Історія — це пам'ять нації... Це спосіб, яким нація встановлює свою ідентичність і наміри
Джон Фітцджеральд Кеннеді, 35-й президент Сполучених Штатів Америки від Демократичної партії

Спокуси «Чорної ради» – шлях до Руїни

Як прото-еліті й народу подолати спадок «бездержавних» часів
14 березня, 2019 - 18:48
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

...Якби розказати

Про якого-небудь одного магната

Історію — правду, то перелякать

Саме б пекло можна.

А Данта старого

Полупанком нашим можна

здивувувать.

І все то те лихо, все, кажуть,

від Бога!

Тарас Шевченко. «Іржавець»

Українці, воістину дуже сильний народ, у вкрай важких, нерідко нелюдських, умовах, знайшли в собі сили, попри тривалу добу «бездержавності», таки зберегти свою мову, культуру, національні цінності. І головне — рішучість боротися за свободу (волю). Водночас у нас є слабке місце — нам треба навчитися будувати державу. Але дуже важлива річ — це вміння, це прагнення, цю рішучість треба нарощувати!

Звісно, в наведених рядках Шевченка є більша глибина, більше проникнення в нашу тяжку «історію-правду», ніж у популярній зараз формулі Винниченка «Українську історію не можна читати без брому». Річ також у тому, що кожен черпає з історії те, що є особисто ближчим для конкретної людини: хтось — прапори, військову звитягу, «гетьмання, панування» (Іван Франко, «Сідоглавому»), а комусь болить «одвічнеє страждання» України (з того ж таки вірша). Думається, що справжнє філософське, панорамне, правдиве осягнення «історії-правди» — у гармонічному поєднанні обох цих ракурсів. Не у протиставленні. Якщо ж додати і науку державотворення, то в підсумку здобудемо той «кристал позитивного досвіду», який треба нарощувати.

Коли думаєш над історією України впродовж багатьох століть, то доходиш печального висновку: існує певний алгоритм наших ходінь «зачарованим колом», який і визначив у підсумку ту, щонайменше, невтішну картину, що її відтворив Шевченко. чорної  ради є циклічним — спочатку урочисте скидання попередньої влади з усіма її інституціями — ствердження нової влади, яка й не збирається  виконувати свої обіцянки, — брехня, демагогія, нестримне збагачення нових можновладців — справедливе обурення «посполитого» народу, вибух гніву — нова чорна рада — хаос в державі — прихід нової, часто чужої «сильної руки», яка жорстко наводить лад. І все повторюється знову. Отака « квадратура  кола». Як з неї вийти? Перш за все треба знати, як і чому виникають чорні ради.

Цей рік — ювілейний: Україна відзначає 200-річчя Пантелеймона Куліша, автора класичного й дотепер повною мірою злободенного роману «Чорна рада». Завдяки, зокрема, і грунтовним працям професора Петра Кралюка (новий  цикл  його статей на цю проблематику «День» розпочинає друкувати у сьогоднішньому номері) наш читач знайомий з історичним контекстом питання. Але ще є прикладні, політологічні аспекти. Тим більше, що вороги  України добре використовують наші вади: наївність, імпульсивність, нехіть до рутинної праці, нетерпіння, про яке писав іще Павло Скоропадський; він радив  українським патріотам 100 років тому: дочекайтеся, коли зросте національна еліта, не поспішайте все ламати!

Зараз такі дії — на руку Москві, яка залишає собі всі види імперства і авторитаризму, а нам прагне залишити всі види анархії, на руку Путіну, який, хай і не оголошує це публічно, але вважає, що Україна не є й не може бути повноцінною державою. Тому головне — не сприяти йому у твердженні такого погляду.

«Чорні ради» (різні за формою, проте відчутно схожі за змістом)  супроводжують нашу історію, ніби зграя чорних  круків. Юридичного «закону» тут не знайдеш — усі спроби врегулювати бодай в який-небудь правовий  спосіб це «свято народної перемоги» завжди зазнавали невдачі. І це не випадково. Чи легко  впорядкувати  законом піратські «звичаї», коли головне — узяти максимальну здобич, а що далі — неважливо (куля, шибениця, вогонь — нам, відчайдухам, все одно). І все ж можна виокремити певні моменти, які, повторюючись раз-по-раз в українській історії, дозволяють зробити певні висновки.

Чорних рад  в історії України було принаймні десять, якщо починати відлік від повстань незаможних киян 1068 та 1113 років, які, між іншим,  супроводжувались не лише погромами, а й масштабним перерозподілом власності — друге з цих повстань зумів мирно «погасити» Мономах; далі— чотири найбільших селянських та козацьких повстання ХVІ—ХVІІ століття проти Польщі під проводом Косинського, Наливайка,  Бута й Остряниці, які химерно поєднували в собі елементи національно-визвольної боротьби та  тієї ж таки чорної ради. Далі — звісно, найбільш знаменита Ніжинська чорна рада 16—18 червня 1663 року, коли радикалізована козацько-селянська «голота», підбурювана блискучим демагогом Іваном Брюховецьким та за підтримки Москви, розправилася з владною, звичною й «солідною» козацькою елітою в особі Якима Сомка і Василя Золотаренка. Це — класичний сюжет, який демонструє, до чого може призвести, з одного боку, люмпенська психологія «усе взяти й поділити», а з іншого —  зарозумілість й пихатість влади. І, звичайно, не можна не згадати криваву Коліївщину 1768 року і грандіозну Махновщину 1918—1920 років.  Закономірним  наслідком  цих  «блискавок народовладдя» завжди була Руїна.

Олег Ольжич у статті «Дух Руїни» ще 80 років тому зазначав: «Уся історія України — це боротьба  двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе  розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над  Україною». Ці слова набувають зрозумілого змісту в світлі «грозових тенденцій» сьогодення.

Чим були всі оті чорні ради? І чому вони знову й знову відтворювалися?

1. «Чорна рада» — це помста. В уявленні «голоти» — свята, справедлива й праведна. Помста за приниження, злидні, зневагу  можновладців  до людей. Ці  дії  руйнують не лише державу як таку, а й бодай мінімальний суспільний порядок, економіку, культуру й закон (бо натомість пануватиме оцей «закон чорної ради»). Вони, безумовно, є згубними — і в ХІІ столітті, і в ХVІІ-му, і зараз). Виправдати їх неможливо, але  зрозуміти можна: коли значна частина суспільства відчуває, що «верхівка» тривалий час ставиться до людей як до бидла, то бажання помсти є природним. Звідси висновок для «верхів» — не доводьте ситуацію до вибуху, вам же гірше буде!

2. «Чорна рада» — це переділ майна, «добра», статків. Геть не факт, що цей  переділ здійснюватиметься на засадах справжньої справедливості. «Добро»  князів Ізяслава чи Святополка, наближених до них багатих дружинників або бояр ділили повстанці ще за княжих часів. Не кажучи вже про 1663 рік, коли Брюховецький «кинув в народ» гасло: «всі будемо рівні!». Ось тільки реально він неймовірно збагатився (разом з новою «верхівкою», що прийшла із ним), а рядові козаки, міщани (ота сама  «чернь») зазнала ще більших злиднів. І страти ворогів (а яка  ж чорна рада без цього) швидко  стали звичайним явищем...

3. Чорна рада та її вожді. Останні можуть бути спритними демагогами (як  той же Брюховецький) або ж навпаки, народними героями, які щиро, свято вірують у свою правду (як Залізняк, Гонта, Махно) — проте об’єктивно їхня роль, на жаль, є багато в чому руїнницькою. Бо руйнувати, ламати, як правило, легше, ніж створювати цивілізовану державу (про Махна — окрема  серйозна розмова).

4. Чорна рада неминуче — з непорушністю закону зі сфери точних наук — призводить до тривалої зовнішньої залежності держави, підвалини якої руйнуються. В нашій історії  таке бувало не раз: Брюховецький міцно прив’язав Гетьманщину до Москви; Петлюра, Винниченко та Махно, завдаючи ударів по Скоропадському, мимоволі втягнули Україну в орбіту «червоної» Москви та Польщі.

5. Чорна рада, під заклики до справедливості, витоки яких, повторимось, можна зрозуміти, навіть емоційно підтримати, призводить  зрештою до такої кривавої вакханалії, що народ бачить вже вихід у «залізній», «сильній» руці —  хай навіть і чужоземній.

***

Зрозуміло, українські чорні ради були не унікальними у світовій історії. У Московській державі ціла «когорта» царів, починаючи від Василя Шуйського і до  Петра І включно, прийшла до влади в результаті кривавих повстань (Петро — у  віці 10 років був проголошений царем після страшного бунту стрільців; вирісши, він нещадно «прикрутив гайки»). Були страчені внаслідок революцій Карл І Англійський та Людовик ХVІ Французький — але, що важливо , вирок виносили  депутати парламенту або створена ними судова колегія. Це  відрізняє європейські революції, навіть дуже жорстокі , від нашої Руїни.

Важливо вивчити думки визначних світових мислителів про державу, хаос, порядок і справедливість у ній — від Платона до наших сучасників. Так , Платон був переконаний, що влада охлократії ,влада натовпу  йде проти інтересів народу (водночас  він попереджав: «Карою за громадянську пасивність є влада негідників!»). Про це ж саме кажуть  і Макіавелі, й Монтеск’є з його теорією «розділення влади», і Гегель, і Джон Локк, і Девід Юм.  У  Європі, попри всі  трагедії, навчилися тримати під контролем «темні начала» народу.

Не менш цікаві висновки можна знайти і у філософів ХХ століття, які глибоко вивчали причинно-наслідковий зв’язок між стихійними «бунтами натовпу» і наступною тиранією. В чому полягає цей зв’язок?

Ось що пише Ханна Арендт у праці «Джерела тоталітаризму»: «Завжди було істиною, що натовп зустрічає дії «сильної» людини захопленим вигуком: «Може, це й підло, проте як же спритно!». А Хосе Ортега-і-Гассет відстоював таку думку («Повстання мас») : «Всупереч поширеному судженню, служіння — це вибір і доля  обраних, а не маси».

І суворо попереджав при цьому: «Якщо декілька поколінь поспіль так і не дадуть людей, справді спроможних до розумової праці, тобто гідних бути прикладом, визначати належний рівень, то за законом найменшої витрати сил мислення мас здеградує. І тоді народ, без провини подурівши, буде приречений на цілковите виродження». Чи не від  повторення такого типу української трагедії застерігає  Ортега-і-Гассет і українців?

***

А тепер  інша проблема: як подолати спадок «чорних рад»?

Отож, стисло поговоримо про системні, задавнені  хиби  влади й народу. Дуже коротко зупинимось на таких із них (почнемо з влади, бо її відповідальність або безвідповідальність дуже часто є вирішальною)

1. Правлячому політичному класові й досі притаманні коливання, хитання в той чи інший бік. Зокрема, хитання зовнішньополітичні (якщо Хмельницький, приміром, умів  майстерно вибудовувати стосунки зі Швецією, Туреччиною, всіма потужними  сусідами, то на те він і був Великим Гетьманом — вже його наступники цей хист не мали). А сумнозвісна «багатовекторність» України 1990—2000-х років завдала державі величезної шкоди. Додамо до цього ще й таке: нездатність розуміти, що кожна держава (ті, хто входить до ЄС теж) захищає передовсім свої інтереси.

2. Невміння контролювати апетити — свої власні та близьких. Може, навіть не варто заглиблюватись у княжі чи гетьманські часи: сучасні політичні колізії (зокрема, передвиборні) виявили тут дуже багато чого. А ця вада — найкоротший шлях до чорної ради...

3. Недбале ставлення до «вирощування» цінностей (річ дуже небезпечна, бо мститься за себе). Якби теперішня  «еліта « повчилась цьому хоча б у Ярослава Мудрого...

4. Довіра не до  кращих, а до  «своїх». Може , найгірша риса наших «верхів», «візантійська» в гіршому сенсі  слова— це якраз і погубило ту потужну імперію.Правителі  Візантії підбирали вищих чиновників винятково за ознакою особистої відданості. І коли цей процес став незворотнім-історія винесла Візантії свій вирок.

5. Відсутність трудової етики, життєво важливої для держави та суспільства, часто навіть відсутність бажання й навичок її «вирощування». Ясно, що це не приведе до добрих наслідків.

Нерозуміння простої, але життєво важливої істини: найнадійніший союзник влади — краща частина власного народу. Саме такий «альянс» убезпечить   суспільство  від чорних рад. Натомість — невиліковна зверхність, феодальна практика в гірших традиціях минулого.

Чи означає все це, що український народ є безгрішним, що немає підстав говорити про його вади (щонайменше, значної  частини його) і про його відповідальність? Аж ніяк. Окреслимо лише деякі з них.

1. Невміння чесно виконувати свої обов’язки — а часто і нездатність розуміти їх. Зате права є об’єктом значно більшої уваги громадян. Проте люди миряться з їх порушенням.

2. Неспроможність захистити і відстояти своїх «сильних» (від  Івана Мазепи до Павла Скоропадського і Євгена Марчука).  Це — наша загальнонаціональна біда. Потім — вкотре виглядаємо «Вашингтона».

3. Наївність, готовність вірити демагогам, які обіцяють «золоті гори»  просто — таки тут і зараз. Немає здорового відчуття підозри (а то й відрази) до таких людей.

4. Нездатність опиратися розкладаючому впливу маніпулятивних технологій. Це тягне за собою вкрай  спрощену  картину світу, яка дуже легко засвоюється. Де  вже тут вчитись на помилках історії...

5. Натхнення, з яким українці героїчно виходять на Майдан (отже, є належне відчуття обов’язку, і нехіть багатьох до продуктивної,  повсякденної праці (і куди ж це почуття обов’язку зникає?).

Мова у нас йде про речі занадто серйозні. Прихід до влади спритних демагогів, та ще й в умовах відсутності «середнього класу», може спровокувати третій Майдан, який просто «рознесе» країну. Це вже не раз бувало в історії. А розумна частина суспільства або не змириться з цим і розпочне боротьбу, або просто емігрує. Треба ретельно створювати «соціальні ліфти». І розуміти, що декомунізація полягає передовсім не в  зміні старих назв і не в люстрації, а в поверненні людям власності, в першу чергу землі. Це і буде істинна «декомунізація» і «деолігархізація».

***

«Чорні ради» робилися ніби «заради справедливості», але відсутність держави, спричинена ними, знову призводить до кричущої несправедливості і, як наслідок, — до наступних потрясінь і Руїни чорних рад. Давно настав  час зрозуміти: механізм зміни влади в Україні має бути виключно законним. Українцям, якщо вони зробили справді європейський  цивілізаційний вибір, необхідно звернутися до кращих сторінок нашої історичної спадщини.

Для початку — до «Руської правди» Ярослава Мудрого, що з’явилася на 150 років раніше за «Велику хартію вольностей», якою законно пишаються британці. Нам треба твердо стояти на надійному грунті поваги до власності, до людини й до її творчої праці. Про це у своїй Грамоті, відстоюючи засади консервативно-прогресивної течії в українській політиці, писав ще Павло Скоропадський. Саме час їй відродитися.

Лариса ІВШИНА. Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments