Найбільша помилка в тому, що ми швидко здаємось. Іноді, щоб отримати бажане, треба просто спробувати ще один раз.
Томас Едісон, американський вчений і винахідник

«Реваншу не допустимо»

Борис ФІЛАТОВ — про кадри, патерналізм, В’ячеслава Липинського та політичну волю
9 серпня, 2018 - 17:39

Як повернути довіру громадян до влади, що найбільше непокоїть мешканців, які реальні повноваження і можливості мера — про це розповів міський голова Дніпра Борис ФІЛАТОВ, який приїхав до Києва спеціально для зустрічі з учасницями Літньої школи журналістики газети «День». Студентки ретельно підготувалися. Спікер був налаштований на цікаве і продуктивне спілкування. Результат — відповідний.

«БАГАТО ПРОБЛЕМ НАКОПИЧУВАЛИСЯ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ»

Iрина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— В одному зі своїх інтерв’ю ви заявили, що зараз існує цілковита недовіра до влади. Чи є у вас рецепт, як цю довіру можна повернути?

— Рецепт дуже простий. Потрібно менше говорити — більше робити! У нас у суспільстві є проблема. Люди думають, що за все відповідальні спочатку президент, потім губернатор, потім мер. Люди не розуміють розділення влади і повноважень. За все несе персональну відповідальність перша особа. Саме за таких умов важко персоніфікувати якісь досягнення чи поразки.

Аби повернути довіру, потрібно передусім показувати справи. Щодня ти робиш, нехай одну, але правильну гарну справу. Врешті-решт, усі люди, навіть особливі скептики, переконуються.

Коли я входив у виборчу кампанію, рівень довіри до мене громадян віку 50+ був 5%. Зараз рівень довіри і задоволеності роботою міського голови в цій віковій категорії — близько 50%, тобто зріс у 10 разів.  Пропорції змінилися, тому що люди можуть мати різні світогляди, але коли вони щодня бачать роботу: у себе у дворі, на вулиці, з екранів телевізорів, зі сторінок газет, то у них змінюється ставлення, зокрема до тих лідерів, з якими вони можуть бути не згодні з певних політичних питань.

«У МІСЬКОЇ ВЛАДИ НЕМАЄ ПРІОРИТЕТІВ, МИ ЗАЙМАЄМОСЯ ВСІМ. ЯКЩО ГОВОРИТИ ПРО НЕОБХІДНИЙ ПЕРЕЛІК РИС, НАЙГОЛОВНІШЕ — ЦЕ, ЗВІСНО, НАЯВНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ. Я ВВАЖАЮ, ЗА НАЯВНОСТІ ВОЛІ МОЖНА РОЗВ’ЯЗАТИ ДУЖЕ БАГАТО ПРОБЛЕМ»

Лише щоденна робота покаже результат і дасть кумулятивний ефект.

Ми (територіальні громади) отримали серйозний фінансовий ресурс після децентралізації, який дає змогу реалізовувати багато проектів. Але коли про це говорять, то забувають про «стрибки» курсу долара. Якщо ми перераховуємо фінансування на матеріали, на структурні проекти, то грошей з’явилося не набагато більше.

Багато проблем накопичувалися десятиліттями. Навіть з урахуваням «великого» нашого бюджету неможливо ці проблеми розв’язати одразу, тому що незважаючи на бюджет 14 млрд, з нього 10 млрд — це захищені статті: зарплати, соцзабезпечення тощо. Існують  колосальні проблеми з водопостачанням, екологією. Наприклад, у нас у місті ніхто не знає, де які прокладено комунікації. Ми починаємо копати і знаходимо труби ще з царськими печатками. Для того, щоб мені провести аудит підземних комунікацій — треба десь 200 млн грн.

Зараз децентралізація успішна, тому що з’явилося досить коштів, плюс разом з мерами прийшло багато молодих, амбітних команд. З’явилося багато регіональних політиків, які хочуть показати результат і заробити на цьому авторитет. Ми обмінюємося досвідом, допомагаємо одне одному. Загалом, я вважаю, що децентралізацію потрібно підсилювати.

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що для людей зараз боротьба з корупцією стоїть на 6—7-му місці, а найголовніше — поліпшення стандартів життя. Що ще важливо для українців?

— Я це бачу зі спілкування з людьми, про це свідчить соціологія і фокус-група. Для того щоб приймати нормальні рішення, треба «ходити ногами по землі». На жаль, часто-густо «тусовка», різні коментатори та експерти існують у якомусь віртуальному світі. Вас, як майбутніх журналістів, хочу переконати дивитися на світ не крізь призму суспільних трендів, які ми самі породжуємо. Сьогодні у нас розвелося багато антикорупціонерів. Напевно, це правильно. Але щойно ти опускаєшся на рівень нижче, знаєте, що найбільше непокоїть жителів? На першому місці — тарифи на житлово-комунальні послуги, на другому — оплата за проїзд. У людей немає грошей. Коли вони не знають, як заплатити за квартиру і нагодувати свої сім’ї, їм політичні скандали не цікаві.

«НАЙГОЛОВНІШЕ —  ЦЕ НАЯВНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ»

Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що з побоюванням чекаєте президентських виборів, тому що вас влаштовує статус-кво, а після виборів може настати хаос. Цікаво, чи є у вас перелік характеристик, які мають бути у гідного президента?

— На вибори я чекаю з жахом, тому що мене цікавить статус-кво як лідера територіальної громади, який об’єктивно міркує і спілкується з мерами інших міст про те, що зараз центральна влада особливо не лізе у справи територіальних громад. Зрозуміло, що у суспільній свідомості всі погані, однакові тощо. Але на рівні обласних рад, прокуратур, СБУ, поліції немає такого, як було раніше. Немає жодних планів, ніхто не вигадує комбінацій, аби заганяти мерів у кут чи змушувати їх щось тягати. Є, звичайно, багато різних спекуляцій. На одному з телеканалів, наприклад, виставили сюжет про те, як Порошенко намагається «загнати» Філатова «під себе» на виборах. Але це неправда. Коли починають вигадувати конспірологічну теорію (яка на позір цікава) про те, що все це придумав Порошенко, для того, щоб усі мери до нього були лояльними, то це цілковитий ідіотизм.

Тому нас влаштовує статус-кво, оскільки нам ніхто не заважає працювати. Зрозуміло, що у всіх є складнощі: хтось посварився з губернатором, хтось із місцевими силовиками, когось не люблять в уряді, у кожного своя історія. Але ситуація кардинально змінилася порівняно з тими часом, коли мери міст тижнями сиділи в Азарова в приймальні, аби він їм підписав якийсь папірець. Тому ми, як лідери територіальних громад, сидимо і думаємо: «А раптом, коли до влади прийде інший президент, нам доведеться знову сидіти в приймальнях?». Це цілком нормальна логіка. Я, наприклад, не знаю, що в голові у Юлії Володимирівни, чи пана Гриценка, чи у Олега Ляшка.  Перед виборами всі дуже ніжні, люблять мерів, самоврядування, але які химери живуть у їхній голові, ми не знаємо. Ми знаємо, які химери живуть у Петра Олексійовича, і з ними справляємося.

У міської влади немає пріоритетів, ми займаємося всім. Якщо говорити про необхідний перелік рис, найголовніше — це, звісно, наявність політичної волі. Я вважаю, за наявності волі можна розв’язати дуже багато проблем. Не хочу хвалитися, але з мене всі сміялися й казали: «Та ось він бореться з наливайками, з металоприйманням, нічого в нього не вийде». Але в результаті нашої боротьби вдесятеро скоротилися розкрадання. Я вийшов і сказав, що їх зноситиму. Так, це самоправство, але спробуйте мене посадити у в’язницю, при тому, що 99% мешканців мене підтримують. Люди місяцями не можуть вийти з під’їздів через масове розграбування ліфтів. За два місяці бульдозером навів лад, і ця історія припинилася. Якісь речі ми робили на межі фолу, але довели справу до кінця. З наявністю політичної волі і рішучості можна зробити дуже багато.

І друга риса — це вміння домовлятися. Ніколи не можна переходити червоні лінії. У нас була історія в раді, коли вона розділилася 32 на 32. У залі були бійки, спроби захопити приміщення. Але ти розумієш, що не позбудешся цих людей, адже вони все одно будуть у міській раді, продовжуватимуть жити в цьому місті, ти ж їх не відправиш на Місяць разом з виборцями, які кожного разу голосують за Опоблок. Тому, коли ти розумієш, що по-іншому ситуацію не розв’язати, починаєш домовлятися.

«МЕНЕ ЗАСМУЧУЄ» ПАТЕРНАЛІЗМ ЛЮДЕЙ»

Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Ви — очільник міста-мільйонника. На жаль, у багатьох людей ще залишається пострадянська інерція. Хто вам у роботі надає найбільшу підтримку? А яка категорія є найбільш проблемною?

— Мене засмучує патерналізм людей. У багатьох батьківщина закінчується на порозі власного помешкання. Вони не можуть домовитися, хто митиме сходовий майданчик на чотири квартири, або прибиратиме, виноситиме сміття. Але при цьому постійно кричать, що їм щось не дала влада.

Друга проблема випливає з першої. Є речі, які можна зробити за рахунок самоорганізації людей. У нас вже є зародки самоорганізації. І ми намагаємося її стимулювати. У місті діє програма, в рамках якої ми почали видавати людям тачки, саджанці, фарбу... Люди приходять до міськжитлоуправління і кажуть, що хочуть влаштувати суботник. Для цього ми їм даємо все, що потрібно: розсаду квітів, мітли, лопати... І це робиться за рахунок міського бюджету. Таким чином, ми стимулюємо самоорганізацію. Тому що влада не може розв’язати всіх проблем. Люди мають розуміти, що якщо ми суспільство активних громадян, то ми повинні ними й бути.

«ДРУГА РИСА — ЦЕ ВМІННЯ ДОМОВЛЯТИСЯ. НІКОЛИ НЕ МОЖНА ПЕРЕХОДИТИ ЧЕРВОНІ ЛІНІЇ. У НАС БУЛА ІСТОРІЯ В РАДІ, КОЛИ ВОНА РОЗДІЛИЛАСЯ 32 НА 32. У ЗАЛІ БУЛИ БІЙКИ, СПРОБИ ЗАХОПИТИ ПРИМІЩЕННЯ. АЛЕ ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО НЕ ПОЗБУДЕШСЯ ЦИХ ЛЮДЕЙ, АДЖЕ ВОНИ ВСЕ ОДНО БУДУТЬ У МІСЬКІЙ РАДІ, ПРОДОВЖУВАТИМУТЬ ЖИТИ В ЦЬОМУ МІСТІ, ТИ Ж ЇХ НЕ ВІДПРАВИШ НА МІСЯЦЬ РАЗОМ З ВИБОРЦЯМИ, ЯКІ КОЖНОГО РАЗУ ГОЛОСУЮТЬ ЗА ОПОБЛОК. ТОМУ, КОЛИ ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО ПО-ІНШОМУ СИТУАЦІЮ НЕ РОЗВ’ЯЗАТИ, ПОЧИНАЄШ ДОМОВЛЯТИСЯ»

Патерналізм, пасивність, зневіра — це найголовніші проблеми. Ну і, не без шапкозакидництва, тому що дуже багато хто думає, що вони все знають. Люди не розуміють, що одна річ — стояти на барикадах, розмахувати прапорами, а інша — сидіти і годинами, днями, вигрібати ці Авгієві стайні. Звичайно, потрібна інституційна пам’ять. Тобто не можна прийти з вулиці і стати директором «Зеленбуду», геть не розуміючись на обрізанні дерев. Слід розуміти, як це функціонує, яким чином діє місцеве управління.

Я обновив повністю склад мерії, звільнив усіх старих заступників, директорів департаментів, майже всіх керівників управлінь. Змінив більшість директорів комунальних підприємств. Ось, наприклад, є у нас такий Лазарев — він працюватиме при будь-якому режимі, тому що людина знає, де і яка в місті комунікація, у кого вона на балансі. Ну, вижену я його, ну призначу якогось молодого пасіонарія. І що? Був у нас такий Юрій Лозовенко, давав поради щодо міської інфраструктури. Потім образився і виїхав до Івано-Франківська. Він давав гарні поради, тільки де я візьму на них сотні мільйонів євро, не гривень?

«ДОБИРАЛИ ЛЮДЕЙ ШЛЯХОМ СЕЛЕКЦІЇ»

Iван КАПСАМУН:

— Як ви добирали свою команду?

— Частину людей ми забрали з облдержадміністрації, з ким працювали 2014 року. Це молоді юристи, люди, які займалися апаратною роботою. Друга частина команди — це наші партійні соратники, які прошли виборчу кампанію разом зі мною. Але це не означає, що я брав людей через особисту чи партійну відданість, ні, це люди, які показали професіоналізм, зокрема в бізнесі, в держуправлінні. Третє, ми також узяли молодих, активних громадян, волонтерів, які готові працювати багато й важко. Зокрема, ми залучали людей з Києва, наприклад, приїхав Максим Музика, а начальник міськохорониздоров’я з Волині. Добирали людей шляхом селекції. Це три основні напрями. Четвертий — звісно, я залишив людей, які були не заплямовані корупційними скандалами. Ось є така Ольга Іванівна Черкас. Вона була за всіх мерів, навіть за радянських часів. Ось я піду з посади, а вона працюватиме, тому що це фінансист високого рівня кваліфікації.

Кадрова проблема — це проблема №1 для країни. Люди з бізнесу не хочуть йти працювати до держслужби. Приміром, є посада головного архітектора міста — приходить відомий, молодий архітектор і каже: «Я готовий працювати за 10 тис. доларів зарплати». Тому що він стільки заробляє в бізнесі. Навіщо йому йти на держслужбу? Зараз ми взяли молодого, прогресивного художника Сергія Білого. Він взагалі працює безплатно. Сергій каже: «Навіщо мені ваші 5 чи 15 тисяч гривень зарплата? Я хочу змінити місто!». Він зі своїми однодумцями малює логотипи в бюро, продає бізнесменам і на цьому заробляє гарні гроші.

Ба більше, ми перші в країні підвищили заробітну плату міським чиновникам. У нас начальники департаменту заробляють у мерії до 20 тис. гривень. Скільки прокльонів я чув, що «діти голодують, а Філатов платить людоїдам-чиновникам величезні гроші». А я не можу питати з людей, коли людина отримує 3,5 тисячі грн.

«НЕМОЖЛИВО ЖИТИ В ПОСТІЙНОМУ НЕГАТИВІ»

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Що конкретно вплинуло на зміну вашого фаху з адвокатського на журналістський?

— Я насправді людина творча і, можна сказати, прожив кілька життів, тому ніхто, окрім Бога, не може сказати, що буде далі. Мером я теж не мав наміру ставати. Я став мером завдяки єдиній людині на світі, і ця людина — Олександр Вілкул. Якоїсь миті я зрозумів, що не віддам своє рідне місто «криворізькій банді».

Коли почалася історія із захопленням ринку «Озерка» Курочкіним, у місті був цілковитий жах. Я тоді брав участь у судовому розгляді на боці захисту. І цієї миті я зрозумів, що час про це розповідати по телевізору. Але ніхто не хотів з такими речами зв’язуватися, тому що це було небезпечно. Тоді я пішов на «9 канал», він тоді належав Ігорю Коломойському. У мене була одна умова — не втручатися в редакційну політику. Ігор Валерійович погодився, він жодного разу мені не сказав, що показувати, а що ні. Редакційну команду я утримував за власний кошт. По суті, мені тоді ніби продали ефірний час.

Ми мали космічні рейтинги. За те, щоб ми не пускали сюжет в ефір, нам могли запропонувати 5 тисяч доларів. На той час це була величезна сума. Ми зібрали гарну команду і створили чудовий проект. Мені навіть пан Ющенко дав за нього заслуженого журналіста. Ми гриміли, наші передачі записували на диски і передавали одне одному, оскільки інтернет тоді мали далеко не всі.

Але якоїсь миті я зрозумів, що моє «мовлення з підвалу» людям просто набридло. Глядачі почали втомлюватися від всієї цієї чорнухи і нагнітання. Тоді ми створили рубрику «Людям про людей» і розповідали багато цікавих речей, які роблять пересічні громадяни. Я пам’ятаю сюжет про дідуся, який за свій кошт зробив канатну дорогу для лижників, а ще були історії про багатодітні сім’ї, де діти не просто одягнені і взуті, а добре виховані і творчі. Це була рубрика, яка давала змогу поліпшити настрій. І людям це подобалося.

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:

— Дуже приємно з вами познайомитися. Я як представниця Дніпра можу наголосити на тому, що наше місто справді стає кращим. Але є люди, яким нічого не подобається. Як ви боретеся з цією недоброзичливістю, що вас мотивує?

— Скептиків можна переконати лише справами. Не знаю, наскільки це правда, але політологи й аналітики кажуть, що в країні все ж зростає індекс щастя. Неможливо жити в постійному негативі. Часто на негатив я відповідаю пропозицією зайняти моє крісло. Одразу відмовляються. Для того щоб зрозуміти чийсь шлях, потрібно взути черевики цієї людини.

«МИ СТВОРИМО ОКРЕМУ БІБЛІОТЕКУ ВИДАНЬ ДІАСПОРИ»

Дар’я ЧИЖ, Київський національний університет імені Бориса Грінченка:

— Ви — перший міський голова, який «перевів» В’ячеслава Липинського через Дніпро. Чому «суперечку» між Донцовим і Липинським ви розв’язали для себе на користь Липинського?

— Тому що це об’єктивні речі. Це вчорашня наша історія про те, як ми передали будівлю Катеринославської соборної мечеті мусульманській громаді («День» № 131 від 26 липня 2018 року. — Ред.). Це ж відома дискусія між «голосом землі» і «голосом крові». Не можна протиставляти Липинського і Донцова. Це часто-густо спадщина радянської історіографії. Вони перебували в дискусії, але певною мірою вони перебували і в діалозі. Якщо ж ми говоримо про Донцова, то він був різний у різні періоди. Я думаю, що в історичному плані Липинський переміг Донцова. Але Донцова теж треба читати. Я, до речі, був єдиний з українських політиків, хто поїхав на могилу до Донцова на кладовищі у США. Окрім мене, першої леді Марини Порошенко і патріарха Філарета, на це кладовище так ніхто і не доїхав.

«СКЕПТИКІВ МОЖНА ПЕРЕКОНАТИ ЛИШЕ СПРАВАМИ. НЕ ЗНАЮ, НАСКІЛЬКИ ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ ПОЛІТОЛОГИ Й АНАЛІТИКИ КАЖУТЬ, ЩО В КРАЇНІ ВСЕ Ж ЗРОСТАЄ ІНДЕКС ЩАСТЯ. НЕМОЖЛИВО ЖИТИ В ПОСТІЙНОМУ НЕГАТИВІ. ЧАСТО НА НЕГАТИВ Я ВІДПОВІДАЮ ПРОПОЗИЦІЄЮ ЗАЙНЯТИ МОЄ КРІСЛО. ОДРАЗУ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ. ДЛЯ ТОГО ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЧИЙСЬ ШЛЯХ, ПОТРІБНО ВЗУТИ ЧЕРЕВИКИ ЦІЄЇ ЛЮДИНИ»

До речі, під час цього візиту до США ми домовилися, що вивеземо звідти і створимо в нашій міській бібліотеці окрему бібліотеку — видань діаспори. Близько 10—15 тис. томів нам мають передати. Чому? Тому що, як у Липинського, — «голос землі». Без землі не може бути нації, політичної зокрема. Коли ми були у Штатах, то багато спілкувалися з родинами у діаспорі. Там є чудові діти, у вишиванках, розмовляють українською мовою, колядки співають, — але їм вже ці книжки не цікаві. Вони американці. Так, вони підтримують зв’язок з історичною батьківщиною, але вона для них віртуальна. Зокрема, пан Мірко, який нам передає бібліотеку, творчість української діаспори, каже: «Якщо я піду, ці  книжки просто розійдуться по бібліотеках і там «помруть» мертвим вантажем, їх ніхто не читатиме». А це колосальна бібліотека — видання Аргентини, Бразилії, Британії, Канади. При тому, це все видавалося після хвилі еміграції, після Другої світової війни, коли сотні тисяч людей були в таборах для переміщених осіб, а потім їх розкидали по всьому світу. І ми хочемо це зібрати, тому що за всієї поваги до нашої американської діаспори, вони багато роблять, але якщо немає землі — «голос крові» не допомагає.

Анастасія КОРОЛЬ, Донецький національний університет імені Василя Стуса:

— Ви й газета «День». Яка ваша історія знайомства, і які проекти «Дня» вам найбільше до вподоби?

— Як відбулося знайомство? Чесно, не пам’ятаю. Мені здається, це було так давно... Ба більше, в мене така величезна кількість контактів через мою діяльність, що я не можу з усіма зав’язувати стосунки. А ось Ларисі Івшиній хотілося б сказати «спасибі», що з цих десятків тисяч людей вона — такий «якір», за який вдалося зачепитися.

Чому газета «День»? Газет багато гарних, цікавих, шанованих, але передусім це й культурологічні речі. Окрім «Дня», цьому належної уваги не приділяє ніхто. Плюс ще чому я люблю «День» — це фото. Пам’ятаю, ми ще були незнайомі, але я відвідував перші фотовиставки «Дня» в 1990-х у столичному «Українському домі» і був уражений якістю фотоматеріалу.

«Є ПРОБЛЕМА ПОВЗУЧОГО РЕВАНШУ»

Лариса IВШИНА:

— Нещодавно ми мали зустріч з істориком Юрієм Терещенком. Багато років він провів, вивчаючи архіви Липинського, і ми його запитали: «Україна спадкоємицею чого має себе вважати: Гетьманату чи УНР?». Це питання прозвучало вперше, і вдруге ми говоримо про це з вами. А в Дніпрі, якби ви захотіли поговорити на цю тему, є з ким?

— У нас місто досить дискусійне. Багато різних думок. Один з нардепів зробив до міської комісії подання на перейменування — вулиці Робкорівської на Степана Бандери. А комісія з перейменування відповіла, що вулиця Робкорівська маленька, а історично постать Бандери настільки значуща, що перейменувати неможливо. Нардеп влаштував великий скандал, звинувативши мене. Хоча я не мав до цього жодного стосунку. Тому що навіть в комісії з перейменування є велике представництво різних людей. У нас досить багато інтелектуально розвинених осіб, які готові обговорювати ідеї. Це зараз на порядку денному. Приїжджайте до нас.

Л. І.: — До речі, в країні переназивають вулиці, але люди не завжди розуміють всю складність постатей...

— Я більше скажу, що взагалі не розуміють. Ми щойно говорили про перейменування вулиці на Степана Бандери, який є символом. Але у нас в місті є вулиця, одна з центральних, — Романа Шухевича. І люди взагалі нічого не сказали проти. Тому що вони просто не знають, хто це такий. Не було ні скандалів, ні мітингів.

Л. І.: — Як ви думаєте, чи можливий реванш? Чи досить мудре українське суспільство, аби розгадати маневри, зокрема Росії?

— Я багато про це думаю, спілкуючись, зокрема з крайньо правими, які кажуть мені: «Ось уяви собі, стане президентом, умовно кажучи, Іванов. Що він робитиме, якщо ми виведемо на вулиці 50 000 озброєних людей, в разі якщо ми побачимо загрозу реваншу? Або, приміром, стане президентом Сидоров. Як він піде на інавгурацію, якщо ми цього йому не дозволимо зробити?». Зрозуміло, що такі сценарії насправді не потрібні. Вони можуть завдати країні катастрофічних наслідків. Але зараз є певна критична маса рішуче налаштованих людей, які, на мою думку, реваншу не допустять. Але є інша проблема — проблема повзучого реваншу. Сьогодні поступилися в одному, завтра в іншому, післязавтра в третьому, і так через 3—5 років ми повернемося на позиції, на яких були раніше. Люди настільки вже втомилися від усього жахіття, що відбувається, що вони можуть просто не підтримати таких людей чи якісь потрібні рішучі кроки. Але ми оптимісти і люди діла, тому робимо все задля того, щоб реваншу не сталося.

Літня школа журналістики відбувалася за підтримки Центру інформації і документації НАТО в Україні

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Літня школа журналістики «Дня»-2018, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments