Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Про відновлення історичної справедливості

Ростислав ПАВЛЕНКО: «Позиція патріарха Варфоломія щодо проголошення Томосу українській церкві полягає в тому, щоб орієнтуватися на реальні умови в нашій країні»
26 квітня, 2018 - 19:04

Останні тижні й найближчі місяці можуть стати історичними для всіх українців, адже цього моменту ми очікували упродовж кількох століть. Українська влада, церкви та громадськість звернулися до Вселенського Патріарха і Константинопольської Матері-Церкви з проханням проголосити Томос у справі визнання української церковної автокефалії (у своєму комюніке Синод Константинопольського патріархату вже заявив, що взяли це звернення в дію). Звичайно, поки немає гарантій позитивного рішення, з огляду на можливості й зусилля Москви, але процес пішов, і за певними сигналами має всі шанси закінчитися для України позитивно. Одна з останніх новин: на підтримку ідеї виступили єпископи Української православної церкви за межами України, які написали листа про підтримку дій Його Всесвятості та Константинопольського Синоду щодо можливого надання Томосу. Про перспективи створення української помісної автокефальної церкви і загалом про гуманітарну політику держави говоримо з заступником глави Адміністрації Президента Ростиславом ПАВЛЕНКОМ.

«НІ У КОГО З ІНШИХ  ЦЕРКОВ НЕМАЄ ПРАВА ВЕТО НА РІШЕННЯ СИНОДУ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ»

— Пане Ростиславе, отже, після українського звернення, якими можуть бути етапи цього звернення?

— Виходячи з того, що це не перший Томос, який надає Вселенський патріархат, якщо виходити з історичних аналогів, то наразі відбувається інформування інших помісних православних церков. Для цього Синодом Константинопольського патріархату створено спеціальну комісію, яка контактує з іншими церквами. Це не потребує якоїсь спеціальної згоди, і точно ні в кого немає права вето. Після цього кроку Синод Константинопольського патріархату розглядає всі обставини і схвалює рішення щодо надання Томосу.

Нещодавно Ростислав Павленко побував у Стамбулі й особисто вручив звернення патріархові Варфоломію з приводу здобуття Томосу щодо створення в Україні помісної автокефальної церкви. Ми запросили пана Ростислава в редакцію, щоб дізнатися останні новини. Розмова вийшла досить відвертою і цікавою. «День» ще 2015 року видав книгу «Повернення в Царгород», яка присвячена візантійському корінню нашого християнства, культурі Київської Русі. Саме цей подарунок ми і вручили нашому гостю. «Дякую, я давно читаю вашу газету і книги Бібліотеки «Дня». Ви робити велику справу», — відреагував Павленко

— Ви особисто їздили до Стамбула, щоб передати українське звернення, зустрічалися з патріархом Варфоломієм. Які у вас враження і відчуття щодо шансів надання Томосу?

— Сьогоднішній процес — це результат тривалої роботи на чолі з Президентом Петром Порошенком, яку він розпочав після приходу на посаду глави держави. На різних рівнях були проведені низка прямих переговорів та робочих контактів із Вселенським патріархом, членами Синоду, предстоятелями інших церков для того, щоб мати спільну позицію. І за більш ніж три роки переговорів сьогодні можна говорити (з обережним оптимізмом), що ми вийшли на певний позитивний результат. Як держава-аплікант, ми виконали вимоги, тобто сформували спільну позицію світської та церковної влади і звернулися до Константинопольської Матері-Церкви. Далі вони вже проходять свої внутрішні процедури, які мають завершитися наданням Томосу. Після цього представник Вселенського патріарха повинен приїхати до Києва, зібрати тих єпископів, які звернулися з проханням надати Томос, і має відбутися спільний Собор, на якому буде проголошено цей Томос. А далі єдина церква обирає собі предстоятеля, затверджує статут і стає повновладною та повноважною у своїх внутрішніх справах.

Тобто спочатку має бути Томос, який буде надано поки неіснуючій єдиній церкві?

— Томос означає визнання. Тут можна апелювати до історичного досвіду, коли, скажімо, розпадалася Османська імперія у XIX — XX століттях. Тоді Вселенський патріархат визнавав незалежність церков у новопосталих суверенних країнах. Давній принцип православ’я — кожна незалежна країна має право на свою помісну автокефальну православну церкву. До речі, у відповіді на українське звернення — в комюніке Синоду Константинопольського патріархату якраз ідеться про те, що є звернення від світської та церковної влад, там не йдеться про канонічні чи неканонічні, «розкольники» чи «не розкольники».

«НАШИМ ЗАВДАННЯМ БУЛО СТВОРЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ В БАЖАННІ МАТИ СВОЮ ПОМІСНУ ЦЕРКВУ»

— Як протистоїть Російська православна церква?

— Знаючи зусилля Кремля, ми тому і говоримо про обережність в оптимізмі. Ясно, що Москва використає всі засоби — можливі й неможливі, щоб цьому запобігти. Але ми бачили таку протидію і в інших випадках, коли, наприклад, отримували Угоду про асоціацію з Євросоюзом, безвіз, угоду про вільну торгівлю... хоч ці питання належать до різних сфер, але всі вони символічні, бо означають волю України і розрив з Москвою. У даному ж разі нашим завданням було створення міжнародної солідарності та підтримки України в природному бажанні мати свою помісну церкву. Отримавши таку підтримку, ми зробили наступний крок — звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія. Його позиція, наскільки мені відомо, вже полягає в тому, щоб орієнтуватися на реальні умови в Україні і на ту роль, яку Москва відіграє в нинішній ситуації. Ми бачимо, що у світі слова «російська агресія» дедалі частіше звучать відкрито, входять до мови міжнародних документів. Все це створює певну атмосферу для позитивного для нас рішення Константинопольської церкви.

— Відомо, що УПЦ КП та УАПЦ підтримали звернення й активно беруть участь у процесі. Інша ситуація з УПЦ МП, вони заявили про необхідність спочатку подолати церковне розділення й утворити «єдину церкву», а потім іти до автокефалії. Проте відомо, що в самій УПЦ МП також відсутня єдність. У разі проголошення Томосу про автокефальну церкву в Україні, яка частина Московського патріархату може підтримати єдину помісну церкву?

— У листі Президента до Вселенського патріарха сказано, що створення помісної автокефальної церкви в Україні є відновленням історичної справедливості. І частина цієї історично справедливості полягає в тому, що десятки мільйонів православних, які сьогодні асоціюють себе з УПЦ КП, УАПЦ чи іншими меншими церквами, — вони, з точки зору Москви й під її великим тиском, вважаються у православному світі нібито позбавленими спілкування з іншими канонічними церквами. Це завідомо ставить у нерівні умови українських віруючих, ієрархів і священиків. Після створення ж єдиної церкви це вже буде наша канонічна церква, яка перебуватиме в повному спілкуванні з іншими церквами. І тоді буде набагато легше визначатися кожному, до якої церкви йому належати — до київської чи московської. Хочу наголосити, що не йдеться про створення державної церкви, йдеться лише про те, що держава виконала свій обов’язок і використала свої можливості, зокрема в міжнародних відносинах, для того щоб створити єдину церкву. Ставлення держави все одно буде рівним до всіх релігій, церков, конфесій та ін.

«ПОЗИЦІЮ ЧАСТИНИ ДЕПУТАТІВ МИ ПОБАЧИЛИ ПІД ЧАС ОСТАННЬОГО ГОЛОСУВАННЯ ЩОДО НАШОГО ЗВЕРНЕННЯ»

— Щодо обов’язку держави. Уже неодноразово порушувалося питання з приводу законодавчої бази, зокрема йшлося про законопроекти №№ 4128 і 5309 — про особливий статус релігійних організацій, «керівні центри» яких перебувають у державі-агресорі, щодо України і про внесення змін до закону «Про свободу совісті та релігійні організації» — щодо зміни релігійними громадами підлеглості. Але Верховна Рада весь час переносить розгляд цих законопроектів. Чому?

— Це питання до парламенту, до позицій тих чи інших депутатів. До речі, позицію частини з них ми побачили під час останнього голосування щодо звернення до Вселенського патріархату. Дехто своїми заявами і діями хотів зірвати голосування, але добре, що більшості парламентарів вистачило мудрості, щоб не піддатися на провокації і не створити потрібної картинки для російської пропаганди.

Є пропозиції від експертного середовища ухвалити закон про те, що податкові та інші преференції зберігаються лише за тими єпархіями (окремими храмами), які публічно визнають повний суверенітет України, засуджують анексію Криму та агресію на Донбасі. Хто не бажає — платить податок на землю, на прибуток, ПДВ, все — за суворою звітністю тощо. Що ви думаєте з цього приводу?

— З одного боку, у нас Конституція визначає відокремленість держави від церкви і церкви від держави, з іншого боку, є профільний закон «Про свободу совісті та релігійні організації», де прямо приписано, що не допускається створення якихось преференцій чи обмеження щодо тих чи інших церков та релігійних організацій. Тому, я думаю, що перш за все, варто забезпечити свободу і права для громадян, які хочуть сповідувати свою релігію, користуючись всіма благами, які мають християнські православні церкви у спілкуванні з іншими канонічними церквами.

— У вас дуже ліберальний підхід в умовах війни, коли Кремль фактично використовує церкву Московського патріархату в агресії проти України.

— Найкращою зброєю проти ворога, який розв’язав війну і окупував частину території України, який намагається нав’язати нам свій порядок денний, є наша єдність.

«ПРОЕКТИ ГАЗЕТИ «День» ТА ІНШІ ІНІЦІАТИВИ, ЯКІ СПРЯМОВАНІ НА ФОРМУВАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ, МАЮТЬ ПІДТРИМУВАТИСЯ ДЕРЖАВОЮ»

— Сучасна Росія веде проти України не тільки воєнну, інформаційну, дипломатичну, а й гуманітарну війну. Всі ми знаємо заяви про «мы один народ», «Киев — мать городов русских», або про факт встановлення біля Кремля пам’ятника нашому Володимиру Великому... Тобто йде боротьба за ідентичність, історію, героїв. Що ми протиставляємо Москві?

— Якщо говорити про гуманітарну політику, то головним її завданням є збереження нашої єдності, щоб ми могли відбиватися від будь-яких спроб розділити українців у релігійному, мовному, культурному чи в будь-якому іншому питанні. Ми — європейська країна, де люди говорять різними мовами, але як держава Україна, ми маємо право захищати свою рідну мову — українську. І в цьому напрямку зроблено досить багато — це і квотування, і питання підтримки на центральному та місцевому рівнях, і зусилля влади в питаннях релігії. Це також питання культурного продукту і його підтримки, зокрема створення Культурного фонду, який має через прозорі процедури розподіляти кошти на культурні проекти, запозичаючи досвід розвинутих країн.

Тут є дуже важливою співпраця держави та громадянського суспільства. І добре, що є проекти газети «День», які спрямовані на формування гуманітарної політики. Ми разом маємо нести в суспільство правду про нашу історію, ідентичність, героїв, культуру. Наприклад, цього року передбачено півмільярда гривен на створення патріотичного кіно, де, в тому числі, має бути місце для історичних картин, щоб показувати справжні українські коріння, історичну правду. І таким чином — давати відсіч гібридній агресії Росії на гуманітарному фронті.

Наші читачі часто пишуть нам про те, що «День» за допомогою своїх проектів (Бібліотека «Дня», Фотовиставка, Літня школа журналістики, Премія імені Джеймса Мейса...) упродовж багатьох років проводить гуманітарну політику замість держави. У чому все-таки недопрацьовує влада?

— Я думаю, що тут у нас існує синергія. Якщо ж говорити ширше, то можна загадати, як волонтерський рух фактично допомагав армії стати на ноги 2014 року. На сьогодні існує чимало різних гуманітарних, зокрема культурних, проектів держави та суспільства. У цій сфері з’являється більше коштів, які можна спрямувати на підтримку нашої культури; зокрема, я вже згадував про Культурний фонд, у якому будуть розвиватися різні напрямки. Механізм Культурного фонду, до речі, передбачає залучення не тільки державних коштів, а й приватних, меценатських, щоб на виході ми мали якісний продукт.

Як би ви оцінили гуманітарну політику за попередніх президентів, адже сьогоднішня проблема має давнє коріння?

— На жаль, раніше в цьому напрямку мало що робилося. Якби в попередні роки влада робила хоча б те, що робиться сьогодні, то Путіну не вдалося б допомогти своїм Збройним силам і спецслужбам, використовуючи інформаційний та гуманітарний напрямок. Певні кроки, звичайно, робилися, зокрема під час президентства Віктора Ющенка, але це не було настільки системно, як зараз.

«РОСІЇ ВЖЕ ДОВОДИТЬСЯ ДУМАТИ НАД ТИМ, А ЩО СВОЄ ВОНИ МОЖУТЬ ЗАПРОПОНУВАТИ СВІТОВІ, А НЕ ТЕ, ЩО ВКРАЛИ У НАС»

— У березні цього року голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату Леонід Севастьянов в інтерв’ю російському виданню Рortal-credo.ru розповів про свої побоювання щодо кризи російської ідентичності, «якщо від Москви відокремиться Українська церква». Чого вони реально бояться?

— Вони бояться остаточного краху імперського проекту. Ми зараз бачимо, що ідея «Третього Риму» зазнає краху в усіх напрямках. Їхня агресія і спроби воювати по всьому світу отримують серйозну протидію. Особливо сильний удар завдається тим, що Україна поступово віддаляється від Москви. Тобто втрачається, як вони полюбляють говорити, «скрепа», на якій тримається їхній проект. І їм дедалі більше доводиться думати над тим, а що своє вони можуть запропонувати світові, а не те, що вкрали у нас? Сьогодні світ уже відходить від того, щоб визнавати якісь «зони впливу» Москви. І перемога України в російсько-українській війні якраз означатиме, що Росії доведеться в нових умовах утворити свій проект, говорити про своє, а не зазіхати на чуже.

Разом з тим, Росія поки дуже потужно присутня, зокрема на Заході, в інформаційному і культурному плані. Ми там все ще програємо.

— Я з цим не погоджуюся, адже теорія інформаційної війни передбачає, що через вплив на думки людей, зокрема на Заході, там мають прийматися певні рішення на користь Росії. Але ми цього не бачимо, є лише окремі випадки заяв і дій тих чи інших політиків. Загалом же заяви та дії західного співтовариства стають дедалі різкішими щодо Росії. Від резолюції Генасамблеї ООН до нещодавнього чергового рішення ПАРЄ, де вжито терміни «російська агресія» та «окуповані території». Санкції не тільки не знімаються, а, навпаки, посилюються, і солідарність щодо стримування російської агресії зміцнюється. Очевидно, що у нас незіставні ресурси, бо на кожну нашу гривню вони можуть дати кількадесят доларів, і їхня інформаційна присутність є на всіх щаблях. Але це також питання нашої спільної із Заходом протидії. Там уже ухвалюються закони із протидії фейкам, інформаційному кілерству і російський пропаганді. Культурний компонент тут також дуже важливий. І що активніше ми будемо співпрацювати з нашими європейськими та американськими партнерами, то легше нам буде протистояти російській гібридній війні.

«СЬОГОДНІ ДОСИТЬ ҐРУНТОВНО ПЕРЕГЛЯДАЮТЬСЯ ШКІЛЬНІ ПІДРУЧНИКИ В ЧАСТИНІ ЗНАНЬ, ОБІЗНАНОСТІ І РОЗ’ЯСНЕННЯ»

— Процес декомунізації, що розпочався у нас після Євромайдану. Справді, у цьому напрямку зроблено чимало, але часто можна почути критику про те, що декомунізація проводиться досить поверхово. Умовно кажучи, змінюють вивіски, але немає потужної освітньої кампанії. Чому?

— Зміна табличок і перейменування — це перший мінімальний крок. Наступний — це державна політика в гуманітарній сфері, в якій мають бути об’єднані освіта, історія, просвітництво через різні проекти. Але ці процеси набагато триваліші, аніж просто поміняти таблички. Якщо взяти шкільну програму, то найближчими роками, з огляду на освітню реформу, там передбачені масштабні зміни. Досить ґрунтовно переглядаються шкільні підручники в частині знань, обізнаності і роз’яснення.

Хочу також звернути увагу, що однією з важливих реформ у країні є децентралізація, коли місцеві громади отримали серйозний фінансовий ресурс, який варто використовувати, в тому числі, для гуманітарних проектів, зокрема обізнаності громадян, щоб вони знали, наприклад, у якій місцевості живуть, яка у них історія, які герої та інші речі. Тобто комплексний підхід держави, суспільства та місцевих громад у цьому питанні і є відповіддю на ваше запитання.

«ДЕРЖАВА ТА СУСПІЛЬСТВО МАЮТЬ РУХАТИСЯ В ОДНОМУ НАПРЯМКУ, БЕЗ НАВІШУВАННЯ ЯРЛИКІВ І ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ СПІВПРАЦЮ»

— Останніми роками ми відзначаємо сто років Української революції 1917—1920 рр. З огляду на це Президент Петро Порошенко неодноразово заявляв під час відзначення відповідних дат, що нинішня влада зробила висновки з тих часів. Чи дійсно це так, якщо зважати на те, що відбувається в нашому політикумі?

— Чому сто років тому Українська революція програла? Тому, що існували такі гасла, як: «Або Україна буде соціалістичною, або хай не буде жодної» і таке подібне — або анархічною, або жодної, або в складі Росії, або жодної тощо. Тобто особистісне, корпоративне ставилося понад суспільні та державні інтереси, що призвело до того, що «самі себе завоювали».

Чому часто говорять, що коротке правління гетьмана Павла Скоропадського було чи не найбільш ефективним за час Української революції? Тому, що він ставив перед собою головну мету — створити державу, яка зможе нормально функціонувати, яка зможе захищати свої кордони, яка зможе реалізувати прагнення, права і свободи людей.

Звичайно, сьогодні є проблеми, але і поступ також відбувся. Запитань до влади — багато, однак дуже важливо, щоб інтелігенція продукувала ідеї, а суспільство співпрацювало з владою, а коли треба — тиснуло на владу для реалізації цих ідей. Коли лунають заклики — повалити владу, але немає бачення, що буде потім, то це шлях хаосу, шлях у нікуди. Ми маємо рухатися в одному напрямку, без навішування ярликів і тільки через співпрацю.

Звертаючись до нашої історії, на який тип державності спирається нинішня влада?

— Якщо говорити про історію, яка безпосередньо впливала на формування нашого національного характеру, то це традиції представницької демократії. І тут ми можемо навести приклади Віче часів Княжої доби, Козацьких рад часів Гетьманщини, Магдебурзького права в містах та ін. Ми все-таки частина європейської культури, а отже, права і свободи людини та громадянина для нас — не порожній звук. На жаль, цього ніяк не хоче зрозуміти російський істеблішмент, намагаючись накласти на Україну якісь свої кальки. Якщо дивитися на дані соціології, то незалежно від регіону, всюди очевидні ознаки, які притаманні європейським суспільствам, тобто примат свободи, права, громадянськості. Тому головне для українців сьогодні — навчитися використовувати свої якості заради побудови сильної демократичної європейської держави.

ДО РЕЧІ

Понад чверть українців (26,9%) вважає, що православним належить об’єднатися довкола Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП); 23,4% — за об’єднання православних церков в єдину, яка домагатиметься незалежності, тоді як майже кожен десятий (9,2%) вважає, що Українська православна церква повинна залишатися частиною Російської православної церкви (РПЦ).

Про це свідчать обнародувані 26 квітня результати соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова 23—28 березня 2018 року (interfax.kiev.ua).

Згідно з даними опитування, 22,7% респондентів вказали, що їм байдужі у даному контексті перспективи православ’я в Україні.

Серед опитаних, які є прихожанами УПЦ (Московського патріархату), кожен четвертий (25%) дотримується думки, що необхідне об’єднання православних церков України в єдину церкву, яка домагатиметься незалежності; 13,5% вважають, що необхідно об’єднатися довкола УПЦ КП, а 42,3% — за те, щоб Українська православна церква залишалася невід’ємною частиною РПЦ.

Більшість респондентів (55,4%), які належать до УПЦ КП, виступають за об’єднання довкола цієї церкви; 27,1% з них вважають за доцільне об’єднатися в єдину церкву. Лише 3,1% підтримують думку, що православна церква в Україні повинна залишатися частиною РПЦ.

Разом із тим 35,3% опитаних, які є прихожанами Української греко-католицької церкви (УГКЦ), виступають за об’єднання в єдину церкву; 26,8% — згодні з тим, що православним необхідно об’єднатися довкола УПЦ КП.

Із думкою про необхідність православних об’єднатися довкола Київського патріархату найбільше згодні респонденти в центральних (35,5%), південних (30,6%) і західних (29,4%) областях, менше всього — на сході України (10,3%).

За об’єднання православних церков в єдину виступає 36,4% респондентів на заході України, 21,1% — на півдні, 20,8% — в центрі, 16,7% — на сході.

Думки про те, що УПЦ МП повинна залишатися частиною РПЦ, найбільше дотримуються жителі сходу України (18,2%). Менше згодних із таким твердженням опитаних в південних (9,5%), центральних (8,2%) і західних (0,6%) областях.

 

Іван КАПСАМУН, «День», фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments