А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Це меч із криці, а не солодке желе

Одномірні уявлення про норми демократії, як засвідчує досвід історії, часто-густо не спрацьовують
6 вересня, 2018 - 11:01

Після наших попередніх спільних статей у «Дні» дехто з експертів уже встиг звинуватити нас у зневазі до демократії та в апології диктатур. Що ж, діло хазяйське. Проте кваліфікованим експертам, та й усім іншим читачам газети, не слід забувати: тоталітаризм у Європі народжувався не з диктатур, а з «безберегої демократії», з майже безмежної політичної свободи та позірного торжества лібералізму. Після повалення російського самодержавства 1917 року політичний режим у цій державі став на якийсь час чи не найвільнішим у Європі. І саме в надрах цієї «безмежної свободи» визріли передумови для встановлення та ствердження першої у світі тоталітарної більшовицької держави; натомість обмежена лише добрими побажаннями свобода слова та партійно-політичної діяльності призвела до краху УНР узимку 1917—1918 років і до завоювання її «червоними» російськими інтервентами за підтримки не надто численних місцевих «квіслінгів» (які тоді звалися «коцюбинськими», «затонськими», «примаковими», «скрипниками» і з якими більшовики щедро розплатилися в 1930-х, коли ті стали непотрібними...). Потім ця пошесть линула на Захід, і знадобилися екстраординарні зусилля, щоб її зупинити. На щастя, в тодішній Німеччині серед правлячих соціал-демократів знайшлися сміливці     — і комуністичний заколот Карла Лібкнехта і Рози Люксембург був жорстко придушений, а країна на 15 років урятована від «щастя» мати концтабори. А в беззаперечно демократичній, з парламентським правлінням Італії короля Віктора-Еммануїла спочатку комуністи спробували силою здобути владу, а коли це їм не вдалося, тоталітарний режим дещо іншого типу встановив учень Леніна Беніто Муссоліні, який організував фашистську партію. Ну, а з ультрадемократичного карнавалу Веймарської республіки наприкінці 1920-х — на початку 1930-х народилася диктатура фюрера німецьких нацистів Адольфа Гітлера. На полі тоталітаризму з ним конкурував новий вождь комуністів Ернст Тельман, але історія розпорядилася так, що концтабори в країні почали будувати під червоним прапором зі свастикою, а не з серпом і молотом...

Є над чим поміркувати, чи не так?

Не меншу поживу для роздумів дає ситуація у Сполучених Штатах на зламі тих же 1920—1930-х. Там буяла грандіозна соціально-економічна і політична криза, мільйони людей під червоними прапорами виходили на вулиці найбільших міст країни, з ними конкурували місцеві ультраправі радикали, антиурядові маніфестації доводилося розганяти не тільки кінною поліцією, а й танками. Проте прийшов Франклін Делано Рузвельт зі своєю командою — і його «Новий курс» засвідчив, що існує ефективна альтернатива соціальній державі німецьких нацистів чи італійських фашистів, не кажучи вже про сталінський СРСР, де від бодай якихось «завоювань революції» на той час залишилися лише всевладдя номенклатури, карткова система і терор.

Але для того щоб здійснити свою політику, Рузвельту постійно доводилося діяти всупереч усім американським традиціям, а нерідко — і всупереч законам. Його масштабні проекти суспільно значущих робіт неодноразово скасовував Верховний суд, але президент негайно розпочинав подібні проекти під іншими назвами і тим вигравав час: адже доки тягнувся розгляд тієї чи іншої справи у Верховному суді, минало кілька місяців, а то й півроку, тож за рахунок цього вдавалося досягнути практичних результатів. Утім, це окрема тема, тут же ми хочемо звернути увагу читачів на те, як адміністрація Рузвельта змогла домогтися мінімізації ледь не всесильних на початку 1930-х гангстерів, які вміло використовували всі недоліки американської демократії.

Бонні Паркер і Клайд Берроу особисто вбили кілька десятків людей і при цьому примудрялися зникати з поля зору поліції. 1933 року за один тиждень їхня банда, яка складалася з п’яти осіб, пограбувала 12 фірм у кількох штатах, а також напала на склад національної гвардії і поповнила свої запаси зброї. Вбивства чинилися не з потреби, а заради гострих вражень.

Банда «матінки Паркер» складалася із неї самої, трьох її синів-рецидивістів та кількох інших головорізів. У 1933—1934 роках ця банда здійснила більш ніж десяток успішних нападів на банки, вбивши при цьому кількох поліцейських та охоронців. А водночас «матінка Паркер» фінансово «допомагала» деяким місцевим можновладцям у Сент-Полі, Канзас-Сіті, Джепліні й інших містах, що допомагало гангстерам виходити сухими з води.

Син фермера Джон Діллінджер перше коло грабунків, збройних нальотів і судових процесів пройшов у 1920-х роках. Вийшовши з-за ґрат 1933-го, він разом з трьома приятелями здійснив збройний наліт на банк у містечку Делзвіл, штат Індіана. Далі була ціла низка нальотів на банки в містах Середнього Заходу. Найбільше з них сталося 15 січня 1934 року, коли в банку Іст-Чикаго гангстери захопили 264 тисячі доларів (за тисячу тоді можна було купити класний автомобіль, за десять тисяч — двоповерховий дім).

Крім знакових персонажів, було чимало гангстерів нижчого рівня. Всі вони не просто грабували й убивали людей, а створювали суспільну атмосферу безкарності, безвладдя і розрухи. Цьому сприяли численні ліворадикальні газетярі-публіцисти, які романтизували бандитів, робили з них ледь не новітніх Робін Гудів. Потрібні були сильнодіючі засоби, щоб зупинити загрозу суспільної деструкції. Судові механізми були практично безсилі — скажімо, Діллінджер 1934 року таки потрапив до в’язниці Краун-Пойнт (штат Індіана), де його стерегло кількасот охоронців. Але він за прямого сприяння адвоката зумів утекти з камери, захопив заручника і, прикриваючись ним, вирвався на волю через тюремний гараж...

І тоді президент Рузвельт узяв усю повноту відповідальності на себе, оголосивши найнебезпечніших гангстерів «ворогами нації» й віддавши ФБР наказ знищувати їх без судових рішень, на підставі лише оперативних даних. Але мало було фізично знищити бандитів — необхідно було публічно показати могутність влади у добу, коли телебачення ще перебувало на рівні експерименту. Очільник ФБР Едгар Гувер знайшов відповідне рішення.

Шестеро агентів ФБР влаштували засідку на дорозі, якою мали їхати Бонні і Клайд. Як тільки авто з’явилося, агенти відкрили вогонь. За хвилину було випущено 167 куль, які перетворили «Форд» і гангстерів на решето. Автомобіль було виставлено на Всесвітній виставці у Чикаго — як символ того, що станеться з усіма бандитами. Потім було кілька більш чи менш вдалих для поліції та ФБР перестрілок з бандою Діллінджера. Агенти ФБР знайшли Томмі Керолла, одного з найближчих спільників Джона Діллінджера, і привселюдно знищили його в людному барі містечка Ватерлоо штату Айова. Сам Діллінджер зробив пластичну операцію і мешкав у Чикаго; та чергова коханка гангстера Анна Сейдж навела ФБР на його слід, і ввечері 22 червня 1934 року снайпери американської спецслужби розстріляли його просто на вулиці, серед натовпу, на виході з кінотеатру. Тіло бандита набальзамували й виставили на всезагальний огляд. Після «ворога нації №1», як називав його Рузвельт, настала черга «матінки Паркер» та її сина Фреді: 16 січня 1935 року агенти ФБР оточили будинок, де вони переховувалися, і зробили свою справу. Один за одним головні «вороги нації» були знищені, за ними надійшла черга й ворогів другорядних...

А ще ФБР засилало в кримінальне середовище своїх агентів, які нацьковували банди одна на одну, і ті заходилися знищувати одна одну. Або ж, бувало, невідомі доброзичливці викликали поліцію на місця цілком легальних зібрань мафіозі — і коли та, вибачившись, уже готувалася від’їхати, бо всі присутні мали при собі належні документи, раптом хтось стріляв у правоохоронців. Хто? Невідомо хто, але з того боку, де були мафіозі. Після секундної паузи поліцейські, які до цього не збиралися нікого чіпати, витягали револьвери, за зброю хапалися й «круті хлопці»... Так чи інакше, після бойовиська навіть корумповані й залякані суди виносили вердикти не на користь злочинців — бо ж стріляти починали саме вони. Втім, зі злочинців доживали до судів далеко не всі...

У США сьогодні не дуже охоче згадують про ці методи, бо якось вони не вписуються у легенди про майже безберегу американську демократію, а очільника ФБР Гувера зазвичай зображують як такого собі «злого демона». Цікаво, яким виявився б результат Другої світової війни, якби війна зі злочинністю, що її вів президент Рузвельт, була програна? І чи мав би успіх «Новий курс», якби не ризиковані й часом навіть дещо авантюрні його складові?

Як бачимо, виклик «безберегої демократії» нормальному життю країни в США був досить сильний, проте Рузвельт та його команда гідно відповіли на нього — і при цьому зберегли демократію як таку, її засади і перспективи. А коли розпочалася Друга світова, у Сполучених Штатах загнали в місця заслання американських громадян японського походження — тільки за те, що вони японці, а Японія напала на США. Потім їх почали випускати, по війні вибачилися, але ніхто не знав, як поводитиметься бодай частина цих людей у разі висадки японського десанту на Західному узбережжі Штатів, — так що влада вирішила не ризикувати... А 1940 року Вінстон Черчілль доправив у табори всіх прибічників нацизму у Великобританії — без судових рішень. Потому спеціальні комісії по одному випускали цих персонажів, якщо вони не були замішані в реальних антидержавних акціях, і відправляли частину з них на фронт: «Британія понад усе!» Що цікаво, такий підхід спрацьовував, і чимало колишніх прихильників Гітлера на війні політично виліковувалися...

А згадаймо-но Мюнхен-72. Тоді під час Олімпійських ігор сталася трагедія — палестинські терористи вбили 11 членів ізраїльської команди. Через два дні після теракту Ізраїль відповів на нього бомбардуванням баз терористів у Лівані та Сирії, знехтувавши тим, що ООН засудила ці дії. За півтора місяці терористи захопили літак «Люфтганзи» — і Німеччина капітулювала, передавши трьох заарештованих убивць Лівії, де їх зустріли як героїв. Тоді уряд Ізраїлю розпочав дві таємні операції — «Гнів Божий» та «Меч Гедеона», зі знищення терористів, які були причетні до злочину в Мюнхені. Назагал, агентами спецслужб Ізраїлю — всупереч протидії з боку більшості урядів держав — упродовж наступних 20 років у різних країнах світу було безжально знищено 13 задіяних у Мюнхені-72 осіб. Злочин не залишився без покарання.

Отож лінійні, одномірні уявлення про норми демократії, як засвідчує досвід історії, часто-густо не спрацьовують. Бо ж демократія, якщо вона хоче бути життєздатною, — це не солодке желе, а засіб національної організації, який повинен у разі потреби перетворюватися на меч із криці.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments