальники — командувачі фронтів, армій. Але їхні спогади дуже далекі від тієї правди, яку розповідали рядові бійці — учасники тих подій.

За офіційними даними, за звільнення Києва віддали свої життя понад 400 тисяч солдатів і офіцерів Радянської армії. А ось доктор історичних наук, професор Віктор Король вважає, що цифра ця надто занижена. І називає іншу — близько мільйона. Переважна більшість з них — українці. Я не перебільшую їхню роль у визволенні рідної землі. Річ у тім, що, дійшовши до кордонів України, Червона армія була дуже знекровлена. Тож її лави поповнювали ті українці, яких не мобілізували до війська 1941-го. Їм здебільшого й довелося, як писав російський письменник Віктор Астаф’єв — безпосередній учасник тих подій, «ціною молодих життів визволяти Київ».

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ