Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього
Мігель де Сервантес Сааведра, іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури

15 років безкарності

У Слов’янську не забули Ігоря Александрова, який першим кинув виклик «донецькій мафії»
20 травня, 2016 - 12:13
ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ АЛЕКСАНДРОВИХ

Ім’я Ігоря Александрова кривавими літерами вписане в історію донецької журналістики. Його, керівника Слов’янської ТРК «ТОР», забили бейсбольними бітами в під’їзді його телекомпанії 15 років тому (3 липня 2001 р.). Незадовго до смерті Александров провів низку прямих ефірів зі екс-співробітниками управління боротьби з організованою злочинністю Михайлом Сербіним і Олегом Солодуном. Вони розповіли про замовлні вбивства бізнесменів у Донецькій області і заявили, що правоохоронні органи і влада зрослися з криміналітетом. Журналіст пообіцяв оприлюднити інформацію про замовників і виконавців низки вбивств. Проте наступна програма в ефір не вийшла через загибель Александрова.

«Ні на що не сподівайся — його не били, його вбивали», — сказав дружині Ігоря Людмилі лікар у міській лікарні. Через чотири дні Александров (7 липня 2001 р.), не виходячи з коми, помер. Спочатку винним назвали бомжа Вередюка, але потім суддя Іван Корчистий виніс першу в Україні ухвалу, де визнав вбивство журналіста за професійними мотивами. Слідство тривало чотири роки під керівництвом тодішнього прокурора області, майбутнього генпрокурора Віктора Пшонки. Суд ухвалив вирок п’ятьом учасникам місцевого ОЗУ, проте справжніх замовників так і не назвали, заявляють журналісти.

Цього року 7 липня минає 15 років з дня смерті, і весь цей час колеги-журналісти і знайомі з Александровим домагаються надання йому звання Героя України посмертно.

Тривалий час це видавалося неможливим через захмелілу від безкарності «сім’ю» Януковича і Ко, що перекочували з Донецька до Києва. А що нині?

19 листопада 2015 року комісія державних нагород і геральдики при Президентові України затвердила рішення надати звання Александрову. Тепер Указ повинен підписати глава держави. Ініціативна група активістів з Донбасу сподівалася, що це відбудеться до Дня гідності і свободи, який Україна відзначає 21 листопада. Проте підпису Петра Порошенка під документом немає вже шостий (!) місяць.

Якщо «свобода слова — одне з найбільших досягнень України і наріжний камінь демократії», як писав у себе Порошенко, то чому досі не вшановано вбитого в роки, коли «гартувалася» донецька мафія, журналіста? Політикум закрив очі на Александрова і розправу над ним тоді, чи ризикне він зробити це зараз?

МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА НА ТРК "ТОР" У СЛОВ'ЯНСЬКУ. САМА БУДІВЛЯ ЗАНЕПАЛА І ПУСТУЄ

«День» розпитав рідних і учасників ініціативи надання Александрову звання Героя України про те, чому цього важливо домогтися, з якими труднощами доводитися стикатися, чому досі не названо і не покарано замовників злочину, а головне — чому треба пам’ятати і говорити про його журналістику.

«МАЮ ГЛИБОКІ СУМНІВИ, ЩО ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ ВСЕ Ж ТАКИ НАДАДУТЬ ІГОРЮ. АЛЕ СПОДІВАЮСЯ НА ЦЕ»

Людмила АЛЕКСАНДРОВА, дружина журналіста:

— Я уважно стежу за перебігом справи, долею рішення комісії. Це вже третя спроба різних ініціативних груп у різний час зрушити справу з мертвої точки, процес зав’яз на десятиліття. 15 років з дня смерті. Тяжкий судовий процес. Зараз я наважилася спалити всі папери, позбутися негативу. Пам’ятаючи судові перипетії та складнощі, що походять «згори», від влади — маю глибокі сумніви, що звання Героя України все ж таки нададуть Ігорю. Але сподіваюся на це.

«СПРАВЖНЬОГО ВИНУВАТЦЯ ЗЛОЧИНУ, ЯК І РАНІШЕ, НЕ ПОКАРАНО»

Ганна ГЛАВАТСЬКИХ, донька Ігоря Александрова:

— Процес надання звання Героя України — вже тепер неприємна історія. На жаль, коли про журналістський героїзм варто було говорити, про нього мовчали. Вважаю, якби зараз йому надали окрему журналістську премію за мужність у професії, — це було б найприйнятніше. Замислювалася над тим, як би батько поставився до останніх подій, що сколихнули Україну, — Євромайдану, а потім війни. Він боровся зі злочинною владою тут, у тихому болоті, не боячись озвучувати конкретні прізвища. Вже тоді, на рівні регіону, всі події були «схоплені» певною групою людей, пізніше вони перейшли на всеукраїнський рівень. Оскільки він свого часу намагався вивести їх на чисту воду, не думаю, що в якийсь інший час став би мовчати. Хоч би як жахливо це звучало, якби він зміг вижити 2001-го, йому було б складно зробити це 2004 року, і ще складніше вижити пізніше, тому що з його риторикою, крайністю, категоричністю він навряд чи зміг би сидіти і тихо спостерігати за всім.

Вважаю, що справжнього винуватця злочину, як і раніше, не покарано і, напевно, не буде. Надто вже багато злочинів, які не розкриваються.

«ВІН — ОПОРНИЙ СИГНАЛ І ТРАГІЧНИЙ СИМВОЛ»

 Олег ЗОНТОВ, керівник міської організації Спілки журналістів, в.о. міського голови Слов’янська із жовтня 2014 до листопада 2015 року:

— Про Ігоря дуже важливо пам’ятати і увічнити його ім’я, аби нові переймалися питанням: «А ким він був? Що сталося? Хто винен?». Він — опорний сигнал і трагічний символ. 2011 року, перебуваючи депутатом міської ради, я ініціював надання Александрову звання Почесного мешканця міста. Виступив на сесії, говорив про свободу слова як про одну з фундаментальних цінностей, і про те, що цей крок — наш моральний обов’язок. На жаль, тоді рада складалася з регіоналів і комуністів (Зонтов був єдиним опозиційним депутатом. — Авт.), і вони провалили голосування. Дивно, але це здобуло резонанс на всеукраїнському рівні, хоча вже був час «розквіту» Януковича і Пшонки, а ім’я останнього фігурувало у фактах, що їх висвітлював Александров у своїх журналістських розслідуваннях.

Тоді в нашої журналістської організації виникла ідея насадити алею в міському парку на честь Ігоря Александрова. Вийшло так, що в день її відкриття — 12 квітня 2014 року став днем захвату Слов’янського міськвідділу, і ми всі одразу ж опинилися в епіцентрі подій. Зараз алея — це поки що молоденькі дерева, червона горобина. Кожен з журналістів посадив своє дерево, брала участь і Людмила Александрова. Ми доглядаємо алею і плануємо встановити там меморіальну дошку.

Торік за поданням нашої журналістської організації пам’ять про Ігоря було увічнено в назві вулиці та провулка. Колишня вулиця та провулок Плеханова тепер має ім’я Александрова.

Надання Ігорю звання Героя України є не менш важливим та актуальним. Перша серйозна ініціатива була 2005 року і походила від громадських організацій міста. Але тодішній губернатор Донецької області Володимир Логвиненко несподівано відкликав документи з комісії.

Восени 2015-го за підтримки Павла Жебрівського (голова Донецької ОДА) і Олександра Меланченка (директор департаменту внутрішньої політики ДОДА) ми знову підготували клопотання. Питання зависло на останній стадії підписання у Президента, але сподіваюся, що його затримують бюрократичні процедури, а не щось інше.

Має бути пам’ять про цей трагічний епізод, про вбивство журналіста, яка б не давала заспокоїтися, морального права мовчати. Пам’ять про те, якою може й має бути журналістика — правдолюбною і, на жаль, небезпечною. Про те, що за право говорити правду люди віддавали свої життя.

«ПРИКРО, ЩО САМ Я НЕБАГАТО ВСТИГ. АЛЕ ХАЙ ПОЩАСТИТЬ ІНШИМ ... », - НАПИС НА МОГИЛІ АЛЕКСАНДРОВА

«АЛЕКСАНДРОВ ВСТАНОВИВ ОДНУ З НАЙВИЩИХ ПЛАНОК У ЖУРНАЛІСТИЦІ»

 Михайло СЕРБИН, екс-співробітник Краматорського ВБОЗ, заявив про існування «касети Дюсельдорфа» на останній передачі «Без ретуші» Ігоря Александрова:

— Люди мають знати своїх героїв, тим паче нині. Чи є у нас недержавні чинники при ухваленні рішень — це ми й побачимо. Александров встановив одну з найвищих планок у журналістиці — не піддавався неодноразовим погрозам, не зупинявся у відстоюванні своєї позиції. Слід розуміти, що проливати світло на «нечистих на руку» тоді й зараз — абсолютно різні речі. Тим паче зважаючи на специфіку Донецької області. Для такого потрібні зовсім інші підходи і внутрішній стрижень. Нині таких замало.

Коли з веління долі став обізнаним у певній ситуації усередині організованих злочинних груп, через знайомих про мене дізнався Александров і переконав, що буде правильно вивести все на публіку. Завдяки цьому і йому особисто я живий.

Щодо слідства, то, крім справи Александрова, було розкрито ще чотири вбивства, два-три розбої, грабежі тощо — ціла група злочинів рук одного злочинного угруповання. Про неї розповідав Ігор рік чи два, ми говорили про її існування, про неї знали всі перші люди держави, зокрема й президент Кучма. Якби профільні відомства зреагували на ситуацію ще 1998-го, смерті Ігоря 2001-го можна було б уникнути. Також були замахи на мене, підкинули наркотики, за що просидів півроку. Ці люди («група Рибак — Яворовський — Бантуш». — Авт.) намагалися заплутати слідство, працювали проти нас.

«У МОЄМУ РОЗУМІННІ ГОЛОВНИМ ОРГАНІЗАТОРОМ ВБИВСТВА Є ВІКТОР ПШОНКА»

Сергій ГАРМАШ, журналіст, головний редактор «ОстроВ», займався розслідуванням вбивства Александрова:

— Коли я був на зустрічі Президента України з блогерами у грудні, він мені особисто пообіцяв, що подання комісії буде підписано. Чому це досі не зроблено, мені важко сказати — або він не відповідає за свої слова, або протидія відбувається не на рівні президента, а нижче — де готують документи і несуть на підпис. Враховуючи, що й зараз при владі багато «старих» людей, такий варіант я не відкидаю. Можливо, цей прецедент когось лякає — представлення до звання журналіста, який загинув, борючись із владою. Звично говорити, що він боровся з мафією, але це не так — мафія була саме владою.

Якщо процес не рухатиметься вперед, вважаю за необхідне виступити журналістській спільноті, активізувати цей напрям.

Я знав Ігоря Александрова, але ми не були близькими друзями. Він у моє життя увійшов щільно після вбивства, коли я проводив про це низку розслідувань. Слідство назвало виконавців, організаторів, але не замовників. Я, як і раніше, не вірю, що слов’янські підприємці — брати Рибаки самі по собі вирішили вчинити те, що вчинили, не відчуваючи прикриття згори. Уся правоохоронна система області, яку очолював Пшонка, зробила все, аби сфальсифікувати справу — приховати правду. Для мене питання про їхню причетність до вбивства не стоїть, в моєму розумінні головним організатором вбивства є Віктор Пшонка. Убили Александрова через фотографії, де його син Артем, згодом народний депутат, сфотографований з одним із кримінальних авторитетів, головою угруповання «Старе місто», чи «17-та ділянка». Це фото, з-поміж іншого, мали показати в наступній (що не відбулася) передачі «Без ретуші». Воно зберігалося у нього в сейфі, до того ж Ігор оголосив про це в ефірі, а після вбивства всі речі звідти зникли. Вважаю, що справді винних у смерті Александрова офіційно не названо й не покарано.

Надання звання Героя України обов’язково має відбутися. Справа журналістських організацій, меценатів актуалізувати пам’ять про Ігоря, а держави — надати державну нагороду. На жаль, чимало осіб, які довели нас до війни, мають це звання. Хотілося б, аби людина, яка віддала життя за те, щоб ми могли говорити й писати, — стала визнаним героєм.

Анастасія РУДЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments