Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Аргументи переможеного

Як український вчений Борис Мокін бачить лінію поведінки України в гостро небезпечні часи
8 жовтня, 2019 - 10:12
Борис Мокін

Давньокитайський мудрець Мен Цзи (ІV—ІІІ ст. до н. е.) стверджував: «Той, чиє серце не починає битися частіше, навіть коли він бачить тигра, який насувається впритул, — отой є справжнім воїном». Ця думка є цілком слушною і зараз, коли держава і суспільство постали перед новими загрозливими викликами (при тому, що й старі нікуди не зникли!). Важливо зберігати холодну голову, належну системність мислення й не вдаватись до аргументів на кшталт «єдиний вихід для нас — це йти на будь-які болісні компроміси», «наша справа програшна, бо ми — слабкіші» тощо. Тому що, по суті, це все — аргументи переможеного, але аж ніяк не переможця.

Пан Борис Мокін, народний депутат Верховної Ради I скликання, доктор технічних наук, професор, у минулому — ректор Вінницького національного технічного університету, — доволі відома в Україні людина. Знаний науковець та громадський діяч написав великий пост у «Фейсбуці», де виклав своє бачення сучасної політичної ситуації в Україні, провів актуальні, на його думку, історичні паралелі і зробив низку політичних висновків. Спробуємо критично розглянути основні тези допису.

Пан Борис — шанований представник точних наук, фахівець у галузі систем технічної діагностики, математичного та комп’ютерного моделювання електричних мереж. Можна очікувати від такого автора цілком логічного та системного викладу думок, вичерпної впорядкованості й аргументованості тверджень. На превеликий жаль, текст професора Бориса Мокіна не повною мірою відповідає цим критеріям.

Власне кажучи, написане паном Борисом — це шість почергово поставлених перед читачами запитань, спочатку — загальнополітичних, потім — тих, що містять у собі історичні паралелі із сьогоденням, зрештою останнє шосте запитання — найширшого, узагальнюючого характеру. Передусім стисло наведемо два перших актуальних політичних запитання і спробуємо показати, що автор, на нашу суб’єктивну думку, де в чому є надмірно емоційним (можна при цьому цілком зрозуміти причину емоцій — крайню загостреність «поточного моменту»).

Отже, Борис Мокін запитує (за нашими відчуттями, зовсім не риторично): «Хто із засновників та активних прихильників «Руху опору окупації» (створений 2 жовтня з метою спротиву реалізації «плану Штайнмайєра» на умовах Путіна; провів і планує провести ряд громадських акцій протесту. — І. С.) візьме в руки автомат і піде добровольцем на фронт у разі, якщо Росія перейде до повномасштабної війни з Україною?» (запитання досить популярне в середовищі так званої — невдала назва — «партії миру», та й у Росії воно часто лунає).

Що тут сказати? Протестують зовсім різні люди: є серед них і реваншистськи налаштовані адепти попередньої влади, яка програла 21 квітня, є провокатори, що висувають гасла «Зелю — на палю!», є й фейсбучні проплачені тролі. Проте значну частину (на думку автора цих рядків, безумовну більшість) становлять ті, кому справді болить доля України і хто — вже маючи багатющий фронтовий досвід — неодмінно візьме знову в руки зброю й піде битися з агресором. Які в пана Бориса є підстави сумніватися в цьому, крім суто емоційних?

Читаємо друге запитання: «Після того як командири ракетних дивізіонів у цій російсько-українській війні випустять ракети по наших атомних електростанціях... — хто із засновників та активних прихильників цього «Руху» залишиться на непридатних для проживання живих істот українських землях і почне дезактивувати їх?..» Відповімо коротко: тут викладена надекстремальна, жахлива ситуація, але ж саме в таких ситуаціях і з’ясовується, хто є справжнім патріотом, а хто вміє лише вигукувати: «Слава Україні!». Варто ще додати: складається стійке враження, що автор у такий спосіб доводить потребу миру з Росією на яких завгодно принизливих для нас умовах. Бо інакше — «кінець світу»? Втім, ця проблема — то направду «дамоклів меч» над Україною, на думку дуже серйозних експертів.

Тепер почитаємо запитання Бориса Мокіна, що стосуються історичних уроків ХХ століття та їхнього значення для України. Автор пише: «Хто із засновників та активних прихильників цього «Руху» цікавився історією Фінляндії і знає, що її багаторічний керівник Карл Густав Маннергейм, програвши війну СРСР 1940 року, заради збереження фінської держави підписав мирний договір з СРСР, згідно з яким треть території фінської держави (Карелія та Виборзький район) відійшла до Радянського Союзу?» Це — думка пана Мокіна. А тепер — факти.

1. Маннергейм у жодному разі не «програв» ту війну. Навпаки, страшні втрати СРСР (за офіційними даними — 140 тисяч загиблих) показали, зокрема й Гітлеру, явну слабкість сталінської армії й прискорили розробку «плану Барбаросса».

2. Формальне (але суттєве) уточнення: Маннергейм, хоч і був головнокомандувачем, не підписував Московський мирний договір 13 березня 1940 року, бо повноважень на це не мав. Його від імені держави підписав прем’єр Фінляндії Рісто Рюті.

3. Важливо(!). За підсумками договору Фінляндія втратила не треть, як пише Борис Мокін, а до 10% території. Погодимось, різниця є. Крім того, в перебігу радянсько-фінської війни 1941—1944 рр. Маннергейму вдалося на певний час повернути «левову частку» втрачених за цим договором територій.

І нарешті. Який висновок тут напрошується? Слід віддати («відрізати») Донбас, як колись Маннергейм «віддав» Карелію? Бо Росія сильніша? Але ж Путіну, на відміну від Сталіна 1940 року, не потрібна офіційна анексія Донбасу — він має іншу мету: «втулити» Донбас таким, яким він є зараз, Україні.

Далі Борис Мокін згадує приклад Японії, яка «має договір про дружбу і взаємну військову допомогу із США, уже 74 роки терпить те, що СРСР 1945 року окупував її Курильські острови та Південний Сахалін і не намагається військовим шляхом, за допомогою союзника — США — повернути собі ці окуповані території». Мовляв, «чи не варто Україні для повернення окупованих територій, наслідуючи Японію, погоджуватися в якихось аспектах на компроміс з Росією?».

А тепер факти. Так, Японія не визнає належності до СРСР, згодом — до Росії, чотирьох південнокурильських островів: Хабомаї, Шикотан, Кунашир, Ітуруп. Про Сахалін кричать лише вкрай націоналістичні японські політичні рухи. Але річ у тім, що це питання було вирішено 1945 року не на двосторонньому рівні, а згідно з базовим Ялтинськими і Потсдамськими угодами, які визначали повоєнні кордони не лише в Європі (зокрема кордони Польщі та Німеччини), а й, як бачимо, на Далекому Сході. Звісно, окупацією Криму Росія фактично зламала систему Потсдамсько-Ялтинських-Гельсінських договорів про непорушність кордонів, але ж зараз не видно, як її дипломатично покарати за це. Санкції? Наскільки вони дієві? Силою? Це — початок Великої війни.

За часів Хрущова, 1956 року, СРСР туманно обіцяв «колись у майбутньому» повернути Японії Південні Курили (про Сахалін не йшлося), проте після перепідписання 1960 року (у посиленому варіанті) американо-японського договору про безпеку забрав свої слова назад... Путін у цьому питанні маневрує, але з «патріотичних» позицій.

Тепер — про те, чому Німеччина, яка «є провідним членом НАТО, не вимагає від Росії повернення окупованої Східної Пруссії зі столицею Кенігсбергом, яка є колискою германської нації (це не так — у ранні середні віки ці землі були окуповані германцями. — І. С.)». Так ставить питання Мокін. Та тому, що Німеччина була визнана тоді Об’єднаними Націями (Британією та США, зокрема) агресором і за це мала бути покарана (кордони Польщі теж були докорінно змінені), — що й було закріплено в Потсдамських угодах на засадах непорушності повоєнних кордонів Європи. Тому дивним виглядає запитання пана Мокіна: «Чи не варто Україні заради збереження перспектив подальшого розвитку на кшталт розвитку ФРН дослуховуватись до порад її нинішнього президента Штайнмайєра». ФРН назавжди (остаточно — за Віллі Брандта 1970 року) визнала «східні кордони». Як це стосується України?

***

В останньому, шостому, запитанні до читачів професор Мокін справедливо пише про незасвоєний у минулому урок для всіх «українських впливових осіб і політичних сил — об’єднувати свої зусилля в протистоянні з Московією, Російською імперією та Радянським Союзом» і про те, що «внутрішні протистояння в період становлення держави лише знекровлюють Україну і роблять український народ неспроможним захистити її незалежність». Цілком справедливі слова — якщо тільки розглядати їх у відриві від написаного в цій же статті вище.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ