Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Як прокласти маршрут між Сциллою «злочинного цинізму» та Харибдою «злочинного романтизму»...

Лариса ІВШИНА — про завершення пострадянського циклу і пошук альтернативи
27 грудня, 2019 - 11:26
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Підбиваючи підсумки року, вже багато років «День» готує свою новорічну анкету для наших авторів, експертів, читачів, адже їхні аналіз та узагальнення для нас важливі й цікаві. Водночас так само і колективу редакції, і, переконані, нашій аудиторії не менш цінно почути висновки щодо року, що минає, від головного редактора й ідейного «реактора» «Дня» Лариси Івшиної.

Ми поставили Ларисі Олексіївні кілька запитань: Які події в Україні та світі вплинули найбільше і на світ, і на Україну, і на вас безпосередньо? Яка з цих подій стала значимою і які події ще матимуть відлуння в майбутньому, сформують тенденцію? А яка з цих подій стала наслідком того, що було в попередні роки? Адже недаремно, коли ми минулого грудня визначали знакові річниці 2019-го, то серед справді важливих історичних дат була і дата з новітньої історії — 20 років 1999 року. У своїх матеріалах ми спеціально наголосили і для себе, і для читачів на тому, що це спроба зрозуміти, чому наші «революції ходять колами»? І чого ці 20 років нас не навчили? І — що далі? Який прогноз?

«Екстракт» із відповідей Лариси Олексіївни пропонуємо читачам.

«ЗАВЕРШИВСЯ ЦІЛИЙ ЦИКЛ, ЗАСНОВАНИЙ НА ПОСТРАДЯНСЬКІЙ ІНЕРЦІЇ»

— Якщо спробувати відчути тональність цього року, то це передусім завершальна нота цілого пострадянського періоду. Завершився цілий цикл. Він був, я думаю, заснований на пострадянській інерції.

Люди в більшості не відчули того, що 1991 року відкрилися нові обставини і для повноцінного існування нової України потрібно було створити новий світ. А вийшло, як багато років тому сказав Джеймс Мейс: «Незалежність здобула УРСР».

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

В Україні, в принципі, на перших порах мав бути розумний авторитаризм, щоб створити правила. Людям потрібно було допомогти стати громадянами країни нового вже часу. Перевести з пострадянського стану хитким і вузьким місточком, між Сціллою та Харибдою, до іншого майбутнього. Хтось повинен був узяти за руку і перевести. А потім додавати вже свободи, свободи, свободи...

Натомість еліти, які опанували управлінням, будували свою діяльність уже у вигляді ілюзії незалежної держави з механізмами пограбування матеріального ресурсу УРСР. Я вже говорила раніше, що це відбулося, мов у казці про бичка, якому вигризли черево, напхали його соломою й підперли кілочком. І потім вводили народ у спокуси бурхливих змін, коли всім здавалося, що з’явилося сильне громадянське суспільство. Напевно, дещо з’явилося, не без того. Коли газета «День» почала свою діяльність, то ми говорили, що «День» — це газета для громадянського суспільства. Але ми трошки по-іншому на це дивилися. Громадянське суспільство повинно постати на базі переосмислення попереднього досвіду й діяльної самоорганізації.

А люди, які творили імітації, ілюзії та фейки, були зацікавлені в тому, щоб «посадити» паростки чогось здорового просто на подачки, які покликані були допомогти їм створювати ілюзію. І таким чином виник жорсткий антагоністичний конфлікт між підробками та реальністю, «грантоїдами» і справжнім громадським сектором. Ці «еліти» були «заточені» на цей ілюзіон і під час нових випробувань, які вже чекали на Україну.

1999-го був шанс змінити олігархічну парадигму, яка почала складатися. І лише тому, що її не змінили, Україна пішла до катастрофи минулих років — відторгнення території, смерті тисяч людей — талановитих українців, які пішли захищати свою країну і загинули. І не видно завершення цієї катастрофи, і вона не названа катастрофою. І рахунок політикам, які довели до цього, не пред’явлений.

Росія бачила це наше життя у «прохідній кімнаті», яку назвали «багатовекторністю», і скористалася цим. Тільки завдяки тому, що Путін не брав до уваги, що в Україні є український народ, вдалося зупинити цю агресію величезними жертвами волонтерів і добровольців. Ми ще на першій пресконференції Петра Порошенка поставили запитання: ми воюємо чи торгуємо? Це питання висіло над усіма п’яти роками його правління. Хоча й ніби воювали дуже активно, але й торгували, люди це бачили. Ще одна наша фраза про цей час: «Як би так воювати, щоб не посваритися». Тож у тому, що відбулося,     — звичайно, відповідальність на Росії. Але частина — на українських президентах. Вердикт історії позначений зараз на мапі анексованої території й на кількості жертв...

«КРУТИ-2. МИ БУЛИ ПРОСТО ЗОБОВ’ЯЗАНІ ЦЬОГО УНИКНУТИ»

Бо говорити про політику можна лише з погляду відповідальності. У чомусь ця історія, звичайно, нагадувала мені Крути-2. За багатьма ознаками. Про які треба, звичайно, було б дуже добре замислитися всім нашим здоровим силам. Як можна було, здобувши незалежність, не подумати про те, чому Україна в попередні рази втрачала незалежність? Що потрібно зробити, щоб не повторити помилок?

Ми були просто зобов’язані уникнути синдрому Крутів-2. Але ми не переглянули події сторічної давнини, які «живлять» помилки сьогоднішнього часу. Звісно, це нелегко, бо пострадянська інерція накладається на те, що ще за радянських часів уже могли співчутливо ставитися до УНР, уже з’являлися такі ноти і щодо Винниченка, і щодо Петлюри, але ніколи — щодо Скоропадського. Дві найбільш табуйовані теми радянської історіографії — це Голодомор-геноцид і Гетьманат Скоропадського. Тому що лише Гетьманат був державотворчим ресурсом, а УНР, як предтеча повстань, Майданів та колотнечі цих років, була руйнівним ресурсом для крихкої державності.

Так само 1999 року був державотворчий ресурс, який міг «закорінити» традиції української держави, певно, що на основі критичного перегляду пострадянської спадщини. І можна було залучити багато людей, які вже в радянський час були протоелітою. Я точно бачила, який потенціал мав перший парламент незалежної України. Адже тоді були ухвалені серйозні законодавчі акти, творилася українська дипломатія, навіть з’явилися цілком конкурентні медіа — і телебачення, і преса. Тобто чотири роки українського відродження ми точно застали. І можемо сказати тим молодим, які думають, що так, як сьогодні, було завжди, — ні. Було нове українське відродження.

1994-й, а особливо 1999 рік, на жаль, зламали відродження, і далі пішла олігархічна модель, яку потрібно досліджувати і показувати, як вона склалася і як її можна демонтувати. Я не бачу навіть спроб думати в цьому напрямку.

Тим паче, що, як уже засвідчив досвід двох Майданів, бездумними повстаннями це не вирішується. Там правлять, з одного боку, емоції, а з другого — розрахунок тих людей, що за лаштунками. Ми говорили про «людей Майдану» і «людей сцени Майдану». Тут треба визнати, що українці повинні собі дати остаточний звіт у тому, що без серйозного творення на принципах, поглядах, цінностях середовищ, об’єднання, солідарних полів, зміцнення матеріальної бази, відкритої конкурентної полеміки не буде справжньої політичної боротьби. Буде спроба купити дуже віртуозними прийомами, звабити. У нас відтворюється руйнівний для держави союз: одну сторону характеризує «злочинний романтизм», а другу — «злочинний цинізм»...

«ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ОДНА ГАЗЕТА? ХОЧА Б ПРОБУВАТИ ПРОЄКТУВАТИ ПРОСТІР І СТВОРЮВАТИ АТМОСФЕРУ ДЛЯ ВІДРОДЖЕННЯ ЕЛІТИ»

Цього року склалося так, що відтворюється саме та модель, яка так добре відображена в першому історичному романі «Чорна рада». До речі, в першій книзі Бібліотеки «Дня» «Україна Incognita», 2002 року (зараз у мене на столі вже її дев’яте перевидання), я написала, що «Історія все-таки вчить. Тільки я не називала б її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків, — хай то будуть уроки Переяславської ради або Чорної ради під Ніжином.

У ранньому дитинстві разом з історичними хроніками Шекспіра я прочитала всього Старицького, потім Куліша... У мене таке відчуття, що у нас постійно діюча «Чорна рада». Для неї немає авторитетів. Вона заважає піднятися справжній еліті...» Це було сказано сімнадцять років тому.

Але — мало сказати, просто треба було покроково здійснювати програму відтворення інтелектуальної атмосфери. Що може зробити одна газета? З невеликим ресурсом, з невеликими силами за нею. Вона може хоча б пробувати проєктувати простір і створювати атмосферу для відродження еліти. Це означає — по «вузлах» перебрати все те, що було не здійснено свого часу або здійснено не так. У чому наші були проблеми з Польщею? Чому ми не бачимо справжньої цінності наших стосунків з Болгарією? Або де наше абсолютно доведене коріння у зв’язках із Візантією? Ми написали «Повернення в Царгород» ще за чотири роки до здобуття Томосу. А «Сила м’якого знака» — це про те, що Русь — це ми. І це є головне змагання, де Путін не вгаває всі ці роки. Війна за ідентичність закінчилася тим, що всі «на Донбасе все русские люди» — на їхній погляд. А тепер уже дісталися до хозар і каганату. Тут можна тільки згадати, що наш князь Святослав ходив на хозар і каганат і хотів перенести столицю на Дунай. На жаль, якщо брати давні часи, ми, будучи колись імперією часів Святослава і пізніших наших князів, продовжуємо жити як колонія. А щодо двадцятого століття — будучи співтворцями Радянського Союзу, співзасновниками Організації Об’єднаних Націй, ми забираємо з кожного циклу історії — Руїну. А Росія — всі типи державності.

У цьому є проблема. Тому що елітарна свідомість — це найперше відповідальність. І коли ми вже цього року творили книгу «День вдячності», я нагадувала у передмові, що Маргарет Тетчер у червні 1990 року, за півтора місяця до ухвалення Декларації про державний суверенітет України, сказала: якщо ви обрали свій шлях незалежності, то йдіть ним; проте ви повинні пам’ятати про відповідальність за свої рішення, а це саме те, чого у вас так довго не було. Ми у «Дні» оперуємо саме такими сенсами. Я час від часу думаю, кому ми це адресуємо — людям, які абсолютно дезорієнтовані масовим продуктом? Так, ми і їм це адресуємо. Поверх голів. Намагаючись дістатися і через університети, і через дружні середовища, через небайдужих журналістів показуючи, що наш шлях порятунку як нації, народу, держави полягає в тому, щоб зрозуміти: Україна — це зусилля! Не інерція. Розумні зусилля.

Закінчилося, проїли ресурс пострадянський, не створили надійних інституцій. По радянських цінностях проїхалися, заплювали і висміяли — дещо, звісно, заслужено. Але замість зруйнованого Леніна — не синя рука. Має бути щось осмислене — добре, нехай не готові поставити пам’ятник Орвеллу. Хоча я переконана, що саме Орвелл там має стояти. Як привід для нашої ж власної самокритики, зцілення і самоіронії. Тому що і нашими зусиллями творився «Колгосп тварин». «Гарет Джонс 1980-х» — це Джеймс Мейс, який прибув в Україну з відкритим серцем допомогти і застерегти. Що він нам казав? «Ви розумієте, світ жорстокий і конкурентний. Поводьтеся так, щоб ви не опинилися в українському гетто, українській резервації». Усі ці застереження були варті того, щоб їх вислухати, зрозуміти, почути. А за всі ці роки ми не домоглися від усіх не злочинних, а патріотичних урядів, щоб вони включили це в гуманітарні програми, щоб Джеймс прийшов в університети і його текст «Повість про двох журналістів» — про Гарета Джонса й Волтера Дюранті, написаний 2003 року, став надбанням. Ми можемо подякувати всім, хто зробив фільм «Ціна правди». Але треба розуміти, що були сили, які й раніше не мовчали. Але інерція, замовчування не дали можливості озброїти українську журналістику, молоде покоління якісним розумінням світу і нашого місця в ньому.

ДЕЯКІ «ДІТИ КУЧМИ» ДІСТАЛИ «ПЕНДЕЛЯ» ВІД ЙОГО «ОНУКІВ»

Крах пострадянської моделі на наших очах цього року ознаменувався і президентськими виборами. Те, що називали «електоральним Майданом», — це не Майдан, а зневіра в усіх політиках, які в людей були перед очима в телевізорі, і казкове відчуття, що раптом «хтось прилетить в голубом вертолете...» Не було інших медійних варіантів, не було підготовки до раціонального сприйняття дійсності. Звісно, попередній президент не відчув історичного шансу розірвати з олігархами, він продовжував в іншому образі, більш патріотичному і привабливому, всю хибну політику, з якої, власне, вийшов. Тобто деякі «діти Кучми» дістали «пенделя» від його «онуків». Жорстоких, без будь-яких емоцій, у яких немає жодних сентиментів, які виховані реально в атмосфері злодійської «малини». І в мене до них, крім жалю, що так сталося, дуже мало запитань. В атмосфері чого вони виросли? Ми ще застали перебудову, «вікна» гласності, свіже повітря, відкриття Заходу, ми почули дисидентів, лідера Норильського повстання, ми побачили, що долався сталінізм. А вони виросли без цінностей цього типу. У них взагалі цього на телебаченні не було. Я вже дуже давно говорила, що на телебаченні в нас політика апартеїду інтелектуального населення. Ті, хто це вчасно зрозумів, шукали підживлення в інших джерелах....

Тому мені здається, що ця катастрофа пролонгована в часі, вона буде і далі позначатися. Бо, крім усього, декомунізація — це навички власності. Чесно (!) зароблений добробут. Це те, що треба було повертати. Те, що наповнює світ життя людей смислом. Ти маєш за що триматися, маєш що передати у спадок. Це зовсім інше, ніж вкрадені ресурси, які розкладають морально. Це власність іншого типу, і вона виховала — виховує інших людей.

«ЧИ НАЗАВЖДИ ПЕРЕКРЕСЛЕНА МОДЕЛЬ ВІДТВОРЕННЯ ТОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, ЯКУ МИ ХОТІЛИ БАЧИТИ ЗА ЗРАЗКОМ ЛИТВИ, ПОЛЬЩІ?»

Крах пострадянської моделі насправді ставить велике запитання — не про failed state, а про те, чи назавжди перекреслена модель відтворення тої національної держави, яку ми хотіли бачити за зразком Литви, Польщі? Бо є розмови про «державу у смартфоні», інші різні модні «брязкальця» й інструментарії — але я ніде не бачила, щоб говорили про наповнення. Власне, про народ. На основі яких цінностей? А дуже ризиковані експерименти навколо земельної теми, знову-таки, можуть призвести до припинення відтворення навіть фольклорної України. Не здобувши інтелектуальної, ще можемо загубити й етнографічну. А це, зокрема, апеляція і до всіх тих сил українства по всьому світі, які дуже мало робили зусиль, щоб Україна жила на «островах» не лише етнографічних. Адже там були — Іван Лисяк-Рудницький, Євген Маланюк, Ігор Шевченко — найкращий наш візантист, який до сьогодні не перекладений. Питання для всього українства, не лише того, яке в Україні: якими категоріями ми мислимо своє місце у світі? Чи долучаємось ми до глобальних політичних змагань?

Нещодавно була річниця смерті видатної людини, якої, мені здається, ні в Україні, ні в діаспорі належно не пошановано. Це генерал-губернатор Канади (у 1990—1995   рр.) Роман Гнатишин. Це найбільш сильна позиція, якої українці досягли в політичному житті в інших країнах. У нас є генерали в американській армії, судді у США, ще дуже багато людей на гідних постах. Це засвідчує, що люди, які потрапляють у нормальні системи, проявляються з дуже хорошого боку. В Україні — ні. Тут потрібні інші якості, щоб чогось досягти. Тому, може, треба все-таки підносити інтелектуальний рівень, те, як він досягається, й орієнтуватися на тих небагатьох, хто досягли вершин. Навіть у такому конкурентному світі, який переповнений якісними людьми. Саме це мені здається найважливішим.

Тому що підросло молоде покоління не лише зіпсоване, яке бачило погану поведінку попередніх політиків, а й те, в якого нарешті відкрилися можливості — вони вчилися на Заході, бачили інші світи. Але якщо їм чогось не вистачає, то це того, що вони «проскочили» повз українську історію, українське переосмислення. Здобули вищу освіту — без початкової. І потім коли вони повертаються, то не можуть упізнати: я там був, усього навчився у світі, а тут — що це? як? чому так? Розмова на всі ці теми мені здається дуже необхідною. І для загального оздоровлення, і для економічного розвитку, тому що в такі системи, як наша, можуть приходити з інвестиціями люди з дуже ризикованим набором якостей, а люди справді солідні, думаю, остерігаються. А нам цього не потрібно, у нас і своїх «ризикованих» багато. Кого ми будемо приваблювати до себе, буде залежати від того, ким ми станемо.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«НА КОЖНОМУ ЕТАПІ МИ ПОКАЗУВАЛИ АЛЬТЕРНАТИВИ»

На кожному етапі ми показували альтернативи. Хто може цією альтернативою скористатися? Наприклад, на останніх президентських виборах варіант для нової консервативної моделі і кандидата, якого ми на першому етапі підтримували, був очевидний. На жаль, цей шанс обірвався. Щоб це відтворити, потрібні час і зусилля. Нелегко затягуються такі обриви...

Якщо люди побачать, що ставка на чудеса, на «Русь сказочную» не дає результатів, думаю, що найбільш вірогідний — маятник у зовсім інший бік. Тим більше, що на цьому полі будуть працювати і наші вороги. Росія дуже добре вивчила наш психотип, нетерплячість, здатність до імпульсивних кроків. До речі, свого часу Дантон казав, що революція поїдає своїх дітей. Але якщо визнати, що це була революція, то кого вважати її дітьми? Найєм в Укроборонпромі, а Лещенко в «Укрзалізниці» — це діти революції? Чи як? Ці посади про щось говорять?

Для виникнення альтернативи              — дуже важливо, щоб були якісь сили в суспільстві. Звідки вони можуть узятися? І ще: Україні з чим краще справлятися — з диктатурою чи анархією? А в нас вона комбінована. За лаштунками — незмінюваність облич, а на вулицях — бурхлива активність. І те, й інше, звичайно, дуже небезпечно для майбутнього. Це не дає розвитку, а тільки добирає останні «крихти» ресурсів. Це й і інфраструктурні проблеми, і проблеми наших міст, чого вартий один знімок «Київ часів олігархату»? Усі ці трансформації позначилися на якості, тривалості життя, еміграції, дітонародженні... Це все               — вердикт, без усякого Гаазького трибуналу, тим політикам, які Україною так безвідповідально правили. І коли самі не могли, то кращих не шукали. А ще прищепили ілюзії молодшому поколінню, про яке я у статті ще 1999 року казала: «дивлячись на цього президента, кожен, хто вміє читати і писати, захоче стати президентом». Реальність перевершила мої прогнози. І це була інспірована дія. Не просто стихійно так вийшло. Завдання накопичувачів капіталів — без змін в особистому житті передати володіння (бажано в інших країнах, де тверда юстиція). Вони реалізовують саме цей план і вводять в оману величезну кількість людей. Зараз політичні «онуки» системи можуть занурити її у велику кризу, але на цей варіант у накопичувачів капіталів теж усе готово. Вони всі справді живуть у Євросоюзі і країнах НАТО, куди Україну не пускали колективними зусиллями на догоду Росії. Тому що Росія їм щедро платила, з «труби» зокрема, яку вони так само не дали віддати в консорціум ще на ранніх етапах.

...Наша правда в тому, що ми намагалися допомогти своєму народу. Допомогти йому дуже тяжко, тому що він забув, що треба читати розумні газети, а не ходити по інформаційних «сміттєзвалищах». Але коли 1999 року ми програли, то проголосили, що будемо займатися суспільством, і таки займалися. І якби цей приклад наслідували інші... Трагікомічно, коли я приходжу в середовища, де є журналісти, які, навпаки, роблять усе за вказівками російськоорієнтованих олігархів, і вони з такою тривогою мене запитують: «Як ви думаєте, нас таки роздеруть чи ні?» Хочеться сказати: знаєте, всупереч вашим старанням, — ні.

Я не бачу зараз готового варіанта розвитку подій. Але я знаю, чого нам робити не треба. І яким би не був небажаним для частини суспільства Зеленський, не треба намагатися його скинути. Дуже доречно нагадати, що ми писали ще 2013 року, напередодні усіх трагічних подій: «Якщо ви будете в такий спосіб знімати Януковича, на Донбасі буде пряме путінське правління». Необхідно призвичаїтися жити не у форматі «Чорної ради».

Ресурс пасіонарності, що залишився нам у спадок, використовували дуже безоглядно, як і інші ресурси — бурштин, воду, ліс... Це стосується й енергії народу. Викиди «без толку», зігрівання космосу             — дуже нераціональна поведінка. А тому залишається актуальною наша ідея: ідентичність і модернізація. Час і зусилля.

Недарма кажуть, що народи, які навчилися обирати, менше воюють. Навіть ті, у кого дуже гаряча кров.

Сьогодні головне — не допустити подальшої Руїни. Вона тривала в закамуфльованому вигляді, а зараз серед тих людей, які прийшли до влади, певно, є дуже багато сповнених хорошими намірами, але чи добре вони собі уявляють стан країни? Щоб розуміти, яка гра, хто грає, скільки чого навколо, треба залучити найбільш кваліфікований потенціал, який ще зберігся у країні. Щоб протидіяти цим ризикам, адже вони наступають з дуже багатьох сторін.

...Українці в таборах ГУЛАГу своїм подвижництвом на фронтах, у визвольній боротьбі, відбудові України після Другої світової війни заробили «золотий капітал» нашої репутації. Але це капітал — попереднього покоління. І ось величезне питання, яке висить над сучасними українцями: яку репутацію ми створимо Україні в сьогоднішньому світі?

Якщо мене запитати, чи я вірю, що можливо переключитися нарешті на ту нову парадигму розвитку, яку пропонував у своїй конструктивній частині президентської програми 1999 року Євген Марчук, то, здавалося б, що всі роки зусиль і такі неочевидні результати мали би викликати відповідь: «Ні. Нечутливі до розумних зусиль і це тут не «росте». Але з іншого боку, мені завжди допомагає фраза: «Люди здатні діяти розумно, коли в них не залишається іншого вибору».

Ресурси для життя в пострадянській інерції закінчились. Забудьте. Уявіть, потрібно жити розумом.

Духовним розумом, софійністю...

Як це? Читайте «День» і в році 2020 — ми розкажемо

Щиро

ваша Лариса ІВШИНА

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ