Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

«У загонах був різний люд, у тому числі й нікчемний...»

22 вересня — День партизанської слави
20 вересня, 2019 - 10:51
НАРАДА ПАРТИЗАНСЬКИХ ВАТАЖКІВ

Такий запис зробив у своєму щоденнику Олександр Довженко після спілкування з мирним населенням, яке опинилося на окупованих територіях, і партизанами. А ще — отримавши доступ до таємних документів, які відображали реальний внесок «народних месників» у перемогу над гітлерівською Німеччиною.

«НИЩИТИ ВСЕ ДО ОСТАННЬОЇ ЗЕРНИНИ...»

Перші підрозділи німецького вермахту опинилися на українській землі вже 22 червня 1941 року — в перший же день війни. А буквально через тиждень Раднарком і ЦК ВКП(б) СРСР ухвалили постанову про створення партизанських загонів. У ній, зокрема, було сказано:

«У зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби скрізь і всюди, для підриву мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалювання складів». Сталін вимагав «на зайнятих ворогом територіях створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих військ, для розпалювання партизанської війни». Тож за кілька місяців газета «Правда» стверджувала, що «під ногами окупантів горить земля, немає такого місця, де б вони почувалися в безпеці. І все це завдяки нашим доблесним партизанам, кількість яких неухильно зростає».

Як же було насправді? Чи насправді окупантів на кожному кроці підстерігала смертельна небезпека? Скільки ж їх, «народних месників», було в реальному житті? Щоб відповісти на ці непрості запитання, звернімось до документів. У березні 1942 року нарком внутрішніх справ Української РСР Василь Сергієнко в доповідній записці на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Дем’яна Коротченка повідомляв, що «НКВС УРСР сформував 1874 партизанських загонів, чисельність яких становить 29 307 чоловік, а також заслав у тил ворога 776 агентів». А ось із доповідної записки НКВС СРСР, датованої 1 травня 1942 року, дізнаємось, що «в Україні діють 37 партизанських загонів, до яких входять 1918 осіб».

То де ж правда? Є два варіанти. Перший — Сергієнко збрехав, доповідаючи про кількість «народних месників». Другий — за десять місяців війни вони були знищені гітлерівцями або ж порозбігалися по домівках. Історики, які досліджують цю тему, більше схиляються до другого варіанта.

«Люди, зіткнувшись з німцями, побачили, що це занадто грізна сила, і перестали вірити в перемогу над ними, — вважає історик Руслан ЗАБІЛИЙ. — Знали, що сім’ї партизанів гітлерівці знищували. Не слід забувати і про те, що серед широких верств населення, яке неабияк постраждало од радянської влади, панували антирадянські настрої».

Навесні 1944-го Микита Хрущов заявив: «В Україні діяли 228 партизанських загонів, а їхня чисельність становила 60 тисяч людей». Проте вже 20 серпня, тобто менш ніж через шість місяців, у доповідній записці Українського штабу партизанського руху йшлося про 115 тисяч, а ще через кілька місяців у його ж  документах фігурує інша цифра — 180 тисяч. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперував даними у 200 тисяч.

У лютому 1948 року було створено спеціальну комісію при ЦК КП(б)У для перевірки діяльності радянських партизанів та підпільників на окупованій гітлерівцями території. Вона виявила чимало лжепартизанів, а також фальшивих приписок про буцімто знищені сотні гітлерівців ба навіть неіснуючі загони!..

Після таких фактів кількість учасників партизанського руху, здавалось би, мала б зменшуватись. Однак на середину 1950-х років їхня кількість знову почала стрімко зростати. Зокрема, на ХVІ з’їзді КП(б)У називалася цифра у 220 тисяч партизанів. І коли в процесі підготовки нової історії КПРС виявилося, що в сусідній Білорусі — значно меншій за населенням і територією — було в півтора рази більше «народних месників» — 360 тисяч, то українські партфункціонери поставили питання про те, щоби тодішній керівник СРСР Микита Хрущов дозволив внести зміни в підготовлену до друку книгу, сформулювавши їх приблизно таким чином: «На тимчасово окупованій території України діяло понад мільйон партизанів, які спиралися на активну підтримку трудящих України».

Проте Москва, мабуть, не дозволила вдаватися до таких фальсифікацій: 1975 року, коли відзначалося 30-річчя перемоги, Володимир Щербицький — тодішній перший секретар ЦК КПУ — заявив, що «на окупованих територіях воювали 500 тисяч радянських партизанів»...

Тож скільки було реальних, а не міфічних партизанів у роки Другої світової війни на теренах України? Назвати точні цифри й сьогодні ніхто не наважується. Більш того, ми продовжуємо жити в полоні стереотипів та міфів, створених радянською пропагандою. Наприклад, на сайті досить поважної державної установи прочитав: «У роки Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів та офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою та бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13 535 автомашин, 211 літаків».

Незважаючи на ганебну поведінку деяких партизанів, а то й злочини проти мирного населення, в роки війни «народні месники» все ж завдавали ударів ворогу. Ми знаємо сотні, тисячі прикладів героїзму, мужності, самопожертви справжніх українських месників. Знаємо і про те, що тисячі етнічних українців, які проживали в країнах Європи, насамперед Франції. Італії, Югославії, увійшли в загони Опору. Один лише Василь Порик чого вартий!..

Отже, який висновок? Що з усієї кількості німецьких вояків, які загинули на теренах колишнього Радянського Союзу, Польщі, Югославії та інших східноєвропейських країн, восьма частина була знищена партизанами Української РСР? А танків у боях з партизанами німці втратили не менше, ніж під час запеклих боїв на Курській дузі? Та ще й гітлерівських літаків партизани знищили удвічі більше, ніж Кожедуб з Покришкіним, разом узяті. І насамкінець — щодо чисельності партизанів. Відомо одне: по завершенні війни їхня кількість з кожним роком «зростала». Наприклад, у Запорізькій області, відповідно до архівних даних, у перші післявоєнні роки проживало 337 учасників партизанського руху, 44 підпільники і 285 громадян, які їм допомагали. Проте вже після війни їх збільшилося майже до... 200 тисяч!..

Загалом, за підрахунками  українських істориків, у 1941 — 1944 роках через лави радянського партизанського руху в Україні пройшло від 115 тисяч до 180 тисяч бійців. Значна частина «пішли у партизани» лише після того, як стало зрозуміло, хто переможе.

І воювали вони здебільшого з мирним населенням, яке, як вважалося, вороже ставилось до радянської влади і них самих, та поліцаїв. І ті, й другі — порівняно з частинами вермахту, не кажучи вже про СС, не становили для них особливої небезпеки...

ЗА КІЛЬКОХ УБИТИХ НІМЦІВ — ДЕСЯТКИ СПАЛЕНИХ ХАТ

Колишні радянські архіви наповнені свідченнями про пограбування радянськими партизанами місцевого населення. Керівники партизанських загонів, чимало з яких ще вчора «боролися з куркулями», «проводили чистки ворогів», не лише не співчуваючи українцям, котрі опинилися під німецьким чоботом, а й ставились до них з презирством, вважаючи їх посібниками фашистів. При цьому їм потрібно було доповідати своєму керівництву у Москву про виконану роботу. Тому, аби зайвий раз не наражатися на небезпеку з боку гітлерівців, ці «народні месники» часто знищували солдатів та офіцерів вермахту, які не становили ні для мирних жителів, ні для них самих жодної загрози. Натомість гітлерівці у відповідь проводили каральні акції, розстрілюючи десятки ні в чому не винних людей.

Ось досить характерний приклад. На початку листопада 1941 року в селі Баранівка, що на Полтавщині, зупинились на нічліг кілька німецьких солдатів на чолі з офіцером. Дізнавшись про легку здобич, невеликий загін партизанів, що дислокувався неподалік, вчинив напад на них. А наступного дня село вже було оточено силами двох батальйонів 677-го саперного полку. Солдати зігнали селян на площу й вимагали видати партизанів. Не отримавши відповіді, вони розстріляли десять заручників і спалили одне з найкращих українських сіл, яке було засновано ще в першій половині XVII століття! Чи вартували життя трьох чи чотирьох гітлерівців життів десяти українців і десятків спалених сільських хат? Адже уцілілі люди опинилися взимку просто неба!..

Навесні 1943 року партизани Федорова, які діяли на Чернігівщині, розгромили малочисельний німецький гарнізон. Гітлерівці вирішили помститись. І дощенту спалили селище Корюківку, а його жителів — майже сім тисяч — розстріляли. Ця екзекуція тривала кілька годин. На очах «народних месників», які здаля спостерігали за її ходом. І хоча їх було понад дві тисячі, а фашистів — менше ніж 500, вони не втрутились.

А хто не знає про трагедію поліського села Копище, що на Житомирщині? Влітку 1943 року нацисти влаштували тут каральну операцію «Фрау Хельга», спаливши живцем 2887 жителів, із них 1347 дітей. Врятувалися тоді лише 50 людей. Звірства фашистів стали відповіддю на з’їзд партизанів, який вони провели неподалік цього селища. Люди, які уціліли, розповідали потім, що селяни благали їх не збиратися, бо розуміли, чим це їм загрожує. Але їх «не почули», а коли запалали селянські хати, жоден з «народних месників» не кинувся нещасним на допомогу...

У 1980-х роках один мій знайомий, котрий у роки війни проживав на окупованій території, розповідав, що інколи німці краще поводилися, ніж партизани. «Неподалік нашого села перебував їхній загін, яким керував колишній секретар райкому партії, — розповідав Антон Миколайович. — Так-от, до нас мало не щоночі навідувалися бородаті люди, вимагаючи у матері хліба, сала та самогону. І це при тому, що, крім мене, на руках матері було ще четверо дітей, а батько наш воював на фронті!»

«ЛЮДИ В ЗАГОНАХ ПСУЮТЬСЯ І МАРОДЕРСТВУЮТЬ...»

У післявоєнний час історія радянсько-німецької війни всіляко фальсифікувалася. Звісно, що й історія партизанського руху не могла стати винятком. І фальсифікувалася вона насамперед самими ватажками партизанських загонів — авторами післявоєнних трилогій-спогадів. У них вони описували як свої «подвиги», так і найбільш наближених до себе людей.

Але накази, які збереглися в архівах, свідчать про інше. Адже в цих документах зазначені випадки, коли командири партизанських загонів посилали бійців «із бойовим завданням доставки свиней чи овець у селян шляхом грабежу» або щоб група бійців «дістала шляхом насильства одного кабана, діжку м’яса, пуд борошна та солі» у місцевих жителів.

Із цих документів можна дізнатися й про те, що один командир «знову проявив факт мародерства, стягнувши у селянина сукно й вимінявши його на самогон». Така поведінка радянських партизанів не була таємницею для керівництва. Наприклад, в одній із радіограм керівник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач писав командуванню Волинського з’єднання імені Леніна: «Ваша розвідка на початку грудня... знищила 48 мирних мешканців через те, що був здійснений один постріл. Ваша розвідка угнала 150 голів рогатої худоби у мирного населення села Рокитне. Люди в загонах псуються і займаються мародерством».

«Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом».

«ВИСТАЧАЛО І СПРАВЖНІХ ГЕРОЇВ...»

Незважаючи на ганебну поведінку деяких партизанів, а то й злочини проти мирного населення, в роки війни «народні месники» все ж завдавали ударів ворогу. Ми знаємо сотні, тисячі прикладів героїзму, мужності, самопожертви справжніх українських месників. Знаємо і про те, що тисячі етнічних українців, які проживали в країнах Європи, насамперед Франції. Італії, Югославії, увійшли в загони Опору. Один лише Василь Порик чого вартий!..

Як підсумок наведу цитату Олександра Довженка: «У партизанських загонах був різний люд, у тому числі й нікчемний. Але вистачало там і справжніх героїв — людей з великої літери, котрі щиро робили свою роботу — нищили ворога, який прийшов на їхню землю». Саме про них і маємо пам’ятати.

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ