Чому поліцейські стріляли один в одного?

Останнім часом суспільство вже отримало стільки тривожних сигналів стосовно небезпеки, яку являє собою нереформована або умовно реформована правоохоронна система України, що вона мало би принаймні злякатися. Однак після всього, що довелося пережити постгеноцидній українській спільноті в минулому і сьогоденні, її, судячи з усього, вже навряд чи можна чимось злякати. Тому без належної реакції й відповідного тиску суспільства скажімо перейменована в поліцію міліція все ще залишається одним із найжахливіших і найкорумпованіших рудиментів совкової репресивної системи, який разом з такими ж не менш корумпованими рудиментами як прокуратура і суди являє сьогодні чи не найбільшу небезпеку для України як незалежної держави та її громадян.

Час від часу кричущі події, які не можуть не відбуватися в системі, що нібито має виконувати правоохоронні функції, а насправді «генетично» запрограмована на неправові дії, збурюють суспільство кривавими наслідками чи то патологічними проявами жорстокості і садизму. Але після збурення суспільство знову впадає у летаргічний сон, а антигуманна по своїй суті система продовжує існувати далі.

Здавалося, після таких кричущих подій як катування і вбивства в міліції, або смертельне «сафарі»,  влаштоване на людину колишнім нардепом Лозинським в присутності очільників районної міліції та прокуратури, чи резонансний злочин врадіївських ґвалтівників у міліцейських погонах, – всю оцю так звану правоохоронну систему українці мали би розібрати по цеглині… Але вона продовжує існувати навіть після Майдану, під час якого її злочинна сутність проявилася у найбільш повному виразі – у вигляді звірячого оскалу цинічного садиста і вбивці.

Згадаймо криваве побоїще, влаштоване «Беркутом» на студентському Євромайдані, викрадення і катування активістів під час Майдану, незаконні силові дії проти Автомайдану, неправосудні судові переслідування майданівців, використання проти Майдану кримінальних елементів – так званих «тітушок» і зрештою розстріл Майдану снайперами з силових спецпідрозділів… Причому все це відбувалося з відвертою демонстрацією зневаги і ненависті не лише до патріотично налаштованих майданівців, а й до державних символів – прапора і гімну – і взагалі України як незалежної держави. Тому не випадково саме ті, хто мав би стояти на сторожі законності, правопорядку та української державності, стали найпершими злісними порушниками закону і учасниками антидержавних дій, масово перейшовши на бік російського агресора під час анексії Криму і подій на Донбасі.

На жаль, критична маса негативу, пов’язаного з українською владою і нереформованими правоохоронними органами зокрема, вже накопичилась і в постмайданний період. На фоні нескінченної імітації й саботажу реформ ми не бачимо ні результатів у розслідуванні тяжких злочинів, скоєних на Майдані, ні притягнення до відповідальності очільників злочинного режиму Януковича. Не відчуваємо рішучої боротьби з антидержавними силами як в середині країни, так і за її межами. Не чуємо й про притягнення до відповідальності численних зрадників і колаборантів, винних у здачі Криму та розв’язанні війни на Донбасі. Дивуємось повній бездіяльності й у боротьбі з шаленою корупцією, яка проникла буквально в усі пори державної системи, а також і з «кришуванням» рейдерства, контрабанди, наркобізнесу, незаконного ігрового бізнесу та іншими тяжкими посадовими злочинами.

Натомість маємо систематичне переслідування патріотів і добровольців, проти яких чиниться справжній «бєспрєдєл» у місцях утримання під вартою та в судах. Маємо цілу низку провокацій проти право-радикальних політичних сил і патріотичних організацій.

Викликає неабияке занепокоєння й ситуація всередині самої правоохоронної системи, яка внаслідок зволікання з реформами або їх імітації продовжує деградувати, втрачаючи залишки професійних кадрів, а також керованість, координованість і адекватність, нерідко породжуючи непорозуміння та конфлікти як між окремими правоохоронними відомствами та їх структурними підрозділами, так і з тими, чиї права вони мають охороняти. І про це свідчать численні інциденти, у тім числі й зі смертельними наслідками, які мали місце останнім часом. Зокрема це випадки, пов’язані або з неадекватною поведінкою правоохоронців під час виконання службових обов’язків, або з їх непрофесійними діями. Це перш за все резонансне вбивство затриманого громадянина, скоєне поліцейськими в Кривому Озері на Миколаївщині, та загибель двох патрульних при спробі перевірки документів порушника правил дорожнього руху в Дніпрі.

Тільки завдяки миттєвій реакції активістів правозахисту вдалося уникнути тяжких наслідків у Саксаганському районному суді міста Кривого Рогу. Під час судового засідання, яке проходило 16 листопада поточного року, головуючим суддею Хомініч С.В. було віддано команду бійцю підрозділу Національної поліції України особливого призначення «Кривбас», що охороняв приміщення суду, відкрити вогонь на ураження по беззбройних людях, які перебували у залі суду. Причиною для подачі такої не зовсім адекватної команди стала відмова активістів виконувати незаконну вимогу судді припинити відеозйомку. Виконуючи незаконну команду судді, охоронець розбив відеокамеру одного активіста й відкрив вогонь. Завдяки тому, що активісту вдалося вчасно відвести руку стрілка, кулі влучили в бетонну стіну і підвіконня. До речі, в даному судовому засіданні розглядалася цивільна справа за позовом до ПАТ «ДТЕК Дніпрообленерго», яким було відключено подачу електроенергії в квартиру бійця АТО, що перебував у цей час на передовій. Так от активісти захищали інтереси останнього.

І ось ми маємо наразі взагалі шокуючий факт п’яти смертей і кількох поранень, отриманих в ході перестрілки, яка виникла між правоохоронцями у Княжичах на Київщині… Незалежно від справжніх причин цієї та інших трагедій, такі інциденти свідчать про одне – про небезпеку, яку несе суспільству нереформована чи недореформована, але, на жаль, надзвичайно корумпована правоохоронна система України. Тому подальше зволікання з дієвими реформами у цій сфері веде лише до загострення ситуації та зростання масштабів небезпеки.  

Як відомо, передвісницею другого Майдану була Врадіївка. Чи варто чекати чергового інциденту, який переповнить чашу нашого загального терпіння і стане причиною нового соціального вибуху? Напевно кожному зрозуміло, що в умовах війни після чергового соціального потрясіння не залишиться каменя на камені не те що від правоохоронної системи, а й виникнуть ще більше проблеми для української державності. Але ж чогось ми все ж таки чекаємо…