Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Безславний полк

«Захарченко не вклався в обойму нового плану Суркова з власними амбіціями та відповідним шлейфом злочинів», — Костянтин МАШОВЕЦЬ
3 вересня, 2018 - 18:53
ФОТО REUTERS

Кінець серпня відзначився смертями двох проімперських персонажів, які, незважаючи на різну вагову категорію, колись навіть співали разом на сцені. Це російський мафіозі, депутат і за сумісництвом співак Йосип Кобзон — і бандит, колабораціоніст, ватажок «ДНР» Олександр Захарченко. Смерть першого — від хвороби у віці майже 81 років. Загибель другого — від замаху, в розквіті сил, на поминках першого у віджатому ресторані під показовою назвою «Сепар». Смерть першого не виявилась аж такою сенсацією, адже Кобзон уже більш як десять років страждав від тяжких хвороб. Смерть другого почала вимальовуватись нещодавно. У протистоянні впливів на окуповані території України між ФСБ та ГРУ, як наслідок, страждають пішаки. А саме пішаком, попри фейкову посаду та безліч медалей на грудях, був Захарченко. Щось подібне півроку тому трапилося й у Луганську. Там «мгбешник» Леонід Пасічник вступив у відвертий конфлікт з тодішнім ватажком «ЛНР» Ігорем Плотницьким. Протистояння це було настільки очевидним, що призвело до вибухів у місті й показових «маски-шоу». Зрештою колишній чиновник Плотницький поступився «службисту» Пасічнику і просто зі статками залишив Луганськ, переїхавши до Росії. Доля його нині достеменно невідома. Жодних коментарів, жодних фото чи відео, жодної участі в телешоу тощо. Але можна зробити припущення, що нічого страшного з ним поки що не відбулося, адже Кремль цінує мовчання. Нагадаємо, його попередник Валерій Болотов розплатився життям саме за невміння мовчати. Його фатальне інтерв’ю, в якому той зізнався, що саме Плотницький стріляв з мінометів по Луганську із центру міста, відкрило йому двері до смерті.

«Буквально за тиждень до вбивства Захарченка я написав у «Фейсбуці», що його буде або усунуто, або вбито, — коментує «Дню» координатор групи «Інформаційний спротив» Костянтин МОШАВЕЦЬ. — Тут є дві причини. Перша — протиборство двох російських спецслужб (ГРУ і ФСБ). Друга причина — Захарченко став зайвим. Тобто він не входить у подальші плани Кремля. Якщо взяти того ж Плотницького із Луганська, то він просто погодився поділитися статками і не говорити зайвого. Це його і врятувало. Взагалі, Захарченко — це, висловлюючись сучасною мовою, піар-проект. Так як він увійшов в образ, то, певна річ, йому певний шмат потоків «обломився». А далі він вирішив, що може отримати ще більше, і намагався грати в самостійну гру».

«До цього треба додати ще одну обставину: Сурков вирішив «відіграти назад» і запропонував Путіну план по Україні, який було визнано таким, що його можна реалізувати, — продовжує експерт. — Захарченко в цьому плані не вклався в обойму з власними амбіціями та відповідним шлейфом злочинів. Зараз російські спецслужби підминають під себе окуповану частину Донбасу. Вони квапилися і скористались першим сприятливим випадком. Я думав, що все це трапиться за місяць, а вийшло раніше. Росіяни не стали затягувати з вирішенням цього питання. Хто такий взагалі Захарченко? Насамперед — представник криміналу, якого було завербовано російськими спецслужбами. Той саме Кобзон — це відомий мафіозі та один із стовпів кримінального світу Росії. У Кобзона багато власності на Донбасі, і можна сказати, що Захарченко був його «смотрящим». Взагалі, Росія зараз представляє собою країну, якою керує одне кримінальне угрупування і в якій держава та криміналітет поєднані в єдине ціле. Саме так намагалися нам нав’язати Януковича — вихідця із криміналу, завербованого російськими спецслужбами. Ахметов, у свою чергу, потрібен тій організації, яку з подачі роспропаганди називають «київська хунта». Потрібен він для роботи з окупованими територіями сходу України. Звернімо увагу на те, що один з його менеджерів Трапезніков став на місце Захарченка. Але і Ахметова, і Медведчука, і цілу когорту інших проросійських діячів, які начебто щось тут вирішують, у певний момент, так само як і Захарченка, можуть прибрати з дошки і на їхнє місце поставити інших».

Костянтин Машовець, посилаючись на власні джерела в окупованих територіях, наводить пункти плану Суркова:

«1. Приведення до влади в Україні «проросійського» президента.

2. Формування навколо «проросійського» президента парламентської більшості під час виборів до Верховної Ради.

3. Початок прямих переговорів «нової» української влади з «ЛДНР» за посередництва Москви — миротворця про входження «ЛДНР» до складу України на правах автономії з широкими правами.

4. Зміна «новою» українською владою Конституції України під федеративний устрій.

5. Проведення в «ЛДНР» виборів нових керівників, членів парламенту, щоб поставити менш одіозних особистостей (саме тому так легко ватажки йдуть в небуття), а також референдуму про повернення до складу України на правах автономії з широкими правами.

На думку Суркова та його «мозкового центру», це дасть змогу:

•             зняти західні санкції;

•             втиснути «ЛДНР» назад в Україну зі збереженням цілковитого політичного та економічного контролю за територіями і з перекладенням усього фінансового тягаря на Київ, а в питанні відновлення — на міжнародну громадськість;

•             запустити «парад» ще двох-трьох автономій у складі України для закріплення контролю над офіційним Києвом і створення додаткових запобіжників;

•             зупинити інтеграційні процеси України до ЄС і НАТО».

Імперія, немов Сатурн, поїдає власних дітей — тих, чиїми руками було зроблено найкривавішу роботу. Український сектор «Фейсбуку» кілька днів радів смерті згаданих персонажів — Кобзона і Захарченка. Щоправда, привід до цієї радості неоднозначний. Кобзон пішов із життя природною смертю          — офіційно не засуджений, хоч і потрапив під санкції. Захарченка, вочевидь, не прибирали українські спецслужби. Цей міф розганяється двома сторонами — тими, кому потрібна чергова хвиля загострення з боку бойовиків (так би мовити, є привід помститися «укропам»), і тими, кому хочеться вірити, що в Україні нарешті запрацював свій Мосад. Насправді, формула знищення відпрацьованого бандитського шлаку відома давно. «Халіфи на годину» неминуче завершують свій шлях саме таким чином. На той світ руками російських спецслужб було відправлено вже цілий безславний полк подібних «шестірок», які не вписувались в алгоритм подальших планів Кремля.

СБУ офіційно визнала смерть Захарченка того ж дня — 31      серпня. Звідки така впевненість у реальності смерті ватажка «ДНР» з окупованої території? Зі ЗМІ? З відеорепортажу російського телебачення, яке за дивним збігом опинилось якраз неподалік від того ресторану, де було скоєно замах?

Більше того, потім генпрокурор Юрій Луценко пообіцяв якнайшвидше закрити справу проти Захарченка за фактом його смерті. Справді, згідно з українським законодавством справу стосовно людини має бути закрито після її смерті, яка має бути підтверджена відповідним свідоцтвом про смерть. Але це свідоцтво має бути видано українськими органами, а не представниками фейкових квазіутворень. Від українських офіційних органів також пішла інформація про те, що разом із Захарченком загинув його подільник на прізвисько «Ташкент» (Олександр Тимофєєв), який згодом з пов’язкою на голові прийшов до закритої труни Захарченка. Зазначені українські офіційні органи щодо цього конфузу промовчали. Це дало привід заговорити про те, що в труні міг лежати зовсім не Захарченко. Але все це домисли, які насправді породжені вже давно очевидним невмінням представників наших органів працювати з інформаційним середовищем.

Проте в цій історії міститься ще один аспект. Укотре після загибелі ватажка бандитів у Донецьку збирається величезний натовп людей під час його похорону. Російські ЗМІ почали навіть говорити про 200 тисяч охочих провести злочинця в останню путь. Так було і з похованням Мотороли — натовп, героїзація, ракурси зйомки, навіть сльози (щоправда, далеко не в усіх). Звичайно, і цього разу натовп був, хоч і не такий численний, як подало це російське телебачення. Згодом в інтернеті зрештою з’явилися знімки шеренги автобусів, на яких за рознарядкою привозили «плакальниць». На Донбасі зігнати натовп на мітинг, збори чи похорон ніколи не було проблемою. За гроші, за наказом, погрозами — як завгодно. Пролетаріат звик ходити строєм і позмінно. З огляду на атмосферу страху, яка панує на окупованих територіях, у можливості зібрати народ для показового засвідчення лояльності окупаційному режиму нічого дивного немає. Дивує інше — реакція декого з українського боку. Багато хто, смакуючи власне обурення та презирство до «ходящих строем», почав запитувати: як жити тепер з цими людьми, які масово йшли до труни вбивці і зрадника? При цьому ті, хто ставить такі запитання, забувають, що ще три місяці тому на 9 травня в Києві (!) один олігарх зібрав багато тисяч адептів «русского мира». Тоді виникає запитання: «як жити з цими людьми?». Очевидно, що російська пропаганда вкотре зуміла обіграти нас навіть на тлі ліквідації власного «відпрацьованого» слуги. У свою чергу, як протидіяти зухвалим, цинічним та масштабним планам Кремля, здається, в Києві досі не придумали. Мабуть, не до того. Адже незабаром у нас вибори!

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments