Історію творять мученики, а не мучителі.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

Білорусь: точка біфуркації

Ігар ТИШКЕВІЧ: «Через позицію генератора хаосу Росія хоче вийти на велику угоду зі США по розділенню світу»
30 липня, 2020 - 19:42
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

З наближенням президентських виборів у Білорусі, які заплановані на 9 вересня, у наших північних сусідів події дедалі більше загострюються. У ніч з 28 на 29 липня під Мінськом затримали 33 людини — ними, за повідомленням державних ЗМІ, виявилися бойовики іноземної приватної військової компанії Вагнера. 32 з них забрали з санаторію під Мінськом, ще один чоловік був виявлений і затриманий на півдні країни.

Всі затримані — громадяни Російської Федерації, 14 з них згадуються в базі «Миротворець» як учасники військових дій на Донбасі. Президент Білорусі Олександр Лукашенко назвав ситуацію надзвичайною подією і скликав нараду з членами Ради безпеки країни. «Якщо це російські громадяни — а, я так розумію, їх допитали, — отже, треба звернутися негайно до відповідних структур Російської Федерації, аби вони пояснили, що відбувається», — заявив Лукашенко.

Пізніше стало відомо, що затриманих «вагнерівців» підозрюють у підготовці теракту. За словами держсекретаря Ради безпеки Білорусі Андрія Равкова, до 200 бойовиків перебували на території Білорусі, 33 затримані, щодо інших тривають пошуки (tut.by). «За наявною інформацією за результатами опитувань цих людей, близько 14 осіб — це ті, які проходили за програмою обліку людей, були зафіксовані на Донбасі. Тому запрошено і посла України з цього питання», — заявив Равка.

В українському МЗС вже заявили, що чекають на розгляд можливої екстрадиції в Україну «вагнерівців» з Білорусі. «Україна давно попереджала, що учасники російських окупаційних сил та незаконних збройних формувань, які брали участь у бойових діях на Сході України, використовуються в інших точках світу і становлять загрозу. Виявлення цих бойовиків в Білорусі підтверджує цей факт і свідчить, що вони можуть бути використані для дестабілізації ситуації в Білорусі напередодні президентських виборів», — йдеться у заяві. Питання щодо можливої екстрадиції чи інших правових дій, додають в МЗС, «будуть вирішуватися відповідними правоохоронними та спеціальними органами».

Російська ПВК «Вагнер» в Білорусі свідчить про те, що Кремль продовжує неоімперську політику по відношенню до своїх сусідів, особливо коли йдеться Україну та Білорусь. І вибори в сусідній державі — це хороша можливість для РФ використати ситуацію. Один зі сценаріїв (бандитський) — створити проблеми чинному політичному режиму Лукашенка, посіявши хаос в країні, в тому числі за допомогою підбурювання протестів, які дійсно мають під собою ґрунт, коли влада не зможе повністю контролювати ситуацію в країні, і тоді Москва запропонує свої послуги — допоможе навести лад. В такому сценарії послаблений Лукашенко буде змушений піти на поступки росіянам, які давно мріють про аншлюс Білорусі через інструмент так званого «союзного государства».

Ситуація підігрівається тим, що в Білорусі дійсно посилюються протестні настрої, це можна спостерігати по численним масовим мітингам в різних містах країнах. Люди не задоволені нинішньою ситуацією і незмінним з 1994 року керівництвом держави в особі Олександра Лукашенка. Тим більше, коли останній постійно зачищає конкурентів на політичному полі, особливо зараз перед виборами, коли більшість опозиційних кандидатів опинилися за гратами чи закордоном. В цій безвихідній ситуації на виборах вирішила балотуватися дружина недопущеного до виборів і запротореного до буцегарні Сергія Тихановського — Світлана. Навколо неї вирішили об’єднатися виборчі штаби Віктора Бабарика і Валерія Цепкала, яким ЦВК Білорусі відмовила в реєстрації.

Тому наразі Лукашенку протистоїть «жіноча трійка» — Світлана Тихановска, Марія Колесникова (представник штабу арештованого Віктора Бабарика) і Вероніка Цепкало (дружина вимушеного покинути Білорусь кандидата Валерія Цепкало). Тут можна провести паралелі з нашою новітньою історією, коли в далекому вже 1999 році напередодні президентській виборів в Україні, об’єдналися чотири опозиційні кандидати (Євген Марчук, Олександр Мороз, Олександр Ткаченко та Володимир Олійник) для протистояння Леоніду Кучмі, який балотувався на другий термін. Затія була позитивна і мала шанси на успіх, проте через зраду Мороза, який після обрання єдиним кандидатом від «четвірки» Євгена Марчука, також вирішив балотуватися, ідея кумулятивного ефекту провалилася.

Отже, поруч з гучними подіями передвиборчої кампанії цікаво глибше зрозуміти, що відбувається в Білорусі, як з цим пов’язані сусідні країни і світові гравці. Яке місце тут України, зокрема в її відносинах з своїми сусідами. Про наміри Росії по відношенню до Білорусі та світу, як сьогодні формується міжнародна політика та у чому ключова проблема України — говоримо в інтерв’ю з Ігарем ТИШКЕВІЧЕМ, експертом програми «Міжнародна і внутрішня політика» Українського інституту майбутнього.  

«ПРОЄКТИ СВІТЛАНИ ТИХАНОВСЬКОЇ ТА ВІКТОРА БАБАРИКО  ДОСИТЬ ПЕРСПЕКТИВНІ»

— Цьогорічні вибори у Білорусі досить унікальні: люди вийшли протестувати на вулиці, штаби опозиційних кандидатів об’єдналися, готується альтернативна платформа для підрахунку голосів. Чим, на вашу думку, зумовлені такі зміни?

— Кількома стратегічними процесами. У першу чергу в Білорусі з’явилася ціла група населення, яку раніше не охоплювала комунікація влади, так званий середній клас. Це представники технологічних компаній, які досить добре заробляли, жили комфортно, але перебували у внутрішньо-економічній міграції, тобто стані, коли держава створює гарні умови для малого та середнього бізнесу, дозволяє виникати його інфраструктурі, але, водночас, середній клас не цікавиться політикою, його все влаштовує.

Якщо ми беремо лише резидентів Парку високих технологій (спеціальний пільговий режим для IT-сфери. Спочатку це була територія в Мінську, де містилися офіси ІТ-компаній. Згодом інфраструктура розширювалася: з’явилися житлові будинки, школа, тощо. Пізніше, коли учасників проекту побільшало, резидентом могла стати компанія, яка перебувала в будь-якому білоруському місті — ред.), які там працюють, то станом на сьогодні — це біля ста тисяч осіб. Оскільки люди молоді, то це десь 180 тисяч виборців. Якщо беремо недержавні компанії, які мають певну долю на світовому ринку у своїй ніші, то це ще близько 100-120 тисяч виборців. Плюс, бізнеси у сфері послуг, які вникнули навколо даного проєкту.

Загалом виходить, що ми маємо десь мільйон виборців, а це дуже велика цифра. Держава не мала механізмів комунікації з цими виборцями: вони не дивляться державних каналів, не читають державних газет, користуються інноваційними медіа. Якщо порівняти з Україною — це схоже на перший тур президентських виборів 2019 року. Ядром електорату Зеленського тоді був такий самий міський середній клас, люди, які не дивилися телевізор, тож вся контр-агітація проти Володимира Зеленського від телеканалів пройшла повз.

Для білоруської влади нині стоїть питання не «якщо», а «коли» ця група населення вийде в політичне поле, адже вони можуть бути основою для подальшої трансформації Білорусі, незалежно від того, хто переможе на виборах.

Станом на 2019 рік ситуація для Лукашенка була нормальною, бо він отримав загальнонаціональний консенсусу у питанні білорусько-російської нафтової війни. Однак стався форс-мажор у вигляді пандемії коронавірусу, яка внесла дуже потужні корективи. По-перше, щодо комунікації білоруської влади. Якщо уважно подивитися, то не можна сказати, що в Білорусі не було значних карантинних обмежень, дуже багато заходів були навіть жорсткіші, ніж в Україні. Однак білоруська влада не змогла витлумачити свою логіку, а Лукашенко почав риторику у стилі «женщіни, торговка». Звісно, такий спосіб комунікацій не сподобався міському середньому класу. До цього додалися закриті кордони та негативні очікування від майбутньої економічної кризи. Тож люди почали задавати собі питання, зокрема у політичній площині.

Друга складова — традиційний електорат Лукашенка: люди, яких все влаштовує, з невеликих населених пунктів, сіл, часто «бюджетники». Для них також питання негативних очікувань через коронавірус стало ключовим. Адже в результаті населення було обмежене навіть у можливості зібратися великою кількістю людей.

Все це випадає на президентську кампанію, яка далі буде ставати тільки потужнішою. В Білорусі, швидше за все, буде політична трансформація, питання лише у тому — коли. Для цього потрібна децентралізація, створення політичної ширми, переформатована роль парламенту та політичних партій. Через подібні очікування на майбутнє, кілька людей вирішили стартувати з власними політичними проєктами, які не стільки розраховують на 2020 рік, скільки на далеку перспективу. Ті ж самі проєкти Світлани Тихановської та Віктора Бабарико досить перспективні.

«РОСІЯ МАЄ ЗАВДАННЯ ПОСЛАБИТИ ЛУКАШЕНКА, ЗНИЗИТИ РІВЕНЬ ЙОГО ЛЕГІТИМНОСТІ В ОЧАХ ЕЛІТИ СЕРЕДНЬОЇ ЛАНКИ»

— Як розвивається ситуація зараз? Ці опозиційні рухи можуть впливати на певні процеси?

— Якщо подивитися на кампанію подружжя Тихановських до реєстрації на виборах — вони спробували грати на риториці Лукашенка. Навіть сам Сергій Тихановський переймав стиль та риторику Лукашенка, відповідно, вони розмазали протестний електорат на традиційного виборця Лукашенка. Однак залишився середній клас, на якому намагається зіграти Бабарико, Цепкало та зараз і сама Тихановська. Є зростання протесаних настроїв, активізація суспільства, однак цього поки що недостатньо для того, щоб перемогти на виборах. І якщо подивитися на стилістику виборів — з технологічної точки зору кампанія дуже розвинута. З сенсової ж точки зору — це компанія гри на емоцію, на надію. До сьогодні об’єднаний штаб не дав відповідь на ключові запитання: що буде з напрямком Росії, чи будуть економічні реформи, що буде з питанням  мов, національною символікою, реформами (після запис інтерв’ю Світлана Тихановська оприлюднила тези програми, більшість з яких присвячені черговим та демократичним виборам в Білорусі, які планують провести через півроку та деякі пункти стосовно економічного розвитку. — Ред.).

Якщо ти не маєш, що сказати, але потрібно щось говорити, то кажеш одне: ми проведемо наступні демократичні вибори, такою є риторика пані Тихановської. Однак провести наступні вибори за нинішнім білоруським законодавством неможливо, а щоб змінити законодавство потрібен парламент, який за півроку також неможливо нормально створити. Тому тут присутні певні ілюзії, бо треба буде або одразу оголошувати дострокові парламентські вибори, або нічого не відбудеться.

З іншого боку, кампанія дуже обережно проштовхується риторикою російських ЗМІ. У першу чергу, це пул олігарха Алішера Усманова, що гуртуються навколо видання «Коммерсант». Другий ешелон — РБК, а також ЗМІ пулу Газпром-медіа, як-от «Эхо Москви», тощо. Вони на першому етапі збору підписів висвічували кампанію Тихановських, але як тільки кампанія пішла на спад, то лідером «номер один» ці ЗМІ обрали пана Віктора Бабарико. Звісно, вони дуже обережні у цій підтримці. Що цікаво, якщо брати більш ранні етапи політичної кампанії, то РФ спробувала атакувати персонально Лукашенка. Зараз безпосередньої атаки на його тези та саму постать немає, проте є спроби підіграти його опонентам. Також загальна кількість матеріалів, у яких висвітлюються білоруська вибори, щомісяця зростає на кілка відсотків. 

Росія має завдання послабити Лукашенка, знизити рівень його легітимності в очах еліти середньої ланки, також і рівень загальної підтримки. РФ збільшила кількість гуманітарних програм щодо союзної держави, і вже почала працювати над створенням власної політичної еліти або групи людей, для яких співпраця з Росією є нормальною. Адже послаблення позицій Лукашенка, відбувалися саме на тлі спроб Росії затягнути Білорусь у союзну державу, які не закінчилися.

НАРАЗІ ОЛЕКСАНДРУ ЛУКАШЕНКУ ПРОТИСТОЇТЬ «ЖІНОЧА ТРІЙКА» — ЗАРЕЄСТРОВАНА КАНДИДАТОМ СВІТЛАНА ТИХАНОВСКА (ДРУЖИНА ЗАТРИМАНОГО БЛОГЕРА СЕРГІЯ ТИХАНОВСКОГО), А ТАКОЖ МАРІЯ КОЛЕСНИКОВА (ПРЕДСТАВНИК ШТАБУ АРЕШТОВАНОГО ВІКТОРА БАБАРИКА) І ВЕРОНІКА ЦЕПКАЛО (ДРУЖИНА ВИМУШЕНОГО ПОКИНУТИ БІЛОРУСЬ КАНДИДАТА ВАЛЕРІЯ ЦЕПКАЛО) / ФОТО РЕЙТЕР

«ПРОТЕСТИ БУДУТЬ У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ...»

— Якщо за результатами виборів оголосять перемогу Лукашенка, ви прогнозуєте загострення суспільних настроїв у Білорусі? 

— Протести будуть у будь-якому разі. Питання в тому, що розуміти під загостренням? Тут все залежить від того, наскільки різка риторика тих, хто буде протестувати, чи будуть сутички з правоохоронними, до того ж, опозиція не зацікавлена у «спаленні» всього протестного настрою в один момент. Цікаво, що ключовим завданням, як з боку Лукашенка, так і його опонентів, буде недопущення провокацій, спроб захоплення будівель, бо в такому випадку система відповідатиме силовими методами, і є небезпека, що Білорусь знову потрапить під санкції ЄС. Це може похитнути сьогоднішній зовнішньополітичний баланс, бо на білоруському полі грає не лише Росія, а й інші країни, як-от КНР. Якщо Білорусь у якомусь форматі потрапляє під санкції, то багато залежатиме від Китаю, бо для них Білорусь цікава як держава, відкрита для всіх напрямків та балансує. Якщо інтерес Китаю зменшується, то повторюється ситуація 2010 року, коли РФ купила згоду Білорусі на входження до Митного Союзу. Тому для Росії потрапляння Білорусі під санкції через загострення ситуації на вулицях міст — дуже вигідна річ.

«ЧЕРЕЗ ПОЗИЦІЮ ГЕНЕРАТОРА ХАОСУ РОСІЯ ХОЧЕ ВИЙТИ НА ВЕЛИКУ УГОДУ ЗІ США ПО РОЗДІЛЕННЮ СВІТУ»

— Коли ми говоримо про ситуацію у східноєвропейському регіоні, постійно постає питання впливу Росії. Які цілі перед собою ставить ця країна сьогодні?

— Для Росії регіон Східного партнерства не є єдиним та ключовим. Політика на пострадянському просторі є частиною більш глобальної політики. Подивіться, що відбулося за останні роки: економіка сильно змінилася, вже йде мова про четверту економічну революцію, коли матеріальне виробництво перетворюється на економіку знань. Тепер давайте складемо пазл: чи є Росія за рівнем ВВП державою світового рівня? Вже ні. Чи є Росія лідером технологічного світу? Також ні, тож за нинішніми показниками Росія вже не супердержава. Однак за старою політичною системою, сформованою після Другої світової, Росія поводить себе як супердержава.

Під час нового економічного стрибка Росії буде важко, якщо не купувати нових технологій, що теоретично можливо, але дуже дорого. З іншого боку, є можливість отримати певний рівень співробітництва під конкретний функціонал: коли ви бачите державу і розумієте, чим вона займається в конкретних регіонах. Одним з функціоналів РФ, наприклад, була міграційна політика у середній Азії (до приходу Китаю). Ми дуже часто сміялися з узбекських або таджикських заробітчан в Росії, проте давайте уявимо, що було б, якби ці 10 млн молодих чоловіків залишилися вдома в ісламському регіоні без роботи. Ісламська держава 2017—2019 років, перепрошую, видалася б квіточками. Це функції глобальних гравців: забезпечувати принаймні прогнозованість подій на тих чи інших регіонах.

Що Росія сьогодні намагається показати не лише в Україні, а й у Сирії Лівії, Республіці Ангола, Мозамбіку та багатьох інших країнах? Вона пробує грати роль генератора хаосу і продемонструвати, що без участі РФ вирішення цих, часто створених нею, конфліктів неможливо. Через таку позицію Росія хоче вийти на так званий, «big deal» (велику угоду. — Ред.) зі США по розділенню світу або сфер впливу. Для США це також нормальна практика, питання лише в тому, хто на якому майданчику йде на поступки. Тому для РФ критично важливо зафіксувати, що вона є глобальним гравцем політично, бо незважаючи на постійні заяви, що система світового правопорядку руйнується, Росії вигідно залишити працюючими норми міжнародного права, які їй гарантують місце глобального гравця.

Як і кожна глобальна держава, Росія має свою периферію, тобто зони виключного або переважного впливу. Для РФ навіть з точки зору внутрішньополітичних процесів важливо, щоб у цю периферію потрапило якомога більше республік колишнього Радянського Союзу. Це буде вигідно не лише на внутрішньополітичному полі, бо гратиме на користь російських механізмів, але й покаже, що Росія відновлює свій вплив, будь це Радянський Союз чи Російська імперія.

«ТУРКИ НАМАГАЮТЬСЯ СТАТИ РЕГІОНАЛЬНОЮ СУПЕРДЕРЖАВОЮ»

— У своєму відеоблозі ви зазначаєте, що окрім Росії на наші країни впливає ще багато великих держав. Яким є їх перелік? 

— На сьогодні це питання не тільки глобальних супердержав. Однак, якщо брати світові тренди, то найбільшим конфліктом сьогодні є США-Китай, цікаво, що мова йде не про звичайну конкуренцію економік, а США намагаються зсунути Китай до переформатування нових угод, зокрема по озброєнню, які свого часу  підписувалися Радянським Союзом, коли Китай не сприймався глобальним гравцем. Для США ці угоди є, як підтримкою глобального миру, так і спробою відсунути Китай. Для США дуже важливо перейти на формат, коли Китай також визнає, що він впливає на деякі регіони і витрачає кошти на підтримку порядку.

Другий тренд: США перед початком великої економічної трансформації зайняли глобальну позицію, якщо говорити модно — передали функції підтримання порядку на місцях на аутсорс (виконання сторонньою організацією певних завдань для компанії\держави. — Ред.). США пробують створювати регіональні коаліції держав, які відповідальні за певний регіон, а паралельно з цим є провідниками американських цінностей. Якщо беремо випадок Сирії, то тут США спробували працювати одночасно з Ізраїлем та Саудівською Аравією. Якщо беремо Азію, то США намагаються працювати з Малайзією, Південною Кореєю, Японією, навіть Австралією. У Східній Європі ситуація більш цікава, бо США дуже активно підтримують ініціативу коаліції Трьох морів, створюючи неформальну коаліцію п’яти держав. Для США вигідно, коли Польща, Румунія, Угорщина — економічно створюють противагу Німеччині у формуванні політики ЄС, а також є самостійними гравцями на регіональному рівні. Це держави, які в майбутньому також впливатимуть на позиції України та Білорусі.

Наступна держава, яку дуже недооцінюють — Туреччина. Політика у цієї країни досить раціональна, вона не говорить, що обрала когось як свого партнера. З одного боку, ми знаємо, що Туреччина по газових питаннях співпрацює з Росію, з іншого, з тих же питань вона співпрацює з Іраном, Азербайджаном, Казахстаном, Катаром. Навіть турецька позиція по Лівії, підтримка лідерів Тріполі, обумовлена не гуманітарними міркуваннями. Просто уряд Тріполі підписав з урядом Туреччини договір про розділення виключних зон на морі. Вони провели кордон, і відповідно до цього договору у турецьку економічну зону потрапляють 60% газових місцезнаходжень, які знайшли біля Кіпру. Турки намагаються стати регіональною супердержавою. Тож якщо брати українські інтереси, то Туреччина — дуже потужний гравець у Чорноморському басейні і роль цієї держави буде тільки зростати, зважаючи на їхні плани щодо каналу, що з’єднує Чорне і Середземне море, який вони пробують збудувати. 

«ТРЕБА ДАТИ СОБІ ВІДПОВІДЬ: ЧИМ УКРАЇНА СТАНЕ ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ, ЯКЕ МІСЦЕ ВОНА МАЄ ЗАЙНЯТИ У РЕГІОНІ, В СВІТІ?»

— Наскільки перспективною може бути співпраця України з Туреччиною?

— Туреччина завжди підіграє власним інтересам, і якщо на сьогодні їй вигідно підігравати Україні — вона буде це робити. Питання нашої політики — більше стратегічних цілей на кожному з напрямків. Відповідно, і Туреччина, і Угорщина можуть стати нашим тактичним союзником, та й будь-яка держава. Проте треба дати собі дві прості відповіді: чим Україна має стати через 30 років, яке місце вона має зайняти у регіоні, в світі? Навіщо вона Німеччині, Франції, США, в якості кого? І друге питання: навіщо Україні потрібна Німеччина Франція, Туреччина, тощо, сьогодні? Через 5, 10, 15 років? Знаючи наші інтереси ми можемо вибудовувати політику не спираючись на казочки про близькість народів і так далі. Бо політика має будуватися навколо інтересів. Все решта може бути гарним фоном, наприклад, згадки того, що ми з кимось довго дружили. Якщо немає інтересів — немає політики.

«УКРАЇНІ ТРЕБА ДУМАТИ ПРО РЕАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ, ГОВОРИТИ НЕ ЛИШЕ ПРО БРЮССЕЛЬ, А Й ОКРЕМО ПРО ПАРИЖ, БЕРЛІН, ВАРШАВУ...»

— Серед лідерів, які впливають на наш регіон, ви сьогодні не назвали ЄС, чому?

— Враховуючи коронавірусну кризу, ЄС нині стоїть перед вибором. Хочу нагадати про закриті кордони, вимогу Франції і Німеччини у найважчі часи продавати Італії засоби зовнішнього захисту. Це все накладається на стару концепцію, яку свого часу сформулювали в Берліні та Парижі про Європу різних швидкостей: коли є ядро західних країн, продиктоване економічними вигодами, а  є спільна Європа, але вона десь далеко, на фоні. І зовсім периферія, до якої відносяться Білорусь. Росія, Україна також, до речі. Ця концепція дуже не подобається Польщі, Румунії та іншим країнам. Тож сьогодні Європа перед вибором, якою вона має стати. Є загальні інтереси Європи, де рішення приймаються консенсусом. Проте сьогодні ця схема час від часу не працює, бо є інтереси окремих держав, зокрема на світовому полі. Німеччина, вірогідно, готова брати на себе відповідальність як глобальний гравець, а не частина Європи. Франція уже пробує вибудувати власну політику, майже рік тому про це заявляв Емманюель Макрон. Є позиція Британії, яка хоче повернути собі статус глобального гравця. Звісно, коли ми співпрацюємо з ЄС — це означає, що Україна не має просто тихо говорити про європейські цінності. Станом на сьогодні, європейські цінності — дуже красиві ілюзії, але треба думати про реальні інтереси, говорити не лише про Брюссель, а й окремо про Париж, Берлін, Рим, Варшаву. На перетині цих інтересів ми будемо бачити де є український інтерес в Європі.

«ЯКЩО МИ БАЧИМО ЛИШЕ ДВА ЦЕНТРИ СИЛИ, ТО БУДЕМО ПРОСТО «НА РОЗТЯЖЦІ»

— Як щодо популярного формулювання, що країни Східної Європи застрягли між вибором Росія-Захід, чи відповідає це дійсності?

— Вплив Росії та ЄС звісно є, але тут багато що залежить від позиції. Якщо ми бачимо лише два центри сили, то будемо просто «на розтяжці». Тепер давайте підрахуємо різні центри впливу: окрім ЄС та Росії, маємо потужний Китай, Туреччину, скандинавські держави, які мають власну політику всередині ЄС, Польщу, Румунію, США та Індію. Це вже не розтяжка між двома союзами, а велика кількість інтересів різних держав. Якщо ми починаємо балансувати з цими сферами впливу, запрошуючи глобальних гравців, то це дає нам геополітичний та економічний вибір. Стіл має чотири точки опори, ми ж пробуємо будувати столик, який має тільки дві ніжки.

«ПОТРІБЕН РОЗВИТОК ВЛАСНИХ ТЕХНОЛОГІЙ»

— В одному зі своїх текстів ви пишете про перспективи державної розбудови України: «Йдеться про здатність проводити власну політику на зовнішній арені і хоча б контролювати події всередині країни». Як нам, по суті, здобути цю суб’єктність?  

— Через розуміння свого місця. Наведу приклад, якщо ми говоримо про проблему в Чорному морі, то які наші плани з точки зору захисту нашого морського експорту, розвитку шельфу на наступні 20 років? Треба розуміти, які держави можуть нам допомогти сьогодні. Якщо це Туреччина, то тут питання як ми захищатимемо наші інтереси. Якщо це Китай — що ми можемо запропонувати. Відповідно, коли ми виходимо в акваторію Чорного моря, як гравець, ми одразу бачимо, які держави на якому з етапів потрібні, як партнери. Бо далі виникають питання Дунаю, Чорного моря, Болгарії, Греції. Під це ми будуємо флот, що є окремою інвестицією. Якщо ми вийшли в акваторію Чорного моря і почуваємо себе нормально, то для розвитку нашої економіки ми маємо йти далі. Євроінтеграція — це класно, однак Україна має вирішити: сировинна вона держава, чи ні. Якщо ні — варто думати, серед іншого, і над розвитком власної промисловості. Швидкий технологічні вихід нашого експорту на європейський ринок — маловірогідно, бо нам потрібен розвиток власних технологій. Тоді треба думати, з ким співпрацювати над ринками збуту. Російський ринок швидше за все буде закрито. Тобто нам потрібне населення, яке має приблизно такий самий рівень технологічного розвитку, і мають гроші. Тоді ми дивимося на Близький Схід, держави Африки і бачимо ринки збуту. Це означає, що можна вийти з такими інтересами на міжнародне поле, а це вже нові партнери, програми, більше інвестицій. Просто треба думати не лише про сьогодні, а й вчитися бути конкурентоспроможними.

«УКРАЇНЦІ ЖИВУТЬ В РЕЖИМІ ОЛІГАРХІЧНОГО КОНГЛОМЕРАТУ, КОЛИ ПОЛІТИКОЮ ЧАСТО КЕРУЮТЬ НЕФОРМАЛЬНІ СТРУКТУРИ»

— Чому в Україні за 30 років немає довготривалої стратегії?

— Українці живуть в режимі олігархічного конгломерату, коли політикою часто керують неформальні структури, а за 20 років у парламент постійно потрапляють представники фінансово-промислових груп. Проблема у тому, що прибутки олігархів дуже залежать від позиції держави. Що має робити олігарх? Отримати свій доступ до ресурсів держави, для цього треба мати політичну партію, яка буде у парламенті, а для її розвитку треба купувати медійний канал. В результаті фінансово-промисловим групам не потрібно розбудовувати Україну. У них інше завдання. Навіщо будувати довгострокові плани, якщо ти знаєш, що через 5 років буде зміна парламенту? Тому тут і лавочки, і гречка, і все інше. Чим цікава Україна сьогодні? Вперше сталася ситуація, коли можна вийти з цієї системи, сьогодні фінансово-промислові групи не можуть сісти і домовитися. Тож це межа зламу, а далі є три варіанти розвитку подій. Перший: влада гуртується і формує стратегію поведінки, будує інститути без впливу олігархів, фактично, придушуючи амбіції фінансово-промислових груп, що мало вірогідно. Другий варіант: підсилення хоч однієї з владних інституцій, Президента, уряду, тощо, яка виступатиме в якості арбітра. Станом на сьогодні, якщо дивитися на розміри статків олігархів і порівнювати їх з 2003 роком, вони стали бідніші і бачать це. Частина з них не проти змінюватися, ставати звичайними потужними респектабельними бізнесменами, які ведуть бізнес за європейськими правилами. Проте в українських реаліях, коли є декілька груп, які воюють між собою, якщо один з них відмовляється від політичного активу і не буде вливати на судову систему, то вся решта накидається на нього і забирає його імперію протягом кількох місяців. Всі очікують саме такого сценарію, тому потрібен хтось третій. Третій варіант — відкат на стару схему, яка може бути і при новій владі, більш чи менш патріотичній, не принципово. Все буде те ж саме, політичні проєкти в Раді та поділ держави на сфери впливу. Який варіант буде обрано, ми побачимо місяців за 18, не більше.

Аліса ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 
Рубрика: