Поривайтеся завжди виконувати свій обов'язок, і людство виправдає вас навіть там, де ви зазнали невдачі.
Томас Джефферсон, 3-й президент США, один з авторів Декларації незалежності США

Як починалася українська революція

115 років тому відбулося повстання на панцернику «Потьомкін»
30 червня, 2020 - 19:20
МАЛЮНОК ЧАСІВ ПОВСТАННЯ ІЗ ЗОБРАЖЕННЯМ МІТИНГУ НАД ТІЛОМ ЗАГИБЛОГО УНТЕР-ОФІЦЕРА ГРИГОРІЯ ВАКУЛЕНЧУКА

«Чи не дивляться в незалежній Україні на події минулого під ракурсом, заданим свого часу сталінським «Коротким курсом історії ВКП(б)»?» Таке запитання нерідко постає, коли знайомишся зі змістом не лише новітніх підручників, довідників та популярних книжок, а й енциклопедичних видань. Скажімо, академічна «Енциклопедія історії України» оповідає про знаменну подію, що сталася 115 років тому — повстання на панцернику «Потьомкін» — якраз у такій стилістиці, приписуючи організацію та керівництво цією акцією більшовикам, яких насправді там, як то кажуть, і по сусідству не було. А разом із тим про власне український вимір цієї події у виданій у ХХІ столітті в Києві «Енциклопедії» — ні слова. Тим часом цей вимір існував. І не просто один із вимірів, а вимір посутній.

«У ніч з 14 на 15 червня [за ст. стилем. — С.Г.] цього року прибув до Одеського порту і зупинився за брекватером військовий броненосець «Князь Потьомкін», матросами якого о 5-й годині ранку цього числа звезений з броненосця на берег Нового Молу труп матроса Григорія Вакуленчука, на грудях якого шпильками приколота прокламація такого змісту: «Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, убив старший офіцер ескадреного броненосця «Великий князь Потьомкін-Таврійський» за те, що він сказав, що борщ не годиться. Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!». Це рядки з повідомлення пристава портової поліційної дільниці Одеси начальнику Одеського жандармського управління. Скупі рядки повідомлення знаменували собою нову фазу історії Російської імперії та підвладної їй України. В ті дні починалася Українська національно-визвольна революція новітнього часу, яка досі резонує в політичних подіях сьогодення.

Але про все по порядку.

Історія броненосця, або панцерника, розпочалася в грудні 1897 року, коли ще не закладений восьмий чорноморський броненосець височайшим (себто імператорським) указом по морському відомству отримав звучне ім’я «Князь Потёмкинъ-Тавріческий». Ця назва, як і назви двох перших побудованих на Чорному морі броненосців «Чесма» і «Синоп», слугувала нагадуванням про епоху Катерини ІІ.  За тиждень після виходу указу відбулася закладка корабля, який будувався Миколаївським адміралтейством. 29 квітня 1905 року «Потьомкін» вийшов у море і вперше провів стрільбу 305-мм гарматами головного калібру. В червні він здійснив свій перший власне навчальний похід у море. Тобто на момент повстання це був новий, досить потужний бойовий корабель, але традиції на ньому збереглися старі, типові для військового флоту Російської імперії.

Чи варто переповідати, як почалося повстання? Хами, якими на флоті Росії були майже всі офіцери-дворяни, брутально поводилися з «нижніми чинами». Вони розцінили як бунт невдоволення матросів після того, як вже вкотре команду спробували нагодувати борщем, м’ясо в якому було пронизане червами. А якщо є бунт — його треба придушувати силою. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався, і під проводом вихідця з Житомира артилерійського унтер-офіцера Григорія Вакуленчука вони повстали. А коли Вакуленчука було вбито, керівником повстання став «мінний машиніст» (тобто фахівець, який відав носовими торпедними апаратами) Панас Матюшенко. «Нижні чини» — матроси та унтер-офіцери, до яких добровільно приєднався лише один офіцер — інженер Олександр Коваленко (кілька офіцерів погодилися підтримати повсталих, так би мовити, добровільно-примусово) — узяли в свої руки корабель і на певний час перетворили його на територію, вільну від російського самодержавства.

Утім, усе це добре відоме навіть із радянських підручників історії. Але в тих підручниках не сказано, що вже судновий журнал панцерника «Потьомкін» засвідчує, якого саме етнічного походження була абсолютна більшість його команди: стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко та Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери й матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко — і так далі. Йшлося не просто про походження, а й про певні українські настрої, які тоді автоматично ставали антиімперськими. Випускник Харківського технологічного інституту, офіцер-інженер Олександр Коваленко, як і низка інших молодших офіцерів Чорноморського флоту, був активним членом Революційної української партії, створеної 1900 року (за три роки до партії більшовиків!) у Харкові, який досі дехто вважає «питомо російським» містом. Партії, яка вела активну пропагандистську роботу у війську Російської імперії й досягнула в цьому вагомих результатів, — стихійне невдоволення простолюду в шинелях та бушлатах перевтілювалося у свідомий протест проти влади. А уродженець Харківщини Панас Матюшенко, який очолив повстання після смерті Вакуленчука (обоє вони в статті «Енциклопедії» голослівно названі більшовиками»), сформувався під впливом односельця і близького друга, в майбутньому — знаного письменника й ученого Гната Хоткевича. В Харкові 17-річний робітник Матюшенко брав участь у зібраннях студентського гуртка, який виник навколо Хоткевича, де він і познайомився та заприятелював із Сашком Коваленком, майбутнім своїм соратником, а також із Юрієм Коллардом і Дмитром Антоновичем — співзасновниками РУП і далеко не останніми персонажами модерної української історії.

Початок повстання 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем, бере відлік від фрази, вимовленої Вакуленчуком українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами!» (про це теж мовчить «Енциклопедія»). І матроси-українці, які на тодішньому Чорноморському флоті імперії становили абсолютну більшість, перестали бути рабами «царя і отєчєства». А за ними пішли й інші «нижні чини» — росіяни, татари, білоруси, латиші...

За своєю суттю це було, за висловом письменника й політика Івана Багряного, «повстання української стихії». Впадає в око, що матроси, привівши панцерник до Одеси, навіть не захотіли говорити з посланцем емігрантського політика Ульянова-Леніна: хто такий цей Ленін і що він знає про біди й потреби народу? Так само, як не воліли вони говорити і з представниками місцевих більшовиків...

«У ніч на 15 червня прибув броненосець «Потьомкін» з вимогою дати можливість йому взяти воду і вугілля. 15 червня з броненосця була відправлена шлюпка з тілом убитого матроса. Труп був виставлений на вулиці. Біля тіла збиралися маси, тут же виголошувалися промови. До вечора натовп людей виріс до 10 тисяч осіб... Майже о 6-й годині вечора відбулись похорони матроса в присутності посланців з броненосця «Потьомкін»... У відповідь на це на броненосці був викинутий бойовий прапор, а потім зроблено три постріли холостих і два бойових. Один з них пошкодив будинок на розі Ніжинської і Спиридонівської вулиць, почалась паніка. Вокзал був запруджений бажаючими виїхати з міста... 18 червня на обрії з’явилась ескадра, яка почала сигналізувати «Потьомкіну». Броненосець «Георгій Победоносець» приєднався до «Потьомкіна». Всі інші чотири броненосці зникли за обрієм».

Це теж документ епохи — щоденникові записи керуючого Одеською конторою Державного банку. Додам до них те, що повстання на «Георгії Побєдоносці» очолили «нижні чини» Дорофій Кошуба та Семен Дейнега.

У липні того самого 1905 року вибухнуло повстання на навчальному судні «Прут», яке очолили українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко, Козуба, а також Петров із Казані. Повстанням на крейсері «Очаків», що спалахнуло невдовзі, керував кондуктор Сергій Часник. Іншими словами, українські моряки повстали проти російського самодержавства й висунули єдину вимогу — Свободу! Але український характер повстання (беремо це поняття в його тодішній історико-політичній обумовленості) — це не тільки його героїзм та самозреченість. Це і слабка організація (що могли зробити кільканадцять молодших офіцерів — членів РУП — на десятки тисяч моряків?), це переважно анархічне розуміння свободи, це відсутність ясно окресленої стратегічної мети. Добре, повсталі кораблі «відокремилися» від Російської імперії, а що натомість? Крім закликів та особистого прагнення до свободи, повсталі просто не знали, як організувати життя на засадах цієї свободи. На жаль, і 1917 року, коли вже не кілька кораблів, а півтора мільйона солдатів і десятки тисяч моряків Російської імперії (включно з бойовими генералами й адміралами) підтримали ідею Вільної України, політичні зверхники не змогли надати цьому рухові належного спрямування. Традиційне вітчизняне лихо: порив мас до свободи, їхня готовність до самопожертви — і нелад, якщо не сказати більше, у «верхах»...

Лідер повстання на «Потьомкіні» Панас Матюшенко прожив коротке, але яскраве й дуже символічне життя. Після поразки повстання він та інші його учасники зійшли на берег у Румунії й залишилися там як політичні емігранти. Царський уряд вимагав від Румунії видати їх, бо ж вони нібито були кримінальними злочинцями (як і всі бунтарі проти імперії й тоді, й у майбутньому, коли імперія звалася Радянським Союзом), але Румунія відмовила. Та все ж «потьомкінці» були змушені залишити Румунію. Матюшенко виїхав до США, де пробув близько року, потім повернувся до Європи, був у Західній Європі, вщент розсварився з більшовиками, які намагалися залучити його до своєї партії, і нарешті 1907 року повернувся до України, щоб робити тут революцію, але був схоплений у Миколаєві. Невдовзі його перевезли до Севастополя і там за вироком суду стратили.

Олександр Коваленко залишився за кордоном. Жив у Празі та Парижі, став однією з найпомітніших постатей української політичної еміграції. Займався наукою, брав участь у підготовці українських видань. 1917 року Олександр Коваленко повертається до України і віддає себе в розпорядження Центральної Ради. Він займається організацією морського міністерства Української Народної Республіки, виїздить до Севастополя, зустрічається з морськими офіцерами і матросами... 1919 року Олександр Коваленко змушений знову емігрувати. Він викладає математику в університетах європейських столиць, стає відомим ученим, публікує книжку «Практична геометрія», низку монографій з математики та механіки. Написані ним і спогади про 1905 рік, кілька художніх творів. Помер український революціонер у Женеві 1963 року.

А панцерник «Потьомкін» теж мав складну долю. Після придушення повстання його перейменували на «Пантелеймона». Під час Першої світової війни він входив до складу другої бригади лінійних кораблів і брав участь у бойових діях. Йому навіть довелося постріляти в зіткненні з німецьким лінійним крейсером «Ґебен». Український прапор на ньому підняли восени 1917 року, тоді ж корабель одержав назву «Борець за свободу». За Української держави гетьмана Скоропадського він належав до Українського військового флоту, наприкінці 1918 року був захоплений англійцями в Севастополі. За пів року, евакуюючись із Криму, вони підірвали механізми корабля й вивели з ладу артилерію. 1923 року більшовики (до речі, за наказом Леніна, який хворобливо ненавидів військовий флот) розібрали корабель на брухт, не переймаючись його збереженням для історії. Власне, вони добре знали, що то була зовсім не їхня слава та звитяга, що йшлося про «українських буржуазних націоналістів», хоча повсталий корабель і ніс червоний прапор. За два роки потому більшовицькі ідеологи похопилися — і повстання було «приписане» до історії ВКП(б). Міцно і всерйоз. Як і інші виступи матросів на Чорному морі в 1905 році. Ці самі завзяті ідеологи розповідали, як дбав про повсталих Ленін із Женеви, як звідтіля він намагався керувати «Потьомкіним» і як високо оцінив він Матюшенка, з яким мав низку зустрічей у Швейцарії в 1906—1907 роках і так далі; але ніхто не говорив, куди посилали повсталі матроси більшовицьких агітаторів і як низько оцінив Леніна та більшовиків Панас Матюшенко. Бо це тільки претендент на роль вождя світового пролетаріату міг із Женеви безтрепетно командувати, щоб «Потьомкін» бомбардував Одесу, а матроси вели на її вулицях бої. Матюшенко ж, як людина військова, добре розумів, яку страшну ціну доведеться заплатити за війну на знищення. Якби до повсталих приєдналася вся ескадра, така ціна мала б сенс, бо десятки тисяч революційних матросів поставили б самодержавство на межу катастрофи. Але... Керівники повстання краще за політичних емігрантів знали реальні настрої у війську й після певних вагань вирішили перетворити «Потьомкін» на символ свободи, який самим фактом свого існування розхитуватиме абсолютизм будь-де в світі. Справді, це повстання стало таким символом. Тільки в самій Україні майже ніхто не знає, що це було українське повстання, а отже, воно було символом свободи, створеним для всіх українцями. Якби поляки чи фіни мали такий яскравий приклад боротьби своїх земляків за свободу проти імперії, вони б уже давно виховували на ньому нові покоління. Чим ми, цікаво, гірші? І чому ми не цінуємо гідним чином власну героїчну й трагічну історію.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ