«Боротися за свободу до перемоги...»

Спочатку — про суто людський аспект трагедії, що сталася в Криму 18 травня 1944 року. Саме це і є найголовнішим — понад усі теоретико-політичні міркування. Про це — потім.

...Ось що згадує Ділявер Еннанов, кримський татарин (самоназва цього народу — «киримли»). 1944 року Ділявер був дитиною, але цей жах запам’ятав на все життя. Він розповідає: «З вечора 17 травня в Сімферополі з’явилося багато вантажних машин. Їх розмістили по обидві сторони вулиці. Одночасно у місті з’явилась сила-силенна радянських солдатів. Ми, малі хлопчаки, бігали вулицями і рахували. Починали і збивалися з ліку. Чи могли ми собі уявити, для чого ці солдати призначені?

У місті не було скасовано комендантську годину, і ми з мамою лягли спати раніше. Раптом серед ночі — сильний гуркіт у двері. Прокинувшись, я побачив, як офіцер сердитим голосом щось читав на папері заспаній матері. Поряд з ним стояло двоє солдатів. Офіцер поспішав. Повідомив, що на збори дає нам десять хвилин... Нас вивели з дому в двір. Під сильним дощем в оточенні солдатів внутрішніх військ сиділи зі своїм скарбом наші сусіди, також кримські татари. Разом з ними ми просиділи до світанку. Підігнали машини, і нас відвезли на околицю міста, до залізничної станції. Пам’ятаю, нас посадили в подвійний вагон №44. Сльози, стогін, крики — і поїзд рухається з місця. Коли перетинали кордон Криму — всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню. Співали і плакали, оглядалися назад».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Якщо комусь ці спогади здаватимуться не надто вражаючими — ось розповідь іншої «спецпереселенки» (фактично цей нелюдський статус отримав цілий народ), Лілії Яртубашевої: «По дорозі до Сімферополя проїжджали в темряві порожні села. У кожному з них сумно й моторошно вили собаки, ревіли корови — просто страх брав. У Сімферополі нас битком набили у товарні вагони, можна було тільки сидіти, і то через силу. Проїжджали ми різні міста й села, часто у відкриті двері вагонів летіло каміння, доносилися крики: «Везуть зрадників Батьківщини!» (Ось на цих криках варто б зупинитись окремо: хто й чому кричав? Чи не ті, хто вже займав оселі вигнанців?).

Ще одна «спецпереселенка», Тамара Протасова, пам’ятає ось що: «До самої смерті не забуду почуття приниження, коли нас, наче стадо тварин, заштовхали в товарні вагони і довгі дні і ночі везли зацькованих, завошивлених, голодних. Люди помирали. На коротких зупинках солдати викидали трупи з вагонів. Ховати було ніколи: паровоз давав гудок, і ешелон рухався далі...»

Тепер — мова «сухих», але нещадних цифр. Під час депортації 18—21 травня 1944 року в кримських татар було вилучено понад 80 тис. стаціонарних і 34 тис. присадибних будинків, 500 тис. голів худоби, реквізовано всі запаси продовольства, насіння, саджанців. Ліквідовано 112 особистих кримськотатарських книгозбірень, 867 бібліотек у школах. Закриті мечеті в Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії, багатьох селах... За офіційними, підкреслимо, радянськими даними, було депортовано 183 тис. кримських татар; національний кримськотатарський рух наводить значно більшу цифру — 423 тис. осіб, із них — 89% жінки, діти і люди похилого віку. В ході заслання і в перші роки після нього (4 тис. кілометрів страшного шляху до Узбекистану) загинуло 46,2% депортованих, тобто кожен другий з народу. Неможливо не заявити з усією чіткістю: якщо це не геноцид кримських татар, не вирок цілому нескореному народу — то що це тоді?

Тепер розглянемо всі ці злочинні дії Сталіна та його сатрапів у ширшому історичному контексті. Уже доволі відомі відповідні документи весни 1944 року, по суті, ідентичні нацистським розробкам, що подавалися в Кремль, Сталіну. Так, 10 травня 1944 року Берія надіслав доповідну Сталіну: «Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу, виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній території Радянського Союзу, НКВС СРСР вносить на Ваш розгляд проект рішення Державного комітету оборони про виселення всіх кримських татар із території Криму». Підпис Сталіна було отримано наступного ж дня — цей людоїд завжди керувався підходом: «Немає народу — немає проблеми». Лише один цей документ (адже ні законного суду, ні слідства бути 1944 року не могло за визначенням) міг бути більш ніж достатньою підставою для Нюрнберзького трибуналу над кремлівською злочинною системою. Адже це є найбільшим злодіянням — піддавати варварським репресіям цілий народ (зараз не будемо докладно говорити про те, скільки кримських татар звитяжно боролися проти окупантів, і розповідати, приміром, про долю двічі Героя Радянського Союзу Ахмет-Хана Султана, легендарного льотчика). Незалежно від того, скільки людей цього народу були «зрадниками» — лише одиниці чи навіть значно більше, — проголошувати таке є, поза сумнівом, злочином проти людяності.

І ось тепер буде доречним бодай стисло нагадати про історичний «досвід» геноцидів, репресій, депортацій, розгромів незалежної (Кримське ханство, 1783 р.) та автономної (Кримська АРСР) кримськотатарської державності — досвід, який вповні продемонструвала як Російська імперія («матушка-цариця» Катерина ІІ разом зі своїм фаворитом-коханцем Потьомкіним майстерно розколола еліту, яка володарювала при ханському дворі, використала «проєвропейського» хана Шагин-Гірея як свою маріонетку за мовчазної згоди європейських держав, а потім вивезла хана до Росії — внаслідок цього агресивного акту кримськотатарський народ втратив до 1820 року до 40% своїх людей), — так і більшовики: знищення збройним шляхом Кримськотатарської автономії 1918—1920 рр., варварське вбивство лідера кримськотатарського народу Номана Челебіджихана. 1944-й — то є попіл, який і досі стукає в серця як «киримли», так і взагалі всіх чесних людей України та світу.

Більш ніж досить підстав для того, щоб цей попіл перетворився на вогонь ненависті до новітніх окупантів (із 2014 року) — все з тієї ж таки деспотичної держави на північному сході, яка знову піддає репресіям (конкретніше: убивствам, викраденням, тортурам, затриманням без жодних законних підстав, психологічному терору) незнищенний народ кримських татар. Це ж саме робиться і щодо українців у Криму. Абсолютно закономірний «закон спадкоємності» тиранічних режимів — від старої імперії до Путіна: придушити рух непокірної нації до волі, причому придушити за будь-яку ціну. Придушити прагнення до свободи народу, який лише 1989 року, за часів перебудови, після 45 років вигнання (!), почав повертатися на Батьківщину. Величезною моральною підтримкою на цьому шляху був заклик великого українця Петра Григоренка: «У жодному разі не просіть того, на що ви маєте повне право навіть за радянськими законами — вимагайте цього! Ви обов’язково повернетесь на свою землю».

*  *  *

Крим окупований (чому ця окупація стала можливою, чи були ресурси і воля в нашій держави захистити Крим, що стояло за закликами наших західних партнерів: «У жодному разі не провокуйте росіян»! — на всі ці питання відповідь рано чи пізно буде, причому відповідь правова — сумнівів немає). Окупація дедалі більше набуває рис третього геноциду проти кримських татар та українців. «Вільний світ» реагує мляво (одверто кажучи, боягузливо). То тим більше українцям слід усвідомити: війна, реальна війна, яку хтось лукаво назвав «гібридною», триватиме до перемоги, а саме: до повернення Криму, відновлення територіальної цілісності України (саме тоді й матиме сенс слово «мир») та покарання винних. Хай навіть це, цілком можливо, станеться лише після «обвалу» наявного режиму в Кремлі. Що ж до кримських татар — безумовно, те, що сталося 75 років тому, забути не можна ніколи. Але ж недарма у словах національного гімну «киримли», написаного Номаном Челебіджиханом, міститься таке зізнання: «Я дав слово собі». Слово боротися за свободу до перемоги...