65 років без Сталіна

5 березня 1953 року урвалося «дихання Чейн—Стокса», яке перед цим було діагностовано недобитими лікарями у «великого вождя радянських народів». Сталін помер. Але тільки фізично. Навіть багато хто з тих, хто розвінчував «культ особи», були інфіковані вірусом сталінізму та в критичних ситуаціях мислили і діяли багато в чому по-сталінськи. А «партійний антисталініст №1» Микита Хрущов лише на пенсії, після усунення від влади, зумів почати (лише почати!) своє особисте звільнення від впливу сталінської міфології.

Отрута сталінізму діє понині, причому не лише в Росії, де це самоочевидно, а й в усьому світі. Навіть потужний на Заході антифашистський рух по своїй суті є неосталіністським, бо спрямований не проти тоталітаризму як такого, а лише проти одного з його різновидів, на який вказав свого часу Сталін. Той самий, який мав з 1933 року угоду про дружбу з фашистською Італією, з 1939-го — з нацистською Німеччиною, а наприкінці 1940-го всерйоз обмірковував можливість військово-політичного союзу з Німеччиною, Італією та Японією проти Британії та США. І популярне серед антифашистів гасло: «Геть фашизм! Геть капіталізм!» — це лише трохи перефразований клич Сталіна, кинутий ним лівому руху ще у 1927 році...

Діє отрута сталінізму й на українців. Хіба без неї стала би можлива агресія Росії за підтримки певної частини населення Донбасу та Криму? Хіба досі не з’являються вряди-годи на стінах будинків комуністичні летючки з вусатим профілем? Хіба не оголошують певні політичні персонажі суто по-сталінськи своїм головним ворогом «український націоналізм»? Але не тільки в цьому сила такої отрути, а й у живучості міфологем сталінізму у свідомості навіть певної частини щирих українських патріотів.

Отож варто хоча б коротко пробігтися компендіумом голових цих міфологем.

Найперша з них — «за Сталіна був порядок». Я вже опублікував на цю тему кілька статей у «Дні» під загальною шапкою «Бардак Йосифа Сталіна», а у 2015-му           — брошуру під цією ж назвою. Обіцяю продовжити тему, тим більше, є нагода — у грудні виповнюється 140 років від реальної, а не офіційної дати народження «найкращого друга фізкультурників». Тут же зазначу, що цей термін я взяв не з голови, а з опублікованих лише у 1990-х спогадів тих фронтовиків, які прагнули осмислити пережите ними. Там цей термін і його численні ілюстрації та обґрунтування зустрічаються неодноразово.

Інша, жива досі міфологема, пов’язана з 23 лютого як «святом справжніх чоловіків». Відсилаю охочих до статті російського історика Бориса Соколова «100-річчя Червоної Армії — міфічний ювілей» («День», № 33-34, 2018).

Варто згадати й про міфологему про Харків як про «першу столицю» України. Насправді першою столицею України в 1917 році став Київ. Але Сталіну треба було звести нанівець пам’ять про існування УНР, тому про неї він навіть не згадував; у повоєнній генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, була «борьба против контрреволюционной Украинской рады», — й ані слова про незалежну УНР. В цьому контексті виникла міфологема про «першу столицю», що її досі дехто бездумно повторює.

Ну а тепер — про головне. Про міф, начебто Сталін об’єднав Україну. Навіть деякі ліберальні інтелектуали й журналісти тиражують його, бо, бачте всі українські етнічні землі зібрані в одній державі внаслідок діяльності цього кривавого деспота, тож він хоч-не-хоч, а прислужився українцям...

Правдивим у цьому є лише те, що Сталін із певного часу свідомо й нерідко успішно використовуючи у своїх геополітичних ігрищах український чинник. А разом із тим він постійно прагнув «урізати» територіальні межі України, нехай і радянської; лише тоді, коли це було вигідно йому, він благословляв по-більшовицькому здійснюване «возз’єднання».

У листопаді 1917 року Сталін став наркомом у справах національностей у першому уряді Радянської Росії. Проте не він, а нарком закордонних справ Лев Троцький на переговорах у Бересті визнав незалежність України (хоча потім і вимагав замінити делегацію УНР делегацією харківського «уряду»). А Сталін на початку 1918-го активно підтримав створення суто окупаційної структури              — «Донецько-Криворізької республіки». Її територія була етнічно українською (подекуди українськомовні українці становили 95—97% населення), і лише в окремих випадках (як-от у Маріупольському повіті, де другим за чисельністю етносом були приазовські греки) українці становили не абсолютну, а відносну більшість. Натомість ледь не всі «члени уряду» цієї «республіки» були етнічними росіянами, включно з його «главою» Артемом (Сергєєвим), до того ж народженими за межами України. Головне завдання, яке ставив перед собою Артем, про що відверто говорив і писав, — грабувати Україну, щодня посилаючи сотні вагонів зі збіжжям, цукром, вугіллям до центральної Росії. Зрештою, навіть Ленін і Троцький виступили проти таких ігрищ, бо це вкрай обурювало українців у РКП(б).

У 1920-му більшовики мали реальну можливість об’єднати під червоним прапором майже всю Україну; Південно-Західний фронт (Сталін — не лише наркомнац, а й член реввійськради цього фронту) йде на Львів і далі — до Вісли. Але наслідком наступу стає не розширення номінально незалежної УСРР, а створення окремої Галицької СРР. Ба більше: міністр закордонних справ Великої Британії лорд Керзон від імені Антанти запропонував тоді Червоній армії зупинитися на лінії, що проходила через Гродно — Ялівку — Немирів         — Берестя — Дорогуськ — Устилуг, на схід від Грубешова, через Красилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля й аж до Карпат (тобто майже так, як після 1947 року проходив польсько-радянський кордон). Але політбюро ЦК РКП(б), включно зі Сталіним, відмовилося від реального возз’єднання майже всієї України й Білорусі в ім’я світової революції. Воно, може, і краще, що так сталося, проте настанова більшовиків показова...

Жовтень 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи УСРР передані до складу Російської Федерації. А 1925 року до УСРР передали територію з населенням 278 тисяч осіб, а до складу інших республік, передусім до Російської Федерації, передано від України територію з населенням близько 479 тисяч осіб. Натомість не здійснилося приєднання Кубані, заселеної переважно українцями, до радянської України. Нагадаю, Сталін тоді — вже генсек ЦК РКП(б), який, за словами Леніна з його «політичного заповіту», «сосредоточил в своих руках необъятную власть».

Нарешті, 1939 рік, Пакт Молотова—Ріббентропа, на який люблять посилатися адепти міфу про Сталіна, що «возз’єднав Україну». Насправді за таємним протоколом, який був невід’ємною частиною цього Пакту, до СРСР мали території аж до Вісли, в тому числі Холмщина та Підляшшя. Але Сталін потім вирішив обміняти ці території на Литву, що і зафіксував новий таємний протокол — до підписаної 28 вересня Угоди про дружбу і кордон.

Тоді постало питання про Берестейщину, нині — Брестську область Білорусі. На мапі 1914 року, опублікованій Російською імператорською академією наук (автори — московські дослідники Дурново, Соколов й Ушаков), ця територія зафарбована в українські етнічні кольори (так само, як і Засяння та Забужжя, тобто землі одразу за Сяном та Західним Бугом). Український етнічний характер Берестейщини визнав як неспростовний факт білоруський учений Печетов у доповідній записці 1939 року на адресу першого секретаря ЦК КП(б)Б Пономаренка. Нарешті, що Берестейщина — це українська земля, вів мову ще й такий «український націоналіст», як перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Проте «вождь усіх народів» грізно цитькнув на свого київського сатрапа — у геополітичні плани Сталіна аж ніяк не входило «об’єднання всіх українських земель», йому йшлося про зручні для розгортання подальшого походу на Захід межі військових округів, які зазвичай збігалися з адміністративним поділом...

Наступний, 1940 рік. Номінальний голова Раднаркому і нарком закордонних справ СРСР Молотов 1940 року, аргументуючи перед німецькою стороною приєднання Північної Буковини до «Союзу непорушного», посилався на рішення місцевих національних зборів від листопада 1918 року про приєднання до Української соборної держави. Справді, було таке рішення, але стосувалося воно етнічно українських територій Буковини, в тому числі й гірських південних (Сучава), які залишилися у складі Румунії.

А наступного року Сталін погодився віддати Західну Україну та Білорусь Речі Посполитій. 30 липня 1941 року у Лондоні була підписана радянсько-польська угода, перший пункт якої зазначав: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу». Ясна річ, це був черговий сталінський великий обман, бо не були змінені ані Конституція СРСР, ані Конституція СРСР, ані відповідні законодавчі акти, але вся «підпільна Польща», та й, очевидно, всі політично активні українці Волині і Галичини вирішили: ці землі знову перебувають у складі Речі Посполитої і після поразки Німеччини відновиться довоєнна ситуація. Іншими словами, Сталін спровокував поляків на спробу за будь-яку ціну втримати Волинь і Галичину, а західних українців — на відчайдушну боротьбу за те, щоб не бути під Річчю Посполитою (уже було відомо про етнічні чистки, розпочаті Армією Крайовою на Закерзонні).

Впадає в око й те, що про долю українців Пряшівщини, яка нині належать Словаччині, мова навіть не велася — Сталіну, який приєднав Закарпаття у 1945 році до СРСР, йшлося про зручний військово-політичний плацдарм, а не про якесь там «возз’єднання всіх українських етнічних земель». І ще того ж року вже комуністична Польща одержала правобережну частину Перемишля і навколишні райони над Сяном, розташовані по цей бік «лінії Керзона»...

Що ж, Сталін уміло експлуатував у своїх геополітичних діях ідею соборності України, яка з 1919 року, з Акта Злуки, стала значущим для мільйонів людей та для значного числа політиків різних країн символом. А значущий символ, як зазначав російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». Насправді Сталін відновлював Російську імперію під назвою СРСР і замірявся на світове панування, звідси, до речі, і приєднання Галичини й Буковини, які вже побували у складі цієї імперії під час Першої світової війни. Практично-політичною реальністю постання Соборної України могло стати всупереч Сталіну у 1918—1919 роках, якби не «червона» та «біла» Росія плюс украй короткозора позиція провідних держав Заходу...