Чи гідна «дипломатія» наших солдатів?

До Києва приїхали голови міністерств закордонних справ Німеччини, Франції, Великобританії, Польщі. Перед тим німецький очільник МЗС Штайнмайєр заявив, що вибори на Донбасі мають відбутися, адже це записано в Мінських домовленостях. Ватажки бойовиків майже в унісон заявляють про «одностороннє» припинення вогню з 15 вересня і водночас активізують обстріли, внаслідок чого загинули троє українських бійців. Порошенко висловив надію на зміни до Конституції в частині децентралізації, які остаточно має внести Верховна Рада. Така тривожна диспозиція середини цього тижня. Тривожна тому, що озвучені лейтмотиви говорять про процес замороження конфлікту на Донбасі, який де-факто є війною внаслідок російської агресії. Розмови про децентралізацію відлунюють чутками про горезвісний «особливий статус» окупованих територій.

На тлі збільшення за перше півріччя 2016-го імпорту пива в Україну із Росії утричі, РНБО, окрім ухвалення оборонного бюджету на 2017 рік, має розглядати санкції проти агресора. Це не іронія, це факт подвійної гри. І якщо РФ веде проти Україну «гібридну війну», то багато експертів вважають, що проти України «гібридну війни» веде ще й влада.

ФОТО REUTERS

Приїзд згаданих європейських політиків до Києва багато хто пов’язує з тиском на Україну для скорішого проштовхування змін до Конституції. Ця версія підтверджується і заявами Президента про децентралізацію. Інші експерти і політики переконані, що ніхто на Україну тиснути не збирається. Один із колишніх учасників політичної переговорної групи в Мінську Роман Безсмертний у свій час зізнавався «Дню», що дійсно від європейських лідерів у переговорах ніякого тиску не відчувається. Так чи інакше все залежить від межі допустимого з боку самої України.

Нагадаємо, що рівно рік тому, під час голосування в першому читанні щодо змін до Конституції в частині децентралізації, під Радою сталась трагедія — провокатор кинув гранату, від чого загинуло чотири правоохоронці. Які б не були причини цього ексцесу, але зрозуміло, що у народу такі голосування захвату не викликають. І це певною мірою тримає Раду в тонусі. Не так давно президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заявив, що Порошенко готовий до поступок щодо «особливого статусу» окупованих територій, але «йому заважають депутати». Коментарів від офіційного Києва щодо такої інформації з вуст Назарбаєва ніхто так і не почув. Безумовно, можливо останній необачно «злив» дипломатичний блеф, але все ж таки щодо планів української влади стосовно статусу окупованих територій невідомо нічого окрім загальних заяв. Хоча, який ще може бути статус у цих територій, якщо вони окуповані? Звичайно, статус окупованих! Але, в такому випадку, де закон про окуповані території? Всі інші «підходи» є нічим іншим ніж спробою грати за правилами агресора, який всіляко хоче, з одного боку, позбутись санкцій (і, схоже, санкції втомили й тих, хто їх запровадив), а з іншого, реально окупувавши частину територій, робити вигляд, що Кремль тут ні до чого.

Безумовно, олігархат і влада почуваються непогано й без окупованих територій. Європа непогано почувається й без України. Тому «замирити», а не вирішити, українське питання останній дуже вигідно. І проблема тут полягає якраз в тому, що Європа дійсно вважає це питання виключно українським. Насправді ж, окупація частини України є нападом на країну в географічному центрі Європи та найганебнішим прецедентом, який порушив базові міжнародні правові засади. Більш того, навіть російський міф про начебто «внутрішній конфлікт» в Україні, попри всю очевидну безглуздість цієї «теорії», практично дуже підходить європейським представникам. Це просто «знімає проблему». Але насправді лише на короткий час, адже плани Путіна, як типового окупанта, не можуть обмежуватись часткою. Йому потрібні не території, а вплив. Вплив на Україну, на Європу і світ.

Тому «особливі статуси» для легімітизації бандитів і окупації лише пришвидшать розвиток апетиту агресора. Згадуючи досвід Комінтерну, Європейський Союз може непомітно для себе перетворитись на Союз Радянський. І це не перебільшення для тих, хто пам’ятає історію. Тому зусилля світових дипломатів мають бути спрямовані не на «замирення» конфлікту між Росією і Україною, а на демонтаж кремлівського режиму. І санкції в цьому плані лише обов’язковий елемент стратегії. Від української ж сторони залежить чітка артикуляція світовим лідерам своєї позиції. Ганебний досвід голосування за закон про «особливий статус» у вересні 2014-го та голосування за зміни до Конституції 31 серпня 2015-го мають навчити парламентарів головному висновку — ніякі політичні поступки агресору не поставлять крапку у війні, а будуть лише однією з форм капітуляції.

«ДЛЯ НАС ВАЖЛИВО ТУТ, В УКРАЇНІ, ПОСТАВИТИ ШТАНМАЙЄРУ КОНКРЕТНІ ПИТАННЯ»

Ганна ГОПКО, голова комітету Верховної Ради у закордонних справах:

— Візит Штайнмаєра може бути сприйнято як тиск на Україну, але це не так. Після тої шаленої критики, яку отримав Штайнмаєр внаслідок виступів у Єкатеринбурзі, він сам ініціював приїзд до Києва. Для нас важливо тут, в Україні, поставити йому конкретні питання. Що досягнуто під час головування Німеччини в ОБСЄ? Що зробила Німеччина для того, щоб спостерігачі ОБСЄ могли бути присутніми в Криму? Що Німеччина і Франція зробили для дотискання Путіна? Тому я раджу не піддаватись на російську пропаганду, яка розкручує посил, мовляв, до нас їдуть з Європи, щоб диктувати умови.

Окрім того, Штайнмаєр їде на схід України. Дуже важливо, щоб він на власні очі побачив обстріли нашої території бойовиками. Бажано, щоб вони потрапили якомога ближче до лінії зіткнення, щоб всі сумніви у них розвіялись. Адже перед тим як нам говорити якісь речі про політичний діалог, треба на власні очі переконатися, що окупант не збирається полишати агресивних намірів, а отже й політичні методи поки що неможливі. Ми жорстко наполягаємо на тому, що перш за все має стояти питання безпеки.

«ЧИ, БУДУТЬ ТИСНУТИ НА НАС ЧИ НІ, ЗАЛЕЖИТЬ ВИКЛЮЧНО ВІД САМОЇ УКРАЇНИ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Iнституту світової політики:

— Я б інтерпретував візит партнерів України по Нормандському формату з двох позицій. Перше — це намагання відновити діалог між Україною та Росією після ФСБешної провокації в Криму у серпні цього року та відповідних заяв Путіна, що немає сенсу в діалозі з Україною. Друге — це через відновлений діалог досягнути прогресу у переговорному процесі. Особливо в цьому зацікавлена Німеччина, адже з одного боку завершується головування Німеччини в ОБСЄ наприкінці року, і Штайнмаєру потрібно буде звітувати, з другого боку, в Німеччині зараз триває процес інтенсифікації виборчої кампанії.

Щодо можливого тиску на Україну, то, звичайно, згадані фактори змушують Німеччину давати нам поради, які б зрушили ситуацію з мертвої точки. Але я б не став трактувати ці поради як тиск. Це обмін думками, і тиском не буде, доки Україна сама не дозволить на себе тиснути. Поки що цього не трапилось. Більш того, були аргументи України, з якими погоджувалась Німеччина. Нагадаю, що ще рік тому був страх від так званого плану Мореля, але зрештою нічого подібного не трапилось. Ми почули чіткі заяви Ангели Меркель, що конфлікт можна буде вважати врегульованим лише тоді, коли Україна відновить контроль над кордоном. Німці дуже адекватно сприймають аргументи України. Німеччина поки що на правильному боці історії. Тому, хоч що б нам пропонували, все буде залежати лише від нас. Допоки не буде припинено вогонь і не гарантовано безпекове питання, говорити про реалізацію будь-якого політичного етапу зарано. Всі бачать, що не Україна блокує процес переговорів, а Росія.